Українського коригувальника Артема Карякіна на окупованій Луганщині здала кохана дівчина: він ледь не попався ворогу (ФОТО)
Його мало не вбили через зраду
Артем Карякін з 17 років був свідомим громадянином. У 2014 році він проживав разом з матір’ю в окупованому росією Стаханові, що на Луганщині. Там він до 2021 року працював на ЗСУ і передавав дані про ворога.
Проте потім його «здала» кохана дівчина.
- Кохана дівчина - це більше, ніж друг. Хіба можна передбачити, що вона розкаже іншому своєму залицяльнику про твою найбільшу таємницю?
А вона розказала, - пригадав Артем.
За словами бійця, його діяльність колишня розкрила одному з проросійських активістів. Він прийшов до Артема особисто зі звинуваченням, що той «ук**півський навідник» та пригрозив:
- Якби я хотів, то мої пацани тебе б просто зарізали. Але мені цього не треба.
Тоді Артем зрозумів, що йому варто тікати, бо вже завтра до нього можуть завітати непрохані гості. Найскладніше було розповісти про план мамі, адже на той час вона сильно хворіла.
Тож Артем просто видалив всі дані, які могли б розкрити росіянам його діяльність, і такий обман спрацював.
- Наступного дня я пішов на навчання. Вони подумали: раз не втік, значить, не навідник, - вказав він.
Після цього на серйозні стосунки з дівчатами хлопець не наважувався, адже не був певний, що подібна історія зради знову не станеться.
Останні роки в окупації Артем провів наодинці, шифруючись від людей. Тому що здавалося, що усі навколо — вороги, пригадав він.
- Важко зустрічатися з дівчиною, в якої проросійські погляди.
Через це останні роки в окупації я був сам. У принципі не знав, як можна будувати стосунки, створювати сім’ю, тому що здавалося: усі навколо — вороги, - казав Артем.
Особливо важко стало, коли почалися переговори в Мінську. Бойовики стали спинатися на ноги, розповів Артем. У Стаханові з'явилася своя міліція, держустанови. Він зрозумів, що цей жах — надовго, якщо не назавжди.
Коли чули постріл з українського боку, тішили себе, що Україна пам’ятає про Стаханов. Але що менше стріляли, то більше думалося, що люди в окупації наодинці з ворогом.
- Добре, що я працював на ЗСУ, а гроші заробляв дистанційною роботою на українську фірму. Інакше можна було б збожеволіти від розпачу й зневіри.
З роками батько вже почав схилятися до думки про мій від’їзд, але у 2020-му померла мама, і він запитав:
«Ти залишиш мене?». Я не зміг, - розповів Артем.
Наприкінці 2021 року померла бабуся, потім — батько, якому не виповнилося й 60 років. Тож Артем Карякін більше не міг залишатися у Стаханові і через росію приїхав до Києва.
Там він отримав пропозицію повернутися назад і стати «офіційним підпільником» із зарплатою. Проте хлопець відмовився, побоюючись, що навіть у секретних структурах є російська агентура, яка могла б його здати.
У грудні 2021-го він дістався Києва. Не встиг обжитися, як почалася повномасштабна війна.
Тоді Артем записався до ТРО, згодом доєднався до бойового підрозділу під Бахмутом. Офіційно своє обличчя українцям Артем наважився розкрити у 2023 році, коли отримав нагороду від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і колишнього голови Міноборони України Олексія Рєзнікова.
За словами Артема, який має позивний Східний, зараз українцям, які передають важливі дані про діяльність РФ на тимчасово окупованих територіях, важче, адже росіяни взяли ті землі під жорстокий контроль.
Ворог перевіряє все, слідкує за людьми через камери, риється в їхніх телефонах і комп'ютерах, зазначив боєць.
- Я проводжу інструктаж для своїх інформаторів, передаю їм досвід, здобутий людьми, яких залякували, калічили, вбивали. Але передбачити всі загрози неможливо.
Зараз українських патріотів на окупованому Донбасі вже не кидають у шахти. Їм дають великі терміни. Можна отримати й 25 років. Треба бути максимально обережним, - акцентував він.
З уболівальника — у підпільники
Мама — листоноша, батько працював на шахті. Сім’я з російським прізвищем жила, як і багато хто, за принципом «від нас нічого не залежить».
Хлопчик любив переглядати по телевізору спортивні матчі, особливо, коли перемагала команда України. Не розумів, чому всі навколо вважають «нашими» і російські команди.
Під час Революції гідності, коли у Стаханові наймали охочих їхати до Києва на Антимайдан, він із друзями розклеював наліпки на підтримку Майдану й писав проукраїнські заклики на стінах будинків.
А потім над Стахановим нависли російські та сепаратистські прапори. Виїздити з міста батьки не хотіли: «нас там ніхто не чекає, а тут своє житло». І сина теж не пустили. Батько казав про відсутність грошей — його шахта саме закрилася. У мами від самої думки про від’їзд сина починалася паніка.
- Ми з батьками були дуже близькі. Мій головний страх був — втратити їх, — ділиться хлопець.
З батьками хлопець обговорював усе, крім одного: що насправді він робить, коли «гуляє» чи їде кудись «до друзів». Втім, за кілька років батько почав здогадуватися.
Він нічого не знав про людей, яким надсилав інформацію. У відповідь на його повідомлення приходили беземоційні «+».
Одного разу, коли він передав координати ворожого підрозділу, побачив, що за тими координатами «прилетіло». Кинувся написати про це й побачив повідомлення:
- «Поцілили?».
То була мить щастя: за його наведенням знищили ворога! - Дуже хотілося бути корисним. Хоч чимось допомагати хлопцям із ЗСУ, які воюють на передовій.
Бувало, що дуже хотілося дати цеглиною по голові якомусь ополченцю. Особливо, коли він іде поперед тебе п’янючий.
Але це безвідповідальна партизанщина.
Так само, наприклад, кинути коктейль Молотова в якусь окупаційну установу. Кинув — тобі кінець, а результат дріб’язковий.
Інша річ — якщо ти передаси координати цієї установи, встановиш, коли в ній буває якнайбільше ворогів, і ЗСУ знищать їх одним влучанням ракети.
Джерело: hromadske
Радіо Трек: НОВИНИ
