«Левенятко! Пишу у майбутнє для тебе»: зворушливий лист сину про початок війни
Жителька Київщини поділилася спогадами про початок повномасштабного вторгнення і життя під обстрілами
Зворушливий лист сину «у майбутнє» написала у Фейсбуці журналістка «Української правди» Наталія Судакова. У ньому розповіла про початок війни. Подаємо без змін:
«23 лютого задумалася про придбання таунхаусу в Ірпені, а 24-го ми прокинулися від вибухів»
23 лютого 2022 року сину Наталі Судакової було лише 8 місяців. І в той день, пригадує вона, якраз їздила в Ірпінь:
«Того дня я саме об’їздила весь Ірпінь у справах, задумалася, чи не придбати нам тут таунхаус.
24 лютого о 4.45 ранку ми прокинулися від вибухів. Гатили по воєнному аеродрому за пагорбом перед нами. Вікна і стіни дрижали від вибухової хвилі, небо палало. Досі варто мені закрити очі – бачу цю картину. У той момент ще “зеленій” мені здавалося, що це знищують Київ.
Ми одразу ж переселилися у підвал. Ти спав закутаний у ковдри в куточку біля морозилки. Ми з татком прохолоджувалися під віконцем-бійницею. Бабуся обрала місце в дитячому манежі на підлозі (скрючившись) – там вона почувалася безпечніше. А дідо, як справжній господар, влігся під сходами біля консервації.
Перчинкою був котел, який “вибухав” що 15 хв. З того моменту я сплю лише в бірюшах. А перші два місяці війни спала ще й з подушкою на голові. Це давало ілюзорне відчуття безпеки».
«У тероборони був один автомат на шістьох»
Жінка розповіла, що у неї розпочалися панічні атаки, напади яких ставалися від кожного прильоту.
«Я зненавиділа наш вид з вікна – ми були як на долоні, ще й на підвищенні. Дивилися цей фільм жахів у першому ряду. То над лісом справа дрони, то над полем зліва крилаті ракети. Над озером перед нами щодня опускалися літаки і гелікоптери. Ми не завжди розбирали, чи «наші» то летять.
Одного дня з Ірпеня летів підбитий український винищувач. Усе вказувало на те, що він падає на поле зліва від будинку. Я заціпеніла біля вікна. Гучний звук, ще більше диму і в останній момент він трохи набрав висоту, пролетівши, ледь не торкаючись димарів.
Далі пролетіли два чорні гелікоптери. З них у нашому лісі висаджувався російський десант.
Тероборона села тоді мала один автомат на шістьох. Але навіть з цим більшість десанту вдалося перебити. Їхні трупи валялися на поляні, якою ми ледь не щодня возили тебе гуляти».
«Якась падлюка записалася в тероборону, а потім розстріляла наших хлопців»
Журналістка пригадала, як бомбили місто Васильків на Київщині, і як у місто сповзалися російські диверсанти.
«Васильків продовжували бомбити – аеродром, нафтобаза, військові частини і гуртожитки поруч. Якась падлюка з українським паспортом записалася у тероборону, а потім розстріляла наших хлопців у спину, відкривши шлях для ДРГ. Загинули, за різними даними, 14 добровольців. Усе це відбувалося у Васильківській школі, в підвалі якої ховалися жінки і діти.
Диверсанти, як місцеві, так і “гелікоптерні”, сповзалися в місто звідусіль. За планом оточення Києва Васильківський аеродром мав стати другим форпостом для рашки, як Гостомельський. Але не став. Зараз про ті події нагадують лише розтрощені будівлі, вибиті вікна і дірки в парканах, навколо яких знову кипить життя».
«А потім за 200 м від нас впала підбита ППО крилата ракета»
За два тижні життя у підвалі, розповіла Наталія Судакова, маленький син перестав зовсім спати. Засинав тільки біля рідних.
«А потім за 200 м від нас впала підбита ППО крилата ракета. Це був найгучніший звук, який я коли-небудь чула. Дім, здавалося, підняли і переставили. Ми бігли у підвал швидше марафонців. Розуміли – треба їхати. Але як, коли було страшно навіть за паркан заглянути?
Кілька днів у селі йшла автоматна черга – виловлювали ДРГ із лісу. Вже з досвіду ми розуміли, що перед переговорами України і Росії обстріли посилюються, тож дочекавшись закінчення чергового раунду – запакували життя в одне авто і рванули в Дрогобич, до будинку твого прапрадіда і прапрабабусі».
«Ми протрималися місяць у Дрогобичі – і повернулися»
Жінка описала, як вони тікали від небезпеки. Для цього оминали траси, їхали селами.
«...дорога зайняла лише 15 год. Це було щастя, бо люди їхали по три доби.
Життя у Дрогобичі кипіло, стільки людей я там ніколи не бачила.
Але будинок був зовсім не розрахований на немовля – ти постійно ліз до пічки, дротів і порцеляни. Моя спина остаточно здала від старих диванів, стресів і десятикілограмового тебе, який постійно хотів стояти, але падав.
Вночі ти кричав годинами. Спроби працювати виглядали жалюгідно. Ми протрималися рівно місяць – і повернулися».
«Коли вибух вперше був зі сторони твоєї кімнати, я підірвала тебе з ліжка, щоб бігти у підвал»
На той момент, пригадує Наталія Судакова, Київську область звільнили і залишалися загрози ракетних обстрілів.
«Київ хвалився протиповітряною обороною і я була щиро рада за нього, от тільки щоразу, коли в новинах писали “ракету збила ППО”, моє серце зупинялося. Це означало, що десь дорогою до столиці вона таки впала. Коли летіло з півдня, ця дорога пролягала саме через наш напрямок.
За перший тиждень після повернення над нами збили три ракети. Коли вибух вперше був зі сторони твоєї кімнати, я підірвала тебе з ліжка, щоб бігти у підвал. На твоєму обличчі було написано, що ти ніколи мені того не пробачиш)) Ракета не розбудила, а мама змогла.
Головою я розуміла, що ризик загинути від крилатки – мізерний. Але все одно тиждень спала через день у підвалі. Здавалося, як тільки закрию очі, мене розбудить вибух і те саме палаюче небо. Спочатку так і ставалося».
«Відчуття, що життя коротке, стало як ніколи гострим»
Наталія Судакова пише, що влітку вона наново навчилася засинати у власному ліжку і любити вид з вікна.
«Ми почали планувати сестричку – після 24 лютого відчуття, що життя коротке, стало як ніколи гострим. Мріяти було складно, але ми намагалися.
А потім настав жовтень, за ним – холодна вічність нових обстрілів. Знову сни в підвалі в обіймах із тобою і пилюкою. Поки спальня світилася від прожекторів на установках, які в трьох місцях перед будинком виглядали шахеди.
Пам’ятаю, як посеред робочого колу від вибуху відкрилися двері в кімнаті. Кол довелося перенести на годину. Росіяни забрали у нас сон, спокій, забрали тисячі прекрасних людей, але не могли і не змогли б забрати волю до життя. Ми мали працювати далі – бо треба ж донатити на ЗСУ.
У цього листа поки немає кінця. Та він обов’язково буде переможний. Не тому, що добро завжди перемагає зло – на жаль, це не так. А тому що про свободу чи повагу не просять, її здобувають. І ми саме в процесі».
24.02.2023»
Радіо Трек: НОВИНИ
