Міг виїхати за кордон, але пішов на фронт – Україну захищає суддя Верховного Суду (ФОТО)
Суддівський молоток він поміняв на автомат
Суддя Верховного Суду Іван Міщенко з початком повномасштабної російсько-української війни змінив суддівську мантію на камуфляж та пішов захищати Україну від ворога.
Спершу у теробороні Києва, нині – у Збройних Силах України.
Попри те, що судді його рангу мають достатньо високу зарплату, чоловік не зміг лишити країну під час війни.
Міщенко — командир взводу 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
Має позивний Дредд.
Отримав його від товаришів через професійну діяльність на честь персонажа фільму «Суддя Дредд», де головну роль виконував Сильвестр Сталлоне.
Сьогодні воює там, де дуже «гаряче» – на Ізюмському напрямку.
Батько 3-х дітей лишився в Україні і пішов воювати
Ви – батько трьох дітей. Вас після початку повномасштабного вторгнення без питань випустили б за кордон, адже за законом ви маєте на це право. Але ви залишилися в Україні та пішли воювати. Чому?
— Іншого варіанту я для себе навіть і не бачив. Плюс, є конституційний обов’язок кожного громадянина. Для мене це очевидні речі.
Але ж ви не є професійним військовим...
— Так. Однак виявилося, щось у мене все ж таки виходить (посміхається).
Що вас вже найбільше вразило на цій війні?
— Що «кілька в томаті», виявляється, дуже смачна (всміхається).
Якщо серйозно – мужність українців. Ми маємо справу з абсолютним злом.
У наших людей відчувається дуже висока вмотивованість та готовність йти до перемоги. Ви згадували, що я не є військовим. Насправді, серед моїх побратимів – представники абсолютно різних професій, які також не є професійними військовослужбовцями. Але нам є з кого брати приклад і в кого вчитися.
Наші професійні військові – боги війни.
Найважчим для Івана виявилося спілкування із дітьми під обстрілами, бути в доброму гуморі й посміхатися, а після того повертатися «туди».
Водночас найпростішим – спілкування із побратимами.
— Де б я не був, із ким би не зустрічався, складалося враження, що кожен солдат – твій брат, який стане поруч із тобою і захистить тебе, причому від, умовно, водія до полковника.
Розумієте, немає армії у такому класичному визначенні. Є таке відчуття єдності, згуртованості. Навіть незнайомі люди дуже привітні та приязні, допомагають один одному та усім діляться. Це все дуже надихає та мотивує.
Тут так: всі за тебе, а ти – за всіх. Коли усі – така єдина сила. У мене тут з’явилося дуже багато нових друзів.
«Усі нелюдські звірства та жорстокість проявлялися усюди, де були росіяни»
Ви визволяли Сумщину. Розкажіть детальніше.
— Це були Охтирка, Тростянець та села Сумщини. У певний момент росіяни почали тікати. Вони це назвали відходом. Але насправді це була втеча.
Коли ЗСУ потроху звільняли тут села і містечка, увага світу була прикута до того, що відбувалося в Київській області – Бучі, Ірпені, Бородянці і так далі.
Але й в Сумській області було чимало такого, як на Київщині. Навіть слова не підбереш… Усі ці нелюдські звірства та жорстокість проявлялися усюди, де були росіяни. Там не виняток.
Як ви вважаєте, чому окупанти так себе поводять із цивільним населенням? Чому проявляють таке нелюдське ставлення та жорстокість?
— Я думаю, тому що їм страшно, а також тому, що мають справу з беззахисними людьми, які не можуть відповісти.
А на полі бою вони які?
— Зовсім інші! Ми багато спостерігаємо і бачимо: вони нас бояться. Є навіть така думка, що вони використовують певні препарати для того, щоб применшити відчуття страху. Певне, ковтають якісь пігулки та біжать в бій.
У них справді страх. Тому що одна річ стояти в місті, де знаходяться жінки, діти та люди похилого віку, грабувати і витворяти усе що завгодно. Інша – зустрітись із нами.
Це вже зовсім інакша історія. Це добре відчувається по їхній поведінці.
Що ви про них між собою говорите?
— Ми, як усі, не розуміємо, що вони тут роблять, навіщо їм це все. Але так вже сталося, що це – ворог. Його треба знищити, вигнати з нашої землі.
Ми всі над цим працюємо.
Військові, які на передовій в Луганській області, так описували наступ окупантів: спочатку в бій запускають, як вони називають «м’ясо» – тих, кого не шкода.
Зазвичай це «ДНРівці» та «ЛНРівці». Таким чином перевіряють, де наші позиції. Тоді вже йдуть спеціалісти.
На вашому напрямку теж така ситуація?
— Насправді, ділянки фронту відрізняються. Я для себе помітив, що їм людей взагалі не шкода. Неважливо, це «ДНРівці», «ЛНРівці» чи регулярна армія. Нікого з них не жаліють. У них там така «гра на виживання» – вперед штовхають тих, хто слабше.
Якщо вони бояться, чи можна розраховувати на масове дезертирство у російській армії? У їхніх розмовах, перехоплених СБУ, часто можна почути про втечі та відмови продовжувати участь у війні.
— Звичайно, нам було б легше, якби вони зрозуміли всю безглуздість того, що відбувається, і дезертирство стало масовим явищем. Але ми особливо на це не розраховуємо.
Їхнє світосприйняття настільки відрізняється від того, яке є у нормальної адекватної людини, яка має хоч якусь логіку, що вони можуть обрати будь-який шлях – від загальної мобілізації до чого завгодно. Я чув, що Дмитро Кисельов (пропагандист рф) розказував, скільки їхні ракети летять до європейських столиць…
… Вони відчувають, що весь світ, м’яко кажучи, перестав боятися російської армії. Останній їхній «козир» – це ядерна зброя. Тому що єдине, на що були здатні їхні збройні сили – окупувати Херсон. Це все, що у них вийшло.
І кошмарити та знищувати Маріуполь.
— Це їхня тактика війни, яку застосовували в Сирії та Чечні. Для того, щоб знищувати місто ракетами з відстані, багато розуму не треба.
… Мені здається, вони нас усіх ненавидять. Для них немає значення, російськомовні чи ні. Їхнє «ми захищаємо російськомовних» було ідеологічним прикриттям. Насправді, це все настільки далеко зайшло, що я не бачу, які у них можуть бути виправдання.
Сама думка про те, що ми можемо мати власну позицію, державу та й взагалі майбутнє, для них просто нестерпна.
Так склалося, що ми більш успішні, працьовитіші, завзятіші. У нас, в принципі, все краще виходить. Вони ж нас завжди називали «молодшими братами». В їхньому уявленні не може бути такого, що ми – кращі за них.
Мені хлопці розповідали, що буряти в одному місті на Сумщині вкрали електричні чайники, але не забрали підставки до них. З одного боку, це смішно. З іншого – показує, в яких умовах живуть ці люди, що навіть не мають уявлення, що таке електричний чайник, та як він працює.
Взагалі їхня пропаганда завжди була направлена на те, щоб створити про нас таке уявлення: українці – це якісь хохли, над якими можна хіба посміятися.
А насправді ми їх настільки обійшли, що їм і не наздогнати. Мабуть, тому проявляється така дивна форма ревнощів, заздрощів та бажання знищити того, у кого все вийшло краще, причому без такої великої території, як у росії, ресурсної бази та умовних стартових можливостей.
Чи буде покарання росії за війну в Україні
Ви як юрист взагалі вірите, що путін та його оточення будуть покарані?
— Це обов’язково має статися. Неважливо, чи опиняться фізично в камері, чи доживуть вони до цього моменту, чи вже залишать цей світ. Але, повторюю, це має статися у будь-якому разі.
В Україні запрацювали суди, зокрема й Верховний Суд. Зрозуміло, зараз режим роботи складний. Ви спілкуєтеся з колегами? Вони розказують, що відбувається?
— Час від часу спілкуюся. Зусилля моїх колег, з одного боку, направлені на відновлення нормальної роботи судів, що є дуже важливим, адже вони є частиною критичної інфраструктури, тому не повинні ніколи припиняти своє функціонування.
Здається, навіть під час найактивніших бойових дій суди продовжували працювати.
З іншого боку, основним пріоритетом все ж таки має бути безпека усіх учасників судового процесу. Тому стараються створити можливості для проведення засідань в онлайн-режимі, заслуховувати справи у письмовому впровадженні і так далі.
Ми з вами згадували небезпеку ракетних обстрілів по всій країні. Справді, може прилетіти куди завгодно у будь-який момент. Ніхто від цього не застрахований. Тому з цієї точку зору мої колеги зараз налаштовані, насамперед, на пріоритет безпеки.
А загалом вони молодці!
Мені здається, судова система показала себе дуже гідно і з точку зору того, скільки моїх колег та працівників апаратів судів доєдналися до територіальної оборони, ЗСУ, волонтерського руху, скільки було пожертвувано коштів, і того, що суди продовжували працювати, умовно кажучи, під обстрілами.
Не такі погані вже ті наші суди, як про них кажуть, точніше казали. Я сподіваюсь, що саме казали (посміхається).
Верховний Суд бере участь у процесі стягнення з росії шкоди, завданої її агресією в Україні…
— Так. Нещодавно я по діагоналі прочитав правову позицію щодо того, що питання юрисдикційного імунітету в цих справах не поширюється на російську федерацію. Це серйозний крок.
Поясніть, будь ласка, що це означає?
— Загалом держава не може бути відповідачем в суді іншої держави. Тобто ви, як громадянка України, не можете подати позов умовно до Шевченківського районного суду Києва на Фінляндію. Тому що вона, як держава, не може підкорятися рішенню суду іншої країни. Це так звана концепція імунітету.
Але в цьому випадку, коли дії росії порушують не тільки закони, а й навіть якісь базові людські принципи існування в світі, щодо неї ця концепція не може застосовуватися.
Насправді, у всіх буде чимало завдань після перемоги. Але критичних проблем в судовій системі я не бачу.
Окрім того, щоб нарешті влада зрозуміла, що вона єдина, що у нас усіх є спільний ворог, і не потрібно шукати ворогів серед своїх – це не той шлях, який нам треба обирати.
Ми всі повинні чути один одного.
Повне інтерв’ю можете прочитати за посиланням
Джерело: Ольга Москалюк, «Цензор.НЕТ»
Радіо Трек: НОВИНИ
