«Я український солдат, і я прийняв свою смерть», - публікація у Нью-Йорк Таймз
«Втрати, без перебільшення, катастрофічні» (с)
Перекладати з англійської есей українського письменника справа доволі дивна, але… Те, що головне видання світу публікує текст українця, який давно воює і знає правду про цю Війну, - подія знакова.
На жаль, ми не знайшли україномовний оригінал цього тексту від Артема Чеха. Будемо сподіватися, що наш переклад, хоча би не спотворює ключові тези та суть.
Я український солдат, і я прийняв свою смерть
Нещодавно одна з рот мого батальйону повернулася на ротацію зі Сходу України. Місяць тому, коли ми прощалися, мої товариші були усміхнені та веселі. Тепер вони не розмовляють навіть один з одним, не знімають бронежилетів і взагалі не посміхаються.
Очі в них порожні й темні, як сухі криниці.
Вони втратили третину особового складу.
Один із них каже, що краще б помер, бо тепер боїться жити.
Раніше я думав, що бачив достатньо смертей у своєму житті.
Майже рік прослужив на передовій на Донбасі у 2015-16 роках, був свідком багатьох трагедій. Але в ті часи масштаби втрат були зовсім інші, принаймні там, де я був.
Кожна смерть ретельно фіксувалася, проводилися розслідування, ми знали більшість імен загиблих бійців, їхні портрети публікували в соцмережах.
Тепер це інша війна, і втрати, без перебільшення, катастрофічні.
Ми вже не знаємо імен усіх загиблих: Щодня їх десятки. Українці постійно оплакують загиблих; на центральних площах відносно спокійних міст країни стоять ряди закритих трун.
Закриті труни – це страшна реальність цієї жорстокої, кривавої і, здавалося б, нескінченної війни.
У мене теж є мої мертві. Під час конфлікту мені стало відомо про загибель різних друзів і знайомих, людей, з якими я працював, або людей, яких я ніколи не зустрічав особисто, але з якими я підтримував дружбу в соціальних мережах.
Не всі ці люди були професійними військовими, але багато хто не міг не взяти до рук зброю, коли Росія вторглася в Україну.
Щодня читаю некрологи у Facebook.
Бачу знайомі імена і думаю, що люди ці мали продовжувати писати доповіді та книги, працювати в наукових інститутах, лікувати тварин, навчати студентів, виховувати дітей, пекти хліб і продавати кондиціонери.
Натомість вони йдуть на фронт, отримують поранення, розвивають важкий посттравматичний розлад і гинуть.
Одним із найбільших останніх ударів для мене стала смерть журналіста Олександра Махова.
Він уже мав військовий досвід, і, знаючи безстрашність і мужність Олександра, я уважно стежив за ним в мережі. Відвідував його сторінку у Facebook і був радий бачити нові дописи: вони показували, що він живий.
На його житті я зосередився, наче воно було маяком у бурхливому морі. Але потім Олександра вбили, і все розвалилося.
Одна за одною почали надходити далі новини про смерть знайомих.
Тоді я заборонив собі вірити, що виживу.
Важко існувати в такому стані, але прийняти можливість власної смерті необхідно кожному солдату.
Сам я почав думати про це ще в 2014 році. Ще до того, як узяв в руки зброю, але вже відчував, що рано чи пізно таки доведеться з неї стріляти — як воно й сталося.
За ті 10 місяців на передовій під Попасною, на Луганщині, я часто думав про смерть. Відчував її тихі кроки та спокійне дихання поруч. Але щось підказувало мені, що ні, не цього разу.
Нині ж, хто зна?
Зараз моя служба проходить на північному кордоні, де ми патрулюємо частину зони відчуження біля ЧАЕС. Тут безпечніше, ніж на сході чи півдні, хоча близькість Білорусі з її Лукашенком розслаблятися не дозволяє.
Завдання нашого підрозділу – не допустити повторення березневих подій, коли була окупована північна частина Київської області, а ворог обстрілював з артилерії околиці столиці.
Сам я готовий потрапити в будь-яку гарячу точку. Страху немає.
Немає тихого жаху, який був на початку, коли моя дружина з сином ховалися в під’їзді нашої київської квартири, намагаючись хоч якось заспокоїтися чи навіть заснути під нестерпне завивання авіаційної сигналізації та вибухів.
Печаль, звичайно, є: більше всього на світі я просто хочу бути зі своєю дружиною, яка все ще в Києві з моїм сином. Хочу жити з ними, а не загинути десь на передовій.
Але я прийняв можливість своєї смерті як майже здійснений факт. Перехід цього Рубікону мене заспокоїв, зробив сміливішим, сильнішим, урівноваженішим. Так має бути із тим, хто свідомо ступає на стежку війни.
Зовсім інша справа – нагла смерть мирних жителів, особливо дітей. І я не маю на увазі, що життя цивільного є дорожчим за життя військового.
Але звичайній українці якось важче бути готовою до смерті, коли вона йде собі по життю і раптом потрапляє в м’ясорубку Російської рулетки.
Не можна бути готовим й до жорстоких тортур, масових могил, понівечених дітей, трупів, закопаних у дворах багатоквартирних будинків, ракетних обстрілів житлових кварталів, театрів, музеїв, дитячих садків і лікарень.
Як підготуватися до думки, що мати двох дітей, яка місяць ховалася в підвалі, повільно померла на їхніх очах?
Як прийняти смерть 6-річної дівчинки, яка померла від зневоднення під руїнами свого ж будинку?
Як реагувати на те, що деякі люди в країні, як в окупованому Маріуполі, змушені їсти голубів і пити воду з калюж, ризикуючи підхопити холеру?
Цитуючи Курта Воннеґута, навіть якби війни не приходили до нас як льодовики, все одно була б звичайна стара смерть. Але зустрічі зі смертю можуть бути дуже різними.
Хочеться вірити, що нам і нашим близьким, сучасним людям ХХІ століття, більше не доведеться вмирати від середньовічних варварських тортур, епідемій чи ув’язнення в концтаборах.
Це частина того, за що ми боремося, право не лише на гідне життя, а й на гідну смерть.
Давайте, народ України, побажаємо собі доброї смерті — у власному ліжку, наприклад, коли прийде час. А не тоді, коли на світанку в нашу хату влучить російська ракета.
Радіо Трек: НОВИНИ
