«Молився Богові й чекав»: як на Рівненщині теща розшукала у лісі зятя, який впав у 50-метровий колодязь (ФОТО)
Ви думаєте, він впав туди по п’яному ділу? Ні, це феєрична історія
Коли Лариса Карпівна Горпинюк із села Остріїв колишнього Млинівського (тепер Дубенського) району чує, як тещі розказують анекдоти чи злі жарти про своїх зятів, гордо каже: «А мій не такий!».
Прийшов їй на поміч у трудну хвилину, як втратила чоловіка. Не забуває стежки до тещі й тепер – ніколи не відмовляє у допомозі. Не раз в думках дякувала Богові, що дочці послав саме такого чоловіка. І не знаходила собі місця, як нещодавно він… зник.
Телефон у ямі не тягнув
Анатолій Фик – майстровита людина. У нього лад і вдома, і у господарці. Багато чого вміє робити своїми руками. От попсувалися у вилах держаки – вирішив піти до лісу по ліщину, щоб їх замінити. Ще хотів підлагодити й інший реманент, бо ж уже мав готові документи на виїзд на заробітки до Польщі. Не хотів залишати на потім дрібні неполадки.
– Зараз того всього не накупляєшся, ціни сумашедші, – каже. – Думаю, сходжу в ліс, наріжу палі й зроблю держаки сам, невелике діло.
Взяв ножа, мобільний телефон і вирушив з дому. Від хати у селі Добрятин, де живе, до лісу – кілометрів п’ять. Ніби й недалеко. Та дорогу напередодні геть перемело. Аби не лізти через кучугури, Анатолій став триматися краю поля, де снігу було трохи менше.
По обіді, нарізавши гарних гілок, вже вертався додому. Каже, морозець тримався градусів з десять, але сонечко так лагідно лоскотало обличчя своїм промінням. Ще встиг помилуватися, яка навколо краса. Аж раптом під ногами сніг провалився і зникло над головою небо.
Він полетів у глибоченне провалля. Як виявилося, під ногами опинився старий колодязь.
Колись на тому місці стояли хати. Пізніше господарі їх зрівняли із землею, а на яму наклали гілля.
Вітер замів те ломаччя снігом, заховавши від людського ока. Й Анатолій пастки не помітив…
Не давав собі заснути й робив зарядку
Майже п’ятдесят метрів пролетів за кілька секунд. Це висота 16-поверхового будинку! І приземлився на ноги. Першою була думка: «Живий». Усі інші, каже, від себе відганяв.
– У такій ситуації не можна ні про що важливе думати. Щоб не втратити здоровий глузд, – розповідає чоловік, а на очі навертається сльоза.
У ту мить він добре розумів, що це можуть бути останні хвилини його життя. Не дозволив собі зациклюватися на цьому.
– Мені дуже забило дихалку, – розповідає. – Я став, віддихався, тоді присів на хвилин десять. Бачу – всюди крейда. Ну, думаю, зроблю ножем собі східці і трохи виберуся наверх, а там і телефон сигнал зловить. Але коли дійшов десь до середини, почалися бетонні круги. Не міг вже вдовбати ножем, і довелося злізти.
Молився Богові і чекав. До вечора, потім цілу ніч… Аби не змерзнути, кожні двадцять хвилин робив зарядку: руками махав, пальцями на ногах рухав. Зумисне не давав собі заснути, аби не відключитися і не піддатися холоду. І таки через добу почув навколо ями людські кроки! Став кричати.
«Коли знайшли Толіка, я плакала з радості»
– Такого ніколи не було, щоб тато на ніч не вернувся, – розповідає дочка Іванна.
Вона була вдома сама, адже мама-швачка працює у Рівному і приїжджає додому лише на вихідні. Коли зрозуміла, що він затримується, стала йому дзвонити.
Але зв’язку з батьком вже не було. Дівчина підняла на ноги все село! Прочесали Добрятин та значну територію навколо. Однак сліду Анатолія не знайшли.
– Я всю ніч молилася до Матінки Божої, щоб зберегла мені зятя, – згадує теща Лариса. – І зранку теж пішла його шукати.
Остріїв від Добрятина недалеко, але для літньої жінки кожен кілометр – то відстань. Ще й у засніжену пору. Йшла людськими стежками, лізла через кучугури – усе, щоб врятувати зятя. Аж раптом помітила одинокі чоловічі сліди. У душі затеплилась надія.
– Хоча мені страшно було йти самій, – каже. – Із собою покликала сина. Ми йшли по тих слідах вглиб.
Я так притомилася, що не годна була й кроку ступити. Аж тут син кричить: «Є!» Що я вже плакала з радості!
Виявили дві тріщини у хребті
За лічені хвилини до злощасного колодязя з’їхалося кількадесят селян з лісником. Стали в’язати віжки від коней, щоб підняти з дна Анатолія. 30-метрової мотузки забракло – звили усі п’ятдесят. І лиш тоді чоловік зміг вхопитися.
– Вони тягнули мене настільки швидко, що я вилетів з колодязя, – усміхається Анатолій. – Я такий радий був, не передати. Не хотів навіть на сани сідати, аби тільки ногами йти.
Та хлопці вмовили і таки відвезли чоловіка до швидкої, яка вже чатувала у сусідньому селі. Оглянули, поміряли тиск і температуру – особливих відхилень не виявили. Пропонували відвезти в лікарню, та Анатолій відмовився.
– Та я добре себе почував. Але за два дні все-таки вирішив пройти в лікарні обстеження, бо ж вже у березні мав на кілька місяців їхати у Польщу. І виявили дві тріщини у хребті. Лікуюсь, – зітхає.
А потім додає:
– Якби міг ходити, гарного подарунка тещі справив би. Бо не лишила мене на погибель, а вірила, що знайде.
А Лариса Карпівна тільки усміхається:
– Найліпший мені подарунок – що зять живий!
Наталія КРАВЧУК
Джерело: Вісник і К
Наші новини у Telegram. Номер Радіо ТРЕК у Viber: 063-73-4-106-4
