Штурмовик стояв посеред Києва і плакав. Через портрет на траві: «Здалося, що я його там бачив…»
«Ми змогли вийти, а він ні…» (с)
Подаємо черговий допис Євгенія Шароварова – інженера міжнародної компанії, який з початком війни став штурмовиком і захищає тепер Україну.
А також пише… Сильно. Далі свіжий текст Шароварова:
ПОРТРЕТИ НА ГАЗОНІ
Прольотом у Києві. Менше доби на все про все. Ми з дружиною ідемо через Майдан, шукаємо де б сісти, випити кави і побалакати.
На Майдані, зі сторони стели, все вкрито жовто-блакитними прапорцями. Їх набагато більше, ніж було в мій попередній візит до столиці. На кожному прапорці ім'я, де інде стоять невеличкі фото або портрети.
Ком стає поперек горлянки, стає важко дихати…
Емма щось каже мені, проте я її не чую. Ми підходимо до підземного переходу.
На парапеті двоє хлопців років 17-18 підписують ще один прапорець. Поруч лежить портрет. Дядько, трохи за сорок, в пікселі, з автоматом на фоні якоїсь броні.
Це я бачу мимохідь, розум меланхолічно додає «Мабуть батько»
Мене тут же накриває.
Я проходжу ще з півсотні кроків і зупиняюсь, бо не можу стримати сльози. Я стою посеред натовпу й плачу як мале дитя, Емма пробує мене заспокоїти, питає що трапилось…
У мене перед очима наші крайні виходи, через Прогрес ми виходимо на Сокіл, Євгенівку.
Наша група крутиться по посадкам, шукає позиції посеред розвалених хат у селі. Працювати нам не дають, ледь вдається знайти позицію, прилітає ФПВ, потім єбаше арта.
Нам везе, контужені але цілі, ми перебігаємо на нове місце. Ми проходимо через наші позиції, де оборону тримають втомлені, неголені дядьки за сорок.
Мені врізалась у пам'ять фраза одного з них. Він дивився крізь амбразуру в сторону Євгенівки, з якої до нас йшла група рузьких і спокійно каже.
«Их десять, нас восемь. Все по честному»
Через пару днів тієї позиції не стало. Я не пам'ятаю обличчя того солдата, а ні інших декількох десятків, що ми бачили в ті дні.
Кожного разу, коли я бачу що хтось шукає зниклих родичів в тому клятому трикутнику Восход-Євгенівка-Сокіл, мені здається що я бачив його там, на тих позиціях.
Десятки облич зливаються в один образ втомленого, неголеного дядька за сорок, в брудному пікселі, з автоматом в руках. Тих, хто тримав позиції до останнього. І тоді мене накриває…
- Жень, ти що? – Емма стоїть біля мене, тримаючи мене за руку.
- Зараз пройде, - я нарешті можу щось із себе видавити. Витираю сльози з обличчя рукавом куртки, машу рукою в сторону портретів на газоні – Здалося, що я його десь бачив. Там десь бачив… Ми змогли вийти, а він ні…
Радіо Трек: НОВИНИ
