Обов’язково до перегляду: історичні українські фільми, щоб зрозуміти, хто ми є (ВІДЕО)
За ними можна (і треба!) вчити історію
«Людина з кіноапаратом», 1929
Цей німий фільм про день із життя великого міста — одна з найвизначніших стрічок світового кінематографа. Режисер Дзиґа Вертов і його брат оператор Михайло Кауфман відмовилися від сценарію, написів і дали повну волю своїм експериментам у способі зйомки та монтажу, щоб досягти «чистої передачі життя».
На екрані вулиці, контори, люди, машини, транспорт — усе те, що задавало рух тодішніх великих міст — Києва, Харкова, Одеси. Тому для учнів картина може бути цінною як відеодокумент тієї епохи. Адже завжди краще побачити на власні очі, ніж читати довгі описи в підручниках.
«Легенда про княгиню Ольгу», 1983
Понад 35 років тому стрічку про становлення Київської Русі випустили лише російською мовою, хоча зазвичай фільми, зняті на кіностудії Довженка, мали й україномовну версію. Проте тодішнє радянське керівництво вирішило, що княгиня Ольга і князь Володимир ніяк не могли розмовляти українською, лише російською. Український дубляж стрічки зробили лише кілька років тому.
У фільмі режисер Юрій Іллєнко представив свій погляд на кілька загальновідомих історичних подій, зокрема на помсту Ольги древлянам за вбивство її чоловіка Ігоря. Адже навіть у літописі «Повість минулих літ», написаному в ХІ–ХІІ ст., розповідається, як Ольга спалила Іскоростень завдяки голубам. Режисер спирається на літописи та перекази, проте вважає, що історія про помсту — це насамперед легенда, а не реальна подія. Бо якщо прив’язати до птахів підпалене клоччя, то не полетять вони до своїх гнізд, як ідеться в літописі.
Сама історія княгині Ольги у фільмі розказана від імені трьох людей: ченця Арефи, ключниці Малуші та онука Володимира, а отже, їхні версії відрізняються. Так Юрій Іллєнко натякає, що потрібно критично ставитися до загальноприйнятої доктрини, а також її можуть у своїх цілях інтерпретувати. Тим більше в Радянському Союзі та нинішній авторитарній Росії.
«Голод 33», 1991
Це перший художній фільм про Голодомор 1932–1933 років за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь». За сюжетом стрічки, українська селянська родина намагається вижити під час голоду. Також у картині йдеться про встановлення радянської влади більшовиками на території України і збільшення завдяки терору тотального контролю партії над життям населення.
Голодомор довго замовчувався радянською владою або подавався як голод внаслідок посухи. Проте насправді він був наслідком колективізації та цілеспрямованих заходів керівництва СРСР на чолі зі Сталіним, щоб послабити національно-визвольні повстання українців і остаточно встановити радянську владу в Україні. Внаслідок Голодомору загинуло понад 4 млн осіб.
«Війна. Український рахунок», 2002
Це 9-серійний документальний фільм Сергія Буковського про Україну в Другій світовій війні. У стрічці режисер використав велику кількість кінохроніки воєнних і повоєнних років, а також свідчення очевидців, часто дуже суперечливі й протилежні.
«Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939–1941», 2010
Це документальна стрічка про Галичину напередодні та в перші роки Другої світової. До 1939 року вона входила до складу Польщі. Та з початком війни внаслідок «пакту Молотова-Ріббентропа» 17 вересня радянські війська вступають на Західну Україну і встановлюють свою владу за допомогою репресій. У стрічці використана архівна хроніка та інтерв’ю з очевидцями тих подій.
Упродовж наступних кількох років режисер Тарас Химич продовжував знімати документальні стрічки про Західну Україну. Протягом 2012–2015 років вийшли його фільми «Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919–1939», «Хроніка Української Повстанської Армії 1942–1954», «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918–1919».
«Хайтарма», 2013
Це перша картина про депортацію кримських татар за наказом Сталіна у 1944 році. Фільм знято на основі реальних подій. Головний герой стрічки — славетний льотчик Амет-Хан Султан, який був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу за свою службу під час Другої світової. Проте ці подвиги не вберегли його родичів і земляків від примусового виселення з Алупки. Амет-Хану вдалося вберегти батьків від депортації до Узбекистану та відправити до Краснодарського краю.
У стрічці, крім російської, також лунає кримськотатарська мова. Актори вбрані в національний кримськотатарський одяг, а на екрані зображено деякі традиції, зокрема танець хайтарма, що означає «повернення».
Офіційна причина депортації — звинувачення кримськотатарського народу в масовій колаборації з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Її виконували підрозділи НКВС, заганяючи людей у переповнені товарні вагони. Так багато людей загинуло ще в дорозі. Повертатися до Криму їм дозволили лише під час Перебудови. Режисер стрічки Ахтем Сеїтаблаєв народився в Узбекистані, а переїхав на історичну батьківщину з батьками вже після школи.
«Поводир, або Квіти мають очі», 2014
За сюжетом стрічки 10-річний Пітер утікає від радянських агентів, що вбили його батька, американського інженера. Завдяки сліпому бандуристу Івану Кочерзі хлопцеві вдається вижити. Разом вони мандрують кількома українськими селами на самому початку Голодомору.
У стрічці також ідеться про масовий розстріл кобзарів після з’їзду, який начебто відбувся в Харкові в період 1932–1934 років. Проте історики неодностайні в достовірності цієї події, адже допоки не знайшли жодних документальних підтверджень про «розстріляний з’їзд». Він лише згадується в статтях та книгах кількох літераторів, і радше є легендою, хоча арешти мандрівних музикантів справді відбувалися.
Режисер Олесь Санін працював над стрічкою 10 років. Хотів відтворити у фільмі автентичну атмосферу 1930-х. Тому спеціально для зйомок полагодили перший трактор Харківського тракторного заводу, випущеного в 1931 році, відновили паротяг і гілку залізниці для нього, пофарбували будинки в Харкові, пошили сотні костюмів, понад сотню пар чобіт для кобзарів.
«Зима у вогні: Боротьба України за свободу», 2015
Це документальний фільм про Революцію Гідності в Україні протягом зими 2013–2014 років американського режисера Євгена Афінеєвського. Картина містить багато інтерв’ю з протестувальниками, медиками, священиками, митцями, які перебували на Майдані. Фільм знімали 28 операторів.
«Століття Якова», 2016
На основі однойменного роману Володимира Лиса зняли телевізійний 4-серійний фільм. За сюжетом, волинянин Яків прожив довгі сто років, що були насичені карколомними і мінливими подіями — як особистими, так і бурхливими суспільними змінами ХХ ст.
Яків — доволі розмірений і навіть подекуди пасивний сільський чоловік, проте історія на початку нової епохи не давала нікому спокою, особливо на пограниччі. Так він встиг послужити у польській армії, повоювати у Другій світовій, втекти з німецького концтабору, опинитися з родиною та односельчанами поміж конфлікту УПА і радянських спецслужб й пережити польсько-українську трагедію, яку згодом назвуть Волинською.
Забагато, як на долю однієї людини. Проте таким було життя багатьох українців, що воювали в різних арміях, часто один проти одного, втрачали рідних, а потім знову відбудовували свої домівки.
«Будинок «Слово», 2017
Це документальна стрічка про мешканців житлового будинку, який звели для письменників у 1920-х у тодішній столиці УРСР Харкові на замовлення кооперативу літераторів. Споруду спроєктував місцевий архітектор Михайло Дашкевич у формі літери «С», як символ «слова». Тут було 66 квартир, їдальня, бомбосховище і навіть солярій. А ще — спеціальна система спостереження за життям мешканців.
Заселили його в 1930-му. А за кілька років його мешканець Микола Хвильовий вкорочує собі віку. Розпочалися репресії, арешти, самогубства діячів культури. Зі «Слова» заарештували жителів 40 квартир, а сам будинок прозвали «крематорієм». Період сталінських репресій у 1930-х серед української інтелігенції назвали Розстріляним відродженням.
Джерело: Освіторія
Радіо Трек: НОВИНИ
