КРАЇНА ФЕНІКС: розкрито секрет України, який допоможе нам – вистояти (ФОТО)
«Земля Санченка» (с)
Це авторська колонка Антона Санченка. Подаємо без змін
Серед моїх френдів є такі, що переїхали в Ісландію, де купа вулканів з невимовними іменами. Деякі вулкани вивергнулися вже після початку нашої повномасштабної війни. Деякі – прямо на околиці якогось містечка.
Це жах, розвезрле пекло й геєна огненна.
Однак ісландці просто… їздять подивитися й заселфитися біля потоків лави, яка, ймовірно, зжере кілька вулиць того містечка. Однак, ніхто не панікує. Ісландці тисячу років живуть поряд з вулканами з невимовними іменами, звикли.
Це даність. Давно знають, що робити, а чого не робити, бо марно. Вони з народження знають, що вулкани є. Вони з дитинства навчені, що деякі будинки доведеться покинути і відбудовувати їх на іншому місці.
Зате вулкани гріють навколишнє середовище, опалюють термальними водами будинки, удобрюють городики й сіно на родючих вулканічних ґрунтах тощо.
З сусідньої Гренландії, яка насправді частково південніше Ісландії, вікінги втекли в XV столітті, бо скільки ж можна, а тут збираються прожити ще тисячу років і написати ще наймолодшу Едду.
Якщо подивитися на історію нашої землі Гардаріка, теж не чужої вікінгам, на значно більшому відтинку, ніж з відкриття Ісландії у 874 році, ми побачимо щось дуже схоже на вулканічну діяльність. Навіть ще до писемної історії.
Починаючи з дивних трипільських звичаїв раз на десять чи скільки там років палити свої багатотисячні протоміста з двоповерховими мазанками і переселятися на нове місце, чи не кожному поколінню наших мешканців доводилося відбудовуватися і відроджуватися.
З певного часу вже не добровільно.
Занадто ласий шматок землі з найкращими у світі чорноземами на межі Євразійського степу уподібнив наше існування на життя біля вулкану.
Хвилі кочівників, яких спонукали то тучні роки, коли плодяться багато хлопчиків, то посуха, гнали свої орди й отари на захід впродовж тисячоліть, наступаючи на п'яти одне одному.
Батько кричав: «Хазари!». Син кричав: «Печеніги!». Онук кричав: «Половці!».
Ніхто не пам'ятає, хто й коли побудував Змієві вали довкола Києва, але в їхній ефективності ми мали нагоду пересвідчитися вже навесні 2022.
Зупиняють танкові колони не гірше, ніж кавалерію. Руські охоронні системи – 1500 років гарантії.
Кожне наше покоління впродовж цієї тисячі років мало «свою війну». А деякі просто воювали з зайдами нонстоп століттями, щоліта, й іншого стану речей просто не відали.
Як ось в часи козацтва, що виникло з необхідності боронитися від щорічних татарських набігів, які двісті років половинили населення України, забираючи в полон усіх, хто міг бігти за ордою.
Пишуть, що в результаті навіть в християнській Італії виникла мода на українських служниць. Зовсім як в наші 90-ті. Що наводить на певні думки про об'єктивну реальність, і те, чому нашим заробітчанкам припала до душі Італія – протоптані стежки.
Те ж, як з 2022 року поводяться на окупованих землях росіяни, просто примушує згадати ті людоловські практики. Особливо щодо викрадення дітей. Наш омбудсмен збився з підрахунків вивезених кудись на Сахалін ватних херсонців із забороною переїздити впродовж двох років.
Українцями заселяють Сибір, як і обіцяв Жиріновський. А ми думали – дід з дуба впав. Єдина новація, раніше туди ешелонами вивозили противників Росії з заходу України, а тепер – прибічників Росії зі сходу. Я розумію, що так триває, тільки поки б'ються ЗСУ. Є над чим задуматися тіткам із Космача.
Француза Боплана вражали «українські мушкетери», які орали плугом землю, маючи мушкет за плечима. Без дуелей в Луврі й Марлезонського балету.
Просто, щоб захистити життя і врожай. Можна було пахати на панщині десь в Польщі, а можна було переселитися на слободи на кордоні.
Цих сміливців навіть звільняли на 50 років від податків і повинностей. Тож українці – нащадки тих, хто цінував свободу вище безпеки. І готовий був щоразу відбудовуватися на згарищі, скільки б разів не довелося відроджувати господу.
Діма Биков, який під час Другої чеченської війни розродився лозунгом «Свободу в обмін на безпеку!» не мав би в нас популярності.
Хай там як, Хмельниччина дала українцям 130 років особистої волі. Всім посполитим.
А козацькі села побоялися чіпати й після повторного закріпачення селян в 1784 році, мій дід вільно проходив у козаках до 1917 року.
Часто впродовж нашої історії здавалося, що Україні вже кінець. Не один раз.
В часи Унії тільки немислимий збіг обставин і тверда впевненість в тому, що робиш, дозволили гетьману Сагайдачному перехопити патріарха Єрусалимського на кордоні Московії і примусити його висвятити православних ієрархів у Києві.
Всі попередні єпископи перейшли в уніати й просто чекали, коли православні попи вимруть. Але українці показали оті чудеса самоорганізації, які так вражають світ з 2014 року, збилися в православні братства, заснували православні школи, колегіуми й друкарні.
Коли Львівському братству знадобився Буквар для школи, вони найняли цілого першодрукаря Івана Федорова. Спільнокоштом.
Перед цим Федоров пробував заснувати друкарню в Москві Івана Грозного, але її спалили прибічники рукописних книг, щоб не псував їм ринок.
Вдумайтеся, 30 українських сімей з вулиці Руської (саме стільком дозволялося жити у Львові) вирішили проблему, непосильну найгрізнішому російському цареві. (Так, я в курсі про Швайпольта Фіоля, але зараз не про пріоритети).
До речі, перша російська друкована книжка з'явилася років через 70 і називалася «Ученіє і хітрость ратного строєнія пєхотних людєй».
Як на мене, це показово. В нас буквар, а в них стройовий статут.
А ще ми мабуть єдина в історії країна, де коштом війська утримувалася Київська братська школа, яка згодом стала Києво-Могилянською академією.
Бо гетьман Сагайдачний записав до Київського братства все Військо низове запорозьке, й усі козаченьки добросовісно сплачували йому десятину з військової здобичі.
Уявіть, якою болючою була для наших предків втрата такого очільника, як Сагайдачний, який створив українцям власні церкву, армію й університет ще до того, як утворилася козацька держава. Тільки й залишалося плакати й писати вірші «На жалісний погріб…»
Але через 26 років його справу довершить командир загону європейських найманців, який уже вийшов на покій і хотів просто дожити віку на хуторі Суботові. Але в Провидіння були на нього інші плани.
Таких моментів у нашій історії купа. І кожного разу для відродження вимагалися геть інші засоби. І кожного разу знаходилися люди, здатні, скажімо, подолати Валуєвський циркуляр і заборону української мови й книгодруку, просто підкупивши петербурзького цензора.
Коли хоча б трохи уявляєш, в скількох ситуаціях тотального капця й зневіри давали собі раду українці, якось дуже дивують всенародні плачі й апокаліптичні записи, люта зневіра й паніка, яка як пожежа в степу, поширилася мережею після новин про відставку одного генерала.
Генерал улюблений, генерал – уособлення перемог над хитрими ратними людьми з-за болот. Навіть закінчив ту ж, що і Сагайдачний, Острозьку академію, честь йому і слава.
Але яким маловірним треба бути щодо України, щоб віщувати їй апокаліпсис після всього лише його відставки. Болбочану було гірше.
Ні, в нашої країни, як свідчить хоча б поганенько вивчена історія, значно більший запас міцності. Країна-фенікс, що навчилася, як ісландці біля вулкану, відроджуватися щоразу, відроджуватися швидко, будуватися швидше, ніж її нищать.
Сподівайтеся на краще. Що буде, те буде, а буде, як Бог дасть.
Радіо Трек: НОВИНИ
