«Шанс – на контргру»: Арестович знову пробує казати дещо правильне, але… Боїться?
Потрібен Подвиг (АК)
Олексій Арестович пробує здійснити своєрідну арку перетворення Антигероя – знову на Героя. Це непросто, але ми йому дещо підкажемо. І не лише йому, бо це ж стосується й самої – України.
Річ у тім, що люди добре знають першу частину цього пазлу, яку дуже мудро формулює Ярослав Грицак, кажучи:
«Кожен з нас мав свої 15 хвилин слави…»
Глибоке спостереження, яке з одного боку формулює нетривкість всього, а з іншого, як в оповіданнях Хемінгуея, вже наче наперед розказує: те, що було – до, і те, що сталося – після тих самих 15 хвилин.
Спочатку – до моменту Слави – був момент Подвигу.
Людина, яка просто собі жила, раптом досягла чогось особливого. Іноді за рахунок удачі, чи важкої праці, але зазвичай класична традиція говорить нам про Подвиг, коли, наприклад, Давид убиває Голіафа, або якийсь маловідомий чоловік виходить за ворота міста і (несподівано для всіх) убиває там Дракона.
Чи Змія.
Типово такий чоловік стає Героєм, але зазвичай після періоду возвеличення та Слави, такий Герой впадає у Гординю, самозакохану розслабленість і починає допускати помилки, перетворюючись на Антигероя.
Так вбивця Дракона сам стає Драконом, а цар Давид посилає на смерть свого вірного друга, аби заволодіти його дружиною, після чого – довго-предовго – складає та співає покаянні Псалми Давидові, аби знову заслужити милість – Бога.
Отже, всі ми робимо цю помилку: чогось досягаємо (15 хвилин слави), розслабляємося (пускаємося берега), все втрачаємо (або не все, але багато) і намагаємося якось повернути потім втрачене – назад.
Арестович тут мало чим відрізняється від решти з нас і від України в цілому.
Дивіться,
- Перед війною ми були – ніхто, і звали нас на Заході – ніяк.
- Байден із Путіним ще в Женеві літом 2021 року домовилися, що РФ – забирає собі Україну.
- Тож не існувало жодних «розвідданих, які попереджали про напад»: Білий дім просто був на постійному прямому зв’язку з Кремлем і демонстративно – перед самим нападом Московії, забрав із Києва своє посольство, не давши нам перед тим – ніякої необхідної зброї.
- Україна за їх розрахунками мала протриматися 2-3 дні, ну максимум 2-3 тижні. Про це Байден прямо сказав нашому Кулебі 24-го, а Салліван десь у той самий час – польському Дуді. Це вже відомі факти.
Однак,
- Неочікувано для всіх Україна почала битися. І то так, як не змогла б тоді битися – жодна країна Європи.
- Це підштовхнуло Британію почати власну гру – на підтримку України. Гру – неузгоджену з США.
- Джонсон – треба віддати йому належне – зробив тоді все, аби показати на весь світ героїзм українців.
- Це змусило Захід – хоч якось – нас підтримувати, а сама Україна стала в уявленні світу тоді – Героєм.
- Із гидкого каченяти ми враз перетворилися для них на Білого лебедя. На країну, де між людьми панує злагода, братерство і любов, а сам народ звитяжно й гордо б’ється з неймовірно злим, страшним й потужним ворогом.
Це були наші 15 хвилин слави, і в цей момент, напевно, нам було варто закінчувати війну й укладати мир з РФ у Стамбулі. Це був квітень 2022 року. Здавалося ще от-от, але…
Тоді перемогла лінія на продовження війни, і, не виключено, що в цьому ключову роль також зіграв Джонсонюк, хоча…
Ми всі, як суспільство, теж – не були тоді готові – смиренно погодитися на умови вигідного миру.
Признаймося: нами заволодів тоді демон Гордині та Самовпевненості. Якби хтось провів тоді зріз суспільства чи опитування, то побачив би загальну налаштованість – «Перемагати Гадину».
І влада, якби уклала тоді мирні угоди, то, швидше за все, напоролася на б новий Майдан.
Тобто продовження Війни дозволило нам уникнути Майдану і пережити кілька славних Перемог, але сьогодні, наприкінці 2023 року, ми розуміємо, що Захід нас – кинув:
Джонсона вигнали з роботи, ще влітку 2022-го, а нам – чітко вказали на місце – влітку 2023. На саміті НАТО у Вільнюсі.
Для Заходу ми знову стали – бридке та надокучливе каченя, якого краще, щоб і не було – взагалі.
Тож, як нам бути, і чи можемо ми – вирватися з цього становища – Антигероя?
Є кілька варіантів, але найпродуктивнішим завжди був і залишається – Подвиг.
Ми знову маємо зробити щось таке, чого від нас ніхто у світі зараз – не чекає. Навіть ми самі.
Це має бути щось: парадоксальне, контр-інтуїтивне, але – єдино правильне.
І от, чи не найкраще нам зробити це ЩОСЬ – через правильну і неочікувану пропозицію МИРУ у поєднанні з максимальною – мобілізацією Нації, економіки та суспільства на тлі одночасного припинення всіх можливих суперечностей та будь-якого внутрішнього розбрату.
В ідеалі:
- Мають бути зупинені ті положення мовного та церковного законодавства, які провокують конфлікти.
- Головою ВРУ – найкраще переобрати Петра Порошенка, а 50% крісел голів парламентських комітетів – передати від представників «СН» представникам – інших парламентських партій.
- Кабінет міністрів – розпустити й переформувати як Уряд національної згоди – за участі представників всіх парламентських та головних позапарламентських партій
Це три ключові речі, які варто зробити ще до Нового року, аби змусити весь світ – знову повернути голови вбік України.
Далі має бути неочікувана (за своєю суттю) пропозиція Миру з одночасним переведенням всього життя суспільства та функціонування економіки на військові рейки.
Просто, щоб ніхто не розглядав наші умови можливого Миру – як слабкість, й усі чітко бачили нашу готовність – стояти та йти – до кінця.
Про можливу пропозицію Миру зараз говорити не будемо. Що ж до Арестовича, то він у своїх останніх двох дописах сказав кілька слушних речей.
Ми їх для вас виокремили – з решти іншого:
- Тяжелее всего нам будет не выстоять зиму, а принять мысль, что большой Запад никогда и не собирался «…побеждать Россию».
- Сегодня мы спорим – виноват ли Борис Джонсон в срыве стамбульских соглашений, и судорожно пытаемся обвинять самих себя, завтра возможен резкий рост антизападных настроений. И то, и другое нерационально. И ведет к проигрышу – на Востоке и Западе одновременно.
- Возвращение к трезвости – единственное, что еще способно создать ситуацию: «и правы, и не проиграли».
- Настоящая ответственность на тех, кто обещал нам, Украине, настоящую поддержку для ведения настоящей, большой войны и не предоставил ее. Читай – кинул.
Мы свою войну выиграли. Кадровую армию РФ и план вторжения сломали мы, с минимальной помощью Запада: первый Раммштайн – аж 26 апреля, первые серьезные поставки – конец июня.
Эта наша война вполне могла увенчаться Стамбульскими соглашениями, и пару сотен тысяч людей были бы живы. А потом началась другая война. И эту другую войну, мы не могли выиграть без самолетов и дальнобойных ракет и в пять раз большего объема поставок для Сухопутных войск.
Всего этого не было. Мы заплатили огромную цену за это. Но это еще половина проблемы.
Вторая половина – новое мирное соглашение, которое нам попробуют навязать. И общие контуры «сделки» (прости, Господи) будут такими: - ну, мы в вас столько вложили, а вы такие коррупционные и бестолковые, у вас не получилось, теперь оставьте Путину четыре области, и - ладушки.
Так вот меня эти ладушки не устраивают. Я против того, чтобы оплачивать кидок, длящийся с Будапештского меморандума, украинской кровью и нашими землями.
И главный иск и главная нагрузка должна будет предъявлена тем, кто кинул нас в большую войну, пообещав полноценную поддержку, и оставив нас без нее.
Так вот – ситуацию нужно описывать так, как она есть. Мы в большой задни…пардон, глубоко неудовлетворительном положении.
Но это положение дает нам возможность для сильной контригры.
Більше про парадигму Героя та Антигероя можна прочитати ТУТ
*АК - авторська колонка
Радіо Трек: НОВИНИ
