«Над прірвою у житах»: маніфест «Нового Українського Кіно» (ФОТО/ВІДЕО)
Дзиґа Vetrov та Довженко Films – представляють
Цей текст на редакційну пошту надійшов ще в червні – без чітких роз’яснень і попервах трохи заскочив та здивував, але... Дівчатам з нашого ньюзруму деяким наче як зайшло. Тож подаємо, як є:
МАНІФЕСТ «НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО КІНО»
«Для кожного, але – не для всіх» (с)
Треба, нарешті, сказати це чітко:
- Ми зможемо перемогти у Війні, створити яскраве українське Кіно та явити світу Україну нашої мрії, тільки якщо наважимося заявити і зробити щось Нове.
Щось таке, чого ми з вами ще досі не робили, або робили надто рідко.
Стоячи тепер над проваллям реальної загрози для самого існування нашої Держави, й відчуваючи, як нас усе настирніше штовхають в спину наші закордонні партнери, ми маємо нарешті наважитися і зробити крок вперед…
І навчитися літати.
Це буде як секс – страшно лише до того часу, як не почнеш займатися ним активно і з задоволенням. Далі ми побачимо, що Поет мав рацію:
"О, дух УкрАїни, Орел!
Дух смілий, гордий і високий!"Олександр Олесь, 1906
Тож поїхали: МОТОР!
За довоєнні роки Українське кіно зробило явний стрибок від занепаду 90-х та нульових до піднесення 20-х, однак, сьогодні наша Фільма перебуває у певному – занімінні…
З одного боку, через Війну. Держава різко скоротила (фактично – припинила) фінансування кіновиробництва, не припинивши фінансувати дуже багато чого дурного і марного.
З іншого боку – проблема в НАС.
Діячі кіно перебувають у стані певної розгубленості та дезорієнтації… Що робити? Як?...
Як і про що знімати кіно під час Війни, коли воно має бути або втіхою Воїну та розрадою людям, або – сяючим мечем – Ескалібуром, сама поява якого на полі бою здатна надихнути своїх і вселити паніку в ворога, змушуючи його тікати.
Ворог той штампує фільми на воєнну тему десятками, ми ж уникаємо прямих боєзіткнень на цій лінії, посилаючись на що-завгодно, аби приховати внутрішню творчу порожнечу та холодний переляк – перед викликом та масштабами задач.
У середовищі кіномитців виникають спроби сформулювати певне бачення.
Однак, на нашу думку, вони слабують на загальну ваду – недостатньої Сміливості, «Дєрзості» та Зухвальства.
На цей вічний брак маскулінності і виразно «чоловічого оптимізму» в українській культурі – з її повсякчасним «зболенням», стражданнями, згорьованістю та «заломленими руками».
З цією постійною орієнтацією на чорнуху, якій вже давно треба класти якось край, та не всі розуміють – як. Як нам вловити цей стрімкий чоловічий погляд у далечінь назустріч Сонцю?
Погляд, сфокусований у пошуку Істини та Краси, яким у нас, до речі, дуже часто чудово володіють у мистецтві – жінки. Такі як Ліна Костенко, Леся Українка, а нині – Марина Пономаренко.
Однак, зараз мова не про дурнуватий «Ґендер» і не про прекрасну Стать.
Йдеться про Принцип:
Як нам, хай навіть перед лицем можливого Апокаліпсису та Кінця Світу, нарешті усвідомити – хто ми є? І навіщо? І чому через нас зараз може скінчитися – все, але може нарешті і – розпочатись.
І ЧОМУ, ЗРЕШТОЮ, КІНО?
Це непросте запитання.
Дійсно, в наш час можна почути, що Кіно вже ніби як «вмерло». Свіжих ідей – нема, а все, що і з’являється, випалює напалм «культури заборон»: так що 90% кіношедеврів минулого сьогодні просто не могли б бути створені і зняті. Їх би «зарубали» ще на початку виробництва і вже точно не дозволили б показувати через «сексизм», «расизм» і все, що тільки можна собі уявити.
Навіщо ж ми тоді взагалі беремося за Кіно, якщо нам, фактично, вже показують його фінальні титри?
Насправді, логічної відповіді немає. Рацію мав Девід Боуі, який ще в 1999 р. щиро признався, що, якби був знову молодим, то не пішов би в рок-музику. А пішов би… в Інтернет.
Інтернет тепер – якщо коротко – це та сфера, де варто шукати та реалізовувати себе.
Те, що Боуі казав про рок-музику, має ще більший стосунок до Кіно. Кіно по-справжньому народилося і заявило про себе десь 100 років тому.
Періодом розквіту Кінематографу можна вважати 50-80-ті. Тарантіно своїм «Чтивом» і брати-сестри Вачовські своєю першою «Матрицею» знаменували своєрідну Кульмінацію і Крапку.
Однак, весь наш досвід, насправді, це досвід країни, яка, умовно кажучи, «стрибає в останній вагон».
Україна, як Держава, теж мала відбутися, по-хорошому, ще 100 років тому. Наша з’ява у 1991 це було щось – алогічне, «ненормальне».
- Саме тому, до певної міри, Буш і Тетчер й закликали нас не розвалювати Союз.
- Саме тому в нас одразу відібрали ядерну зброю та позбавили практично всього, що могло давати нам Силу.
- Саме тому всі ці 30 років Незалежності – відомі нам імперії Заходу – милостиво і «с понімающей улибкой» постійно вторили байкам Москви про те, що «Україна це – не держава», «тимчасове явище», «failed state» та «корумповане болото» і «не країна вообще».
Фактично, нас з вами весь цей час тримали як «консерву» про запас, готуючи для розміну та здачі.
Тож, як почалася війна, всі вони разом повідвертали свої голови, аби не чути і не бачити, як Каzапія буде нас тут гризти і убивати – за три дня.
Франція, Німеччина, Британія та США – всі вони ніколи не вважали собі нас – рівнею. Для них рівнею завжди була – Росія: така ж Імперія, в історичному плані, як і вони. Україну ж ці країни розглядали як прикольне, дивне і слухняне «недоразумєніє».
Завжди готове запопадливо служити, але нікому особливо не потрібне – в іграх дорослих дядь.
Саме тому, до речі, європейські ґранти так заохочували українців знімати кіно про себе як про щось страшне, убоге, катастрофічне та нещасне. І треба визнати, що за відсутності Державної підтримки, ми з вами робили таку «чорнуху» на замовлення Заходу достатньо натхненно і слухняно, і віддано.
Тим часом, на наших теренах, було як мінімум два фільми, які показали, що Кіно все ще – має значення і здатне змінювати світогляд людей, приводячи нас усіх до цілком виразних і відчутних політичних наслідків.
Це фільм «Брат-2» та серіал «Слуга народу».
Фактично, війна, яку ми зараз з вами переживаємо, є прямим результатом та наслідком цих двох непересічних явищ сучасного аудіо-візуального мистецтва.
І війна ця не є лише – Злом...
На жаль, без цієї війни ми б можливо так і не змогли зрозуміти – хто ж ми є насправді.
Це прозріння і зараз, у ці дні червня 2023 року, наче, як покинуло нас. Але у березні 2022-го ми всі відчували його чітко: як Чудо – народження Нації.
Нації, яка раптово осягнула й усвідомила себе саму й на диво всім імперіям світу раптом – вирішила Битися. І битися так, як ніхто від неї чекав. Так, що всі, хто нас здав, були змушені розвернутися й почати дивитися на Україну вже іншими – здивованими очима.
Згадайте те відчуття, коли серед нас панувала Любов, Гідність і Відвага; коли не було ні елліна, ні іудея; коли нікого не цікавило – якою мовою хто говорить, і до якої Церкви хто ходить. Коли поміж нами панувало істинне «братолюбіє», як заповідав Шевченко, а разом з тим – із нами тут був – Бог.
Згадайте, як нам тоді усміхалася – Перемога.
Насправді, вона може усміхнутися нам і сьогодні. Треба лише пригадати те відчуття – Братерства і Єдності, Любові і Чуда. Відчуття, яке має звучати в нашій душі як божественний камертон Світлоритмів та Музики сфер.
Як те, що здатне зламати ворога навіть дистанційно, і схилить на наш бік тих у світі, хто нас зараз – не підтримує.
Як те, що приведе нас до Перемоги.
Чи може в цьому зарадити Кіно?
Навряд чи варто ставити запитання аж настільки утилітарно, хоча в певному смислі – так. Справа в тому, що перемог у нас насправді має бути дві. Навіть три.
Перша – на полі бою. Друга – після війни. Третя і головна має розпочатися прямо зараз, аби здійснилися перші дві
Це наша перемога – над самими собою.
Наш головний Подвиг.
Справа в тому, що в українській традиції уперто діє один негативний архетип, який вже не раз збивав нас із лінії Успіху та Перемоги.
Умовно кажучи, Світлоритмам Тичини – в нашій колективній душі – завжди протистоїть Страшна Злопомста Гоголя.
Це те, що інші називають іноземним словом «ресентимент», але воно не передає істинної суті того Темного, що протистоїть Світлому у нашій Українській Душі.
«Злопомста» тут виглядає – точнішим словом
Мається на увазі, що божественний камертон любові, єдності та братерства, озвучений Тичиною в «Золотих кларнетах», раз по раз заглушається в нас чорнотою ненависті, розбрату та взаємного поборювання, описаною Гоголем у «Страшній помсті».
Такою є наша національна традиція.
Ворогам не раз було достатньо просто відійти і дивитися як ми будемо самі себе знищувати.
Аби потім прийти та практично без бою зайняти наші згарища та попелища – результат перемоги в нас із вами – Погорди, Розбрату, Зверхності та Ворожнечі.
Як правило густо замішаних на вдаваному чи навіть щирому – Патріотизмі.
Проблему ускладнює – Майдан.
Цей дивовижний і трагічний архетип так гостро переданий Коротичем.
Справа в тому, що Майдан – це Революція.
А кожна Революція передбачає період Хаосу, виходом із якого типово є:
Інтервенція, та/або Реставрація, та/або Диктатура.
За логікою цієї тріади, можна сказати, що Порошенко міг би уникнути війни, якби влаштував – Диктатуру. Але як людина бізнесу та грошей він на неї просто не зміг наважитися.
Зеленський теж не до кінця розуміє певних викликів, які стоять за пеленою видимих речей, але він має неймовірний природний інстинкт, який врятував нас усіх на першому етапі війни, коли світ від України просто – відвернувся.
Тоді, можна сказати, що нас врятувало Чудо, але саме Зеленський і став провідником того Чуда, підтвердивши середньовічний принцип:
«Один сміливий, і вся нація – герої; один боїться, і весь народ – зрадники»
Великою мірою, дякуючи саме Зеленському, ми всі з вами ще існуємо до сих пір як Нація і Держава. Проте, зараз, як народ, ми знову відчуваємо психологічну та емоційну яму.
Розбрат, Апатія і Погорда роздирають наші тили, а наш фронт потерпає від браку зброї, якої нам часто свідомо не дають, аби… Не допустити т.з. поразки Путіна.
Тож як тепер бути нам?
Росія незрівнянно сильніша за нас і в ресурсному плані, і в економічному, і в людському.
За минулий рік вона отримала ще понад 400 мільярдів доларів прибутку від торгівлі лише нафтою та газом.
На ці гроші по всій Каzапії запускаються все нові і нові виробництва зброї.
Комплектуючі ж ідуть в РФ нестримними потоками і з Заходу, і зі Сходу так, що вже навіть дрони-камікадзе Ворог виробляє на багато ефективніше та більше за нас, а буде виробляти скоро вже в десятки разів більше за нас, якщо ми всі, як Нація – Політична Нація – не візьмемося раптом за голову.
Роль у широкому смислі Мистецтва тут здатна бути – визначальною.
Мистецтво не завжди може переконати, але воно може допомогти щось – виговорити, усвідомити, побачити, вибачити і пробудити.
Єдина проблема, що для цього потрібне справжнє Мистецтво, яке не боїться мислити масштабно навіть у камерних формах, і яке завжди шукає й цілиться у Красу, навіть посеред розпачу та болю.
ГЕТЬ ВІД «КАРТОНУ»
Серед дороговказів для українського кіно, що їх озвучують останніми місяцями, деякі нагадують «партійні вказівки» часів СРСР. Умовно.
Звучать слушні заклики до Держкіно «перестати постійно фінансувати проекти, які показують Україну в неприглядному світлі і є насправді свідомою «чорнухою».
Однак, при цьому, коли ті ж автори нас закликають орієнтуватися на «позитив», щоби завжди був хепі-енд, щоби українці в наших фільмах були «справжніми героями», а вороги – вкритими ганьбою, то тут виникає багато запитань.
Особливо, коли нас напоумляють «завжди думати – якими Україну та українців побачить світ».
Навряд чи, це є правильний підхід.
Треба, або просто про них не думати, або навпаки брати й починати відкрито заявляти свої претензії та інтереси, свої обрАзи і прагнення, свої воління та каяття.
Чого нам іще боятися?
Наше право бути нарешті собою викуплене кров’ю десятків тисяч героїв.
Наша єдина задача тепер – бути достойними їхньої жертви і не впадати у несмак, чи інфантильну нестриманість та показний патріотизм.
Якщо ми освоїмо нарешті «чоловічий погляд» на речі, якщо переймемо його у наших воїнів; якщо дозволимо собі мистецьку брутальність і творче нахабство, харцизьку легкість та холодну лють, то у нас з’являться і достойні Кіноісторії, і яскраві Кіногерої.
З’явиться Кіно, яке викликатиме розголос та черги в кінотеатрах. І тоді «світ» сам прибіжить та вхопиться за наші фільми.
Але для цього ми, перш за все, маємо елементарно відійти від картону: від плакатних образів, карикатурних ворогів і примітивних конфліктів.
Технічно ми маємо відчути істинний Дух нашої доби і перед лицем смертельної загрози для нашої політичної Нації нарешті дозволити собі нестандартні, неоднозначні але абсолютно класичні речі.
Те, що легко дозволяли собі всі великі: від Софокла, Шекспіра і Ґете до Гоголя, Шевченка та Хвильового.
Маємо, перш за все, навчитися показувати: сильних, цікавих і виразних – Антигероїв. Бо лише такі вороги дозволять розкритися нашим героям і зроблять їх – живими.
Умовно кажучи, має бути Дракон, аби з’явився той, хто буде здатним подолати Дракона, навіть, якщо потім цей наш Герой і сам перетвориться на Змія.
Про це нам говорить вся історія людства.
Говорить через свої міфи, билини, легенди і казки.
Тому «Гайдамаки» Шевченка – великий твір. І «Тарас Бульба» Гоголя – абсолютно великий твір.
Де, лише вдумайтеся, один із головних персонажів прямо закохується у Ворога (Панночку) і заради неї зраджує і своє товариство, і свого брата, і свого батька, і всіх.
А Тарас Бульба, який жив безбідно, і поклав на олтар боротьби все, що тільки мав, власноруч убиває рідного сина.
Ось рівень справжньої Трагедії та справжнього Мистецтва. І ми всі теж маємо бути готові до чогось подібного.
Маємо не боятися показувати – цікавих Антигероїв.
Антигероїв – у чомусь і багато в чому – подібних на Героїв: як Скайвокер подібний на свого батька Дарта Вейдера, як Холмс – подібний на Моріарті; так, наш герой – командир загону УПА, має бути в чомусь подібний на свого антипода – командира загону НКВД.
І навпаки.
Ми всі з вами, як митці і як Нація, маємо наважитися на конфлікти – виразні і гострі, які легко виходять за межі політкоректності та шаблону, піднімаючись до узагальнень вселюдського масштабу та глибини.
У якомусь смислі ми маємо бути традиціоналістами, які не бояться Нового, бо стоять на твердині Істини, і які повертаються до джерел, аби вдивлятися в небо та підніматися до зірок.
Сама Революція вимагає від нас, аби ми явили світу нове – розуміння речей і в політиці, і в організації суспільного життя, і в Мистецтві.
Так, як свого часу це зробив Наполеон, закривши ґештальт революції Французької, так само це маємо зробити і ми.
Насправді, це нескладно, бо все нове, дійсно, є добре забуте старе. І в тому, що роблять сьогодні наші реальні Герої на полі бою очевидно є щось билинне і лицарське.
Щось, що апелює до всіх відомих нам образів Справедливої війни: війни за визволення, війни козацької, війни партизанської, війни Вітчизняної та війни з Ордою.
Все найкраще та віковічне пробудилося на цій землі і єдине, що нас найбільше зараз підбиває, зупиняє і знесилює, це навіть не ворог, а наша неготовність прийняти себе – такими як ми є: з Безстрашністю, Радістю і Любов’ю.
«УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ»
Якось Володимир Оселедчик озвучив запитання:
«Чому російське кіно розвивається на багато активніше за українське? В чому проблема?»
Розмова відбувалася років 12 тому і запитання те звучало дуже актуально, позаяк і відповіді на нього ніхто не знав.
Сам Оселедчик тоді продовжив:
«Проблема, на мою думку, в тому, що у Росії, на відміну від нас, є ідея – національна ідея.
Вона може нам не подобатися, бо це Імперська ідея, але вона у них є, і все там прямо чи опосередковано нанизується саме на цю ідею чи відштовхується від неї. Навіть, якщо йдеться про кіно, яке виступає з протилежних до режиму Путіна позицій.
Проблема в тому, що у нас ось такої – своєї ідеї – нема. А тому ми всі як непов’язані з центром – кожен блукає сам по собі і всі бредуть – в нікуди».
Це доволі цікава думка, яка перекидає нас до зовсім іншої теми. Певно, найважливіша тема цієї війни:
Квадракоптери та БПЛА.
Наш ворог штампує їх уже сотнями щоденно. Будує все нові і нові заводи.
Не сьогодні завтра вони почнуть виробляти дрони тисячами щодня, убиваючи всіх, хто нам дорогий та знищуючи техніку, яку з таким боєм передають нам союзники.
А що ми?
Ми багато чого робимо, однак, наші волонтери, інженери та ентузіасти часто працюють по гаражах – без належної координації та допомоги з центру. Наче покинуті діти над прірвою у житах вони теж нерідко бредуть хто куди. Не уявляючи – що їх чекає, і знаючи що робити. Ми можемо так програти війну.
Україна має пробудитися й знайти в собі сили налагодити щоденний випуск тисяч дронів та БПЛА. Можливо це звучить як фантастика, але ми тут кількісно маємо перемогти Росію. Це буде наш новий національний Подвиг, який знову здивує світ і знову змусить всіх подивитися на нас по-новому.
Прикладом тут – усім нам – знов має стати Зеленський. Це має іти особисто від нього:
Потрібна – мобілізація Держави. Всіх її ресурсів, виробничих можливостей і кадрів.
Військові адміністрації, якщо треба, мають бути введенні до найменшої тергромади. Всі бюджети усіх рівнів мають бути переформатовані та спрямовані на потреби оборони.
Не Порнографія має бути в голові у депутатів, а мобілізація всієї економіки та переведення Держави на воєнні рейки.
Потрібна «Солідарна економіка» воєнного часу: з максимальною свободою на низовому рівні та мінімальними податками для всіх виробничих підприємств і, водночас, з максимально чіткою і в чомусь навіть жорсткою, але всім зрозумілою політикою Держави.
Політикою, яка йде з самого Центру.
Аби воно так запрацювало, Зеленський має, очевидно, сам взяти на себе контроль та відповідальність за налагодження виробництва всього, що необхідно для фронту.
В тому числі і Кіно, але в першу чергу: набоїв і квадракоптерів, снарядів і БПЛА, ракет і мінометів.
Все, що тільки можна, Україна має виробляти сама.
ПОДВИГ ЗЕЛЕНСЬКОГО
Важко уявити скільки всього зійшлося на цій людині, і як вдало він опинився для нас там, де він є, але ситуація, дійсно, вимагає від нього ще більшого. Особливо, якщо ми дійсно стоїмо перед загрозою, що Захід почне скорочувати нам допомогу вже з осені та ще більше в 2024 р.
Це саме те, на що розраховує Путін.
Чим тут могли б відповісти ми?
Президент має очолити Військовий Кабінет (ВК).
Такий кабінет міг би бути структурою – окремою від уряду і включати в себе представників будь-яких політичних партій, якщо вони здатні налагоджувати процеси і керувати, приміром, тим чи іншим державним агенством, яке забезпечує випуск певної конкретної номенклатури товарів для фронту.
Умовно кажучи,
Якщо це Порошенко, то хай буде Порошенко; якщо Тимошенко, то хай – Тимошенко; Якщо Берлінська, то Берлінська; якщо Вілкул знає когось із виробничників та управлінців – членів колишньої Партії Регіонів, які не покинули Україну, але вболівають за неї і готові всі свої знання, особисті ресурси та вміння віддати для боротьби з ворогом, то треба брати цих людей із колишньої Партії Регіонів.
Брати і без вагань віддавати їм конкретні напрямки в межах відповідно створених Державних аґенств.
Такий Військовий Кабінет міг би стати символічним знаком для світу.
Своєрідним урядом національної згоди, примирення та порятунку.
Бо, об’єктивно кажучи, головна задача для нас на даному етапі це просто відбитися і вийти з цієї війни з мінімальними втратами та максимально можливими здобутками, територіями і людьми.
До речі, а в чому для нас – Перемога, на вашу думку?
Дехто хоче побачити в руїнах Москву.
Бажання бувають різні, і лише Бог дозволяє те, або інше. Путі його несповідимі. Все може бути.
Наприклад, саме Бог врятував нас на початку війни, зробивши так, що Путін ринувся в Україну – бездумно, охоплений непомірною, просто диявольською гординею.
Саме Бог зробив тоді так, щоби Путін не переміг, і відступив. Але чому Бог взагалі допустив, щоби Путін на нас напав? Він від нас чого чекає і чого пробує нас навчити?...
І що маємо зробити ми, аби Бог був з нами так, як він був – на початку війни, коли не допустив, щоби орди РФ захопили Київ – Матір городів Руських?
Як ви гадаєте?
АПОЛОГІЯ ДЕРЖАВИ
Насправді, якщо запитати: «Для чого нам треба, щоб Бог був із нами?», то відповідь на це запитання є лише одна:
Для того, щоби збереглася Україна.
Збереглася саме як Держава.
Це прозвучить для вас незвично, але Держава є цінність сама по собі – найвища цінність для Нації. Кожної нації.
Лише заради неї нація і народжується, і тільки через неї нація себе й проявляє.
Тому й ООН називається «Організація об’єднаних націй». Бо бездержавні народи до ООН не беруть. Вони – не Нації.
На жаль, у нас це мало хто розуміє.
30 років ми натхненно знищували власну Державу й тішилися кожному факту «роздержавлення», не розуміючи, що все це несе нам, як нації, смерть. Чи загрозу смерті. Наприклад, у вигляді – війни.
Навіть сьогодні наше розуміння поняття «націоналізм» є схибленим – російсько-американським.
Імперії ненавидять «націоналізм» підкорених народів, але чому ми – погоджуємося вважати «націоналізм» мало не відповідником «шовінізму»?
Чому в нас ніхто з політиків не здатен просто пояснити на пальцях – чим відрізняються: націоналізм, патріотизм та шовінізм?...
Бо нас 30 років привчали всіх не любити власну – Державу.
Нам 30 років втовкмачували в голову, що Держава це «бюрократ, який бере хабарі», а не заповітна мрія всіх поколінь націоналістів, які умирали не за мову і не за будь-що інше, а саме – за Державу. Мрія про власну Державу вела їх усіх – від Міхновського до Бандери, від Донцова до Шухевича, від Коновальця до Хмари.
І це прекрасно розуміє Путін, який почав цю війну, передовсім, саме для того, аби знищити нас як Державу.
Тому треба визнати, що збереження України у будь-якому вигляді, але все таки як Держави, уже буде – перемогою для всіх нас.
Єдине, що хочеться більшого, а «Фортеця, яка обороняється, рано чи пізно впаде».
Це нам чітко пояснив сліпий Борхес, нагадавши те, що колись давно проспівав ще сліпий Гомер про загибель Трої.
Маємо – атакувати.
За відсутності авіації та ППО, за нестачі боєприпасів та елементарного озброєння, ми маємо атакувати чимось іншим.
Хлопці тримають лінію вогню і захищають нас своїми тілами та душами.
Для чого?
Для того, щоб ми змогли нарешті знайти – рішення.
Вони можуть навіть самі цього не розуміти, але нам вдасться перемогти тільки, якщо ми знайдемо – рішення.
Як це, умовно кажучи, зробив Фродо у «Володарі перснів» чи Арія Старк в «Іграх престолів».
Це рішення має бути таким (чи навіть система рішень), щоби весь світ знову зупинився і розвернувся. І знову подивився на нас – із подивом.
Щоби Каzапія і Путін були обескуражені й відчули приголомшення.
Ці рішення мають обеззброювати ворогів і схиляти на наш бік всіх, хто до того був – проти нас.
Де знайти такі рішення?
По-перше, їх можна знайти – колективно. Наприклад, у Кіно.
Ніщо не заважає сьогодні кіногерою повернутися в камеру і виголосити Текст.
Наприклад, під час погоні чи втечі від переслідування за кермом авто – хтось, подібний на Бельмондо з «Останнього подиху» – повертає голову в камеру і каже нам:
«Взагалі-то, ми маємо любити Луганськ – не менше, ніж Львів. Абсолютно. А Донбас – наш український і промисловий Донбас – не менше, ніж нашу харизматичну Галичину.
Це ж як Інь і Янь, як чоловіче і жіноче, як праве і ліве. У цьому ж власне і є – Життя. І діалектика, і розвиток. Це наш скарб – два крила України. Ми тільки так це і маємо розуміти.
Ну, принаймні, я так розумію.
Але поки… Поки що ми тут з пациками їдемо розбиратися з одним наркобароном.
Циганським бароном.
За нами женуться.
Ну, але ми – переможемо.
Ви зараз побачите )))
Безперечно, ідеально було б, щоби цей текст говорив не хтось подібний на Бельмондо, а герой-паршивець (і красень) подібний саме на Андруховича, який у 2010 році оголосив на весь світ, що Україні було б краще залишитися – без Донбасу та Криму.
Тоді його безуму аплодували всі ті, хто пізніше допитувалися у людей «Чий Крим?», але сьогодні цей ґештальт вже необхідно якось закривати, і було б дуже добре, якби сам Андрухович виступив із відповідним – покаянням та визнанням – очевидного.
Публічно. Гостро і Чітко.
ДО УВАГИ КІНЕМАТОГРАФІСТІВ
Юрій Андрухович – автор чудового есею про вбивцю Степана Бандери – Сташинського.
Принаймні, сам його текст дуже «фільмічний» і має прекрасний Кінець історії, яка може претендувати на Оскар, та цікаво пропрацьований образ Головного героя.
З цього оповідання – технічно кажучи – можна зробити кіно-шедевр, але зараз...
РІШЕННЯ, ЯКІ ПРИГОЛОМШАТЬ РФ
Повторимося: ніхто не знає точних відповідей. Колективний розум може всім нам – як політичній нації – надзвичайно допомогти. Але зараз нам очевидно треба люди здатні вирішувати надскладні задачі, і рішення, які виглядають – неможливими.
Наприклад…
Об’єднання Церков
Це задача рівня Національного Подвигу. Її досягнення було б рівним Чуду.
До неї треба підходити на засадах Любові та Смирення – без жодних корисливих розрахунків чи навіть бажання заслужити прихильність самого Бога.
Бог може і не зважати на наші вчинки. Важливо – що керує нами. Нами ж має керувати Смирення та Любов.
УЯВІТЬ:
В якийсь день, наприклад на свято Покрови глави та клір УГКЦ і всіх Православних церков України збираються в Києві, біля святої Софії.
Тут відбувається літургія, Євхаристія та молебень за участі предстоятелів: УГКЦ, ПЦУ, УПЦ (КП) та УПЦ (МП).
Після спільного молебня Президент України виносить на Софіївський майдан чашу, яка містить записки з іменами чотирьох предстоятелів чотирьох українських церков.
Президент підходить до сліпця.
Всі на майдані стають на коліна
Сліпець виймає жереб і…
Президент оголошує ім’я нового Патріарха – Української Помісної Православної Церкви.
Хто б ним не був: чи Онуфрій, чи Філарет, чи Епіфаній, чи Святослав.
Як скаже Бог (через сліпця), так має і бути.
Погодьтеся, створення Помісної Української Православної Церкви – незалежної ні від Риму, ні від Москви, ні від Фанару, ні від будь-кого іншого, стало би актом – неймовірної символічної сили.
Відео описаного дійства із Софіївської площі в стольному граді Києві було б варте 45 000 оскарів і ще такої ж кількості ведмедів та усіх інших – кінематографічних призів, які сукупно не йшли б у жодне порівняння із тим, що б явило це диво істинного Подвигу – Смирення і Любові.
Ми б уже тільки цим одним могли б – перемогти всю машину пропаганди РФ.
АМНІСТІЯ: Звернення до ЛНР/ДНР
Було б правильно уже зараз, безвідносно до ситуації на фронті, ухвалити Закон про Амністію для всіх мешканців Криму та ЛНР/ДНР.
Очевидно, що мова йде про амністію для воїнів та громадян, які співпрацювали з окупаційною владою.
Україна тоді мла б ще восени ухвалити Закон, який гарантує їм усім амністію, якщо тільки вони не здійснювали військових злочинів та злочинів проти полонених.
У преамбулі має бути чітко сказано, що саме військові підрозділи сформовані з мешканців окупованих територій та самопроголошених республік – за свідченням українських воїнів та командирів – проявили у цій війні найвищий бойовий дух та найкращу боєздатність.
Це ще раз доводить очевидний факт, що найкращі воїни живуть в Україні, і жодна перемога над гітлерівською Німеччиною – без України, без українського солдата генерала та офіцера була б просто – неможлива.
Як власне і без героїчного подвигу всіх інших народів СРСР, але…
Всі на Донбасі та в Криму мають знати одне: Україна нікому не чинитиме зла, всі родини загиблих та поранених отримають Державну підтримку, але…
Всі ж, хто відчуває за собою провину, нехай краще зараз – самостійно – виїздить до РФ.
Подібні рішення можна називати і далі. Зараз достатньо окреслити певну рамку, яка б, зрештою, вивела нас до головного.
До пропозиції Миру від України. Пропозиції, яка б здивувала: і Росію, і США, і Китай, і глобальний Південь, і всіх, кого ми ще тут не змогли чи забули пом’янути.
Пропозиції, від якої було б важко чи незручно відмовитися.
Варіант такої угоди буде представлено в цьому тексті далі. Нині ж, давайте, повернемося до Кіно.
«Мовний вопрос» та «Фабрика грьоз»
Для нашого Кіно одним із ключових є питання мови, а для України сьогодні це взагалі питання №1, бо, тепер це ще й питання – єдності. Питання того – зможемо ми вистояти і перемогти у Війні – чи ні.
Як діяти нам – людям мистецтва – у цій ситуації, аби не зрадити себе, художню правду та Україну? Аби допомогти їй проявитися і явити себе світу?
Очевидно, що маємо відійти від запінення й орієнтуватися на Божественне. На «Музику сфер». Тоді, можливо, і підказки прийдуть самі собою.
Наприклад, ми завжди можемо легко зняти на 100% україномовний фільм, якщо це буде екранізація «Гамлета», «Трьох Мушкетерів», «Шерлока Холмса» чи «Тисяча й однієї ночі». Великий світ зарубіжної літератури містить безліч творів, які можна екранізувати – виключно українською, були б на те тільки гроші, натхнення і час.
Але, до речі,
За браком ресурсів й, розуміючи, що повноцінна екранізація історії, приміром, «Бонні та Клайда» зараз навряд чи можлива, українські кіномитці могли б зняти фільм про «Останню ніч» тих самих Бонні та Клайда.
Не масштабне полотно, а щось камерне і виразне.
Адже у них там була дуже драматична і цікава історія: їх легендарна популярність серед населення та народу США зростала, але коло стискалося: товариші та друзі гинули, смерть чатувала довкола і вже була – неминуча.
Можна показати цю їх останню ніч – ніч роздумів і кохання, віскі і передчуття смерті, віршів і спогадів про зухвалу сміливість власних рейдів.
Завершити ж фільм можна було б документальними чорно-білими кадрами автомобіля «Бонні і Клайда» розстріляного в решето десятками спецагентів, які їх чекали у засідці, про яку Бонні Паркер та Клайд Барроу, безперечно знали і у яку їхали, тримаючись за руки.
НЕ такий вже й дорогий фільм, насправді.
І, що важливо, для завершальних титрів є вже прекрасна пісня на слова частково тієї самої Бонні Паркер (вона писала вірші) у виконанні іншої несамовитої пари:
«ИНШЕ КІНО»
Окремий тип кінофільмів, які легко знімати українською, це екранізація творів власне української літератури. В тому числі й сучасної.
Маємо достатньо матеріалу, який цілком годиться для Кіно, однак, почати все ж, напевно, варто було б із шедевру.
Особливо ж, якщо правий Михайло Кухар, коли стверджує, що Україна за результатами перших шести місяців цього року отримала перевиконання бюджету на рівні 500 мільярдів гривень.
Якщо так, то виділення 100-200 мільйонів грн. на підтримку кінематографу взагалі б не мало бути напряжним.
Адже залишилося б іще понад 499 МІЛЬЯРДІВ понаднормових доходів, що їх можна було б легко скерувати на дрони та ракети, амуніцію та спорядження, снаряди і міномети etc.
ТОМУ
Якщо Кухар правий, і ми віримо, що Україна проіснує ще хоча би два роки, то нам усім варто вкластися в фільм, що його зняв би для нас відомий актор та кінорежисер Мел Гібсон.
Той самий, який свого часу прославився фільмом про шотландців «Хоробре серце».
Україна мала б виділити $100-200 мільйонів доларів, аби Гібсон погодився та зняв для нас і для всього людства правильний фільм «Тарас Бульба».
І сам, щоб знявся у головній ролі.
Мела Гібсон був би класний Тарас Бульба. Такий, як нам тре.
А він – з його любов’ю до етнографії – зміг би, напевно, правильно зняти і батальні сцени, і побут козаків; і їх пісні та танці, і силу, і герць.
Мел мав би мати від нас повну свободу і єдине, що брати за основу ту редакцію «ТБ», де немає слів про царя і т.п. Усе інше вже працювало б на Україну – автоматом.
Інший кінопроект подібного штибу, який міг би подивувати весь світ, ми б, напевно, спромоглися зняти й самі.
Йдеться про головний твір усієї Української Літератури, який насправді й визначає істинну суть нашого народу: його справжню природу та душу.
Ви знаєте про що йдеться. Так, це «Енеїда» Котляревського.
І нам варто зняти її як мультиплікаційний серіал з 6-12 серій.
Зняти у несамовитому стилі запропонованому геніальним Анатолієм Базилевичем.
Важко уявити більш достойне і гарне зображення українського козацтва, ніж те, що його подав нам Базилевич.
А в поєднанні з неймовірним трікстером та шибайголовою Енеєм і його харцизами, що їх так мальовниче виписав геній Котляревського, ми отримуємо вибухову суміш, яка власне й надихала вже не одне покоління українців, і тепер здатна здивувати світ.
Зауважимо:
- Йдеться про те, щоб буквально слово в слово прочитати всю «Енеїду» Котляревського, яка має 6 частин.
- Візуальним відображенням тексту Котляревського має бути графічна анімація у стилі Базилевича.
- Єдина пересторога – не впадати в надмірний еротизм. Тримаємося рамок заданих Базилевичем.
Ну, от і поговорили.
Аби завершити про «мовний вопрос» скажемо лише, що немає жодної причини забороняти вашим героям розмовляти російською, якщо це краще для Кіно. Особливо ж, якщо це диктується також і вимогами контексту та відображення подій, скажімо, на фронті, де як всім відомо, наші вояки говорять часто різними мовами і нікого те все не гребе.
І обходити – не повинно. Про що нам варто поговорити так це про дівчат і… Бандеру
«Батько наш Бандера»,
або «Денацифікуй мене ніжно»
Чим хороша ця війна… Якщо можна так сказати, це тим, що Центр України, дякуючи їй, перемістився із Галичини та Заходу України, туди, де він і мав би завжди по-хорошому бути. Кожен, хто буде чесним із собою, визнає, що справжня Україна це «Велика Україна». Там – у степу – наша душа, наша вольниця, і наша оспівана мрія.
Хоча, безперечно, треба берегти і ліси Полісся та Західної України, бо ліси ті нам завжди згодяться.
В тих лісах колись народився і міф про Бандеру.
Міф доволі кривавий і похмурий, хоча сам Бандера, попри всю свою рішучість та вольовий потенціал, до лісів на Заході України та до звитяжних і трагічних сторінок УПА відношення мав достатньо опосередковане, бо перебував від 41-го року в німецькому концтаборі.
Однак, його вплив на людей та події тут був дуже прямий і виразний, дякуючи, передовсім, саме міфу, створеному про нього – ворогами України: тогочасними Польщею, Німеччиною та СРСР.
Цей міф виглядав непорушним, аж доки він дивним чином не розвіявся перед самою Війною.
Точніше перед широкомасштабним вторгненням.
Міф цей розвіяли дівчата, які зняли відео для Тік-Ток, після якого пісня про «Бандеру батька» стала своєрідним гімном учнівського веселого непослуху і перетворилася на масовий жартівливий флеш-моб.
В результаті Бандера з похмурого героя перетворився в сприйнятті українців на героя веселого і бойового – на ще одну реінкарнацію Енея, добре схоплену в масі різноманітних мемів, які показують нам тепер Бандеру як стильного трікстера, шибайголову та бойовика.
Важливою причиною цієї трансформації стало й те, що з початком війни Україна отримала свій новий пантеон героїв, який вийшов на передній план і в чомусь заступив героїв визвольних змагань минулого століття.
АЗОВ і Да Вінчі, диверсійна група «Братства», яка загинула на Брянщині, і чоловік який промовив майже з усміхом в лице ворогам «Слава Україні!».
Молоді пацани, які записали прощальне відео у Бердянську: «Всё, это смерть, пацаны! Прощайте! Слава Украине!»...
Їх сотні і тисячі.
Десятки тисяч загиблих героїв формують сьогодні новий пантеон Слави України. З ними ще більше тих поранених і покалічених, які витерпіли і зараз терплять реально «тяжкі муки за Україну».
А разом з ними ще тисячі й тисячі тих, хто прямо в ці секунди – б’ється за нас із вами та за Україну – із неймовірно потужним Ворогом.
Слава Героям!...
До речі, у цьому відношенні Україна суттєво відрізняється від Московії, де все ще славлять Курську Дугу й, практично, не вшановують нових героїв.
Там навіть додумалися обезголовити «Вагнер», бо вперто дивляться назад й нездатні запропонувати нічого нового.
Ми в цьому відношенні інші.
Але … Є один момент
Древня максима каже:
«Пізнай себе. Пізнай свого ворога. Зміни себе. Зміни свого ворога. Перетвори ворога на друга».
От у такій послідовності.
Невже реально ми можемо перетворити осатанілу Каzапію на друга?
Чи допустимо таке навіть помислити?
«ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ»
Микола Гоголь серед низки своїх неймовірних прозрінь дав образ макабричної «Птіци тройки», яка сама не знає куди несеться, лякаючи всіх, хто її бачить. Летить по колдобінам та буєракам, болотам, лєсам і рєкам – як осатаніла чи умалішонна.
Слова у Гоголя були підібрані дещо інакше: він намагався завуалювати свій жах перед побаченим прозрінням, але суть струменіла досить чітко: їздового у цієї Тройки нема, нею керує – нечиста сила.
Коли це в них там почалося?
Певно тоді, як Московія – відгалуження Київської Русі – увійшла в неприродний союз з Ордою. Союз, який дав їм прилив сильної ординської крові, але й потьмарив їхній розум.
Тепер вони як «Вершник без голови».
Їм здається, що захопивши Київ, вони «обретуть» цю свою символічну голову, але проблема в тому, що вбивши Україну, ординці не знайдуть тут живого Знання.
Убита голова Русі їм розуму – не дасть.
Вихід для них у іншому. Як не дивно, він проходить теж через – Подвиг.
Московії, яка суне на нас зараз своєю темною масою страхів, комплексів, злости та ненависті, варто зрозуміти, що врятувати її від самої себе та власних демонів може не експансія, а лише – повернення в лоно матері – Русі.
На колінах. І через Покаяння.
Власне, саме про це і мав, як виглядає, написати Гоголь в третій частині поеми про країну «Мертвих душ» (лише вдумайтеся в цю назву), але видно не наважився сказати московитам усю неприємну для них правду.
Це, до речі, міг би зробити по-доброму і спокійно наш президент Зеленський, якому варто перестати щоденно говорити про події у вечірніх зверненнях, а почати робити свої такі звернення – рідко.
Так як він вміє, і до людей різних: до американців, до громадян Європи, до мешканців глобального Півдня, до українців і, безумовно, до – росіян.
Одного такого звернення – раз на тиждень, яке б розбирали на цитати всі видання світу, було б, напевно, загалом цілком достатньо.
Що ж до росіян, то їм наш Зеленський принагідно міг би сказати таке:
Друзья,
Мы знаем, что миллионы людей в России четко себе отдают отчет и понимают: эта война – безумна.
По крайней мере, со стороны Кремля.
Враг напал на Украину как Гитлер – вероломно, ночью, без объявления войны – массовыми ракетно-бомбовыми ударами по мирным, спящим городам Украины, которая никому ничем не угрожала; которая четко – месяцами до этого – соблюдала режим прекращения огня, постоянно на весь мир заявляя и пытаясь найти мирное решение всех вопросов.
Мы не были тогда членами НАТО, нам никто не обещал такого членства; на территории Украины не было ни западных военных баз, ни какого-то особенного их вооружения.
Все военные эксперты НАТО давали мирной, безъядерной Украине не более трех-четырех дней, либо двух-трех недель максимум – в противостоянии с агрессивной военной машиной РФ – второй армией мира.
США безропотно вывели из Киева посольство, за ними последовали посольства других стран Запада.
Нас послушно сдавали по требованию Москвы. Казалось, что Украина обречена. Но тут что-то – глобально пошло не так.
Что это было?
Друзья, вы не поверите, но это было – рождение Нации. Более того, это было – возрождение Киевской Руси.
И да, это было Чудо.
Именно ракеты и вторжение РФ пробудило нас. Пробудило в нас ту Русь-Украину, которая бьется с вами теперь уже более полутора лет – не взирая ни на что.
Вы можете верить, что это происходит только благодаря военной помощи США и других стран мира, но в душе вы же отлично понимаете, что это не так.
Не сомневайтесь, это не США воюют здесь с вами в Украине. Здесь с вами воюет Украина и Киевская Русь. И только это объясняет то, что мы до сих пор стоим. И даже наступаем.
В Афганистане военные и денежные вливания Запада были десятикратно большими в абсолютных выражениях. Но разве это помогло кому-то там остановить Талибан, у которого не было даже своих танков?
Или же вспомните Вторую Мировую. Разве можно сказать, что, мол, это США победили Гитлера, а не Советский солдат, поскольку американский Лендлиз шел тогда безостановочно и в объемах просто немыслимых для Украины, которая все получает, условно говоря, по капле и оплачивает, в прямом смысле, тоннами крови наших солдат.
Что заставляет их стоять и держаться, и побеждать – во много раз превосходящего и безжалостного – противника?
Это то, за чем вы сюда и идете. Это дух и сила Киевской Руси.
Да, я понимаю, что не вы, а те, кто развязал эту войну, но сейчас главное понять вот что: Россия никогда не сможет завладеть этим Духом. Этим источником Добра, Силы и Чистоты.
Убив Украину, вы его не получите. Все это «нравится не нравится, терпи моя красавица», здесь не работает.
Все это алчное, горделивое и черное вы должны с себя снять и стать на колени.
И покаяться.
Покаяться, чтобы перестать быть территорией отравленных мрачным безумием «Мертвых душ». Как вы знаете, это не мое название. Его придумал когда-то наш великий писатель Гоголь. Который очень много видел, чувствовал и понимал еще тогда.
Вы имеете возможность осознать это сегодня:
Киев – Мать городов Руских.
Поднимая руку на Мать, вы совершаете страшный грех.
Желая овладеть ею, вы совершаете грех – немыслимый.
Все это идет в вас от Орды.
От того предательства, которые совершили ваши князья, открыв Орде путь на Киев и бросившись вместе с ней грабить Киевскую Русь.
Вы и сейчас напали на нас именно как орда. Вы и сейчас воюете в Украине именно с Русью.
Пора осознать это и определиться. И закрыть этот гештальт. И вернуться наконец под покровительство Киева.
Не Киева как Украины. А Киева – как Киевской Руси.
Только в этом и возможно для вас обретение вами – смысла и самих себя.
Слава Украине!
Невідомо чи скаже колись ці слова сам Зеленський, але донести їх до відома росіян – дуже корисно.
Тим паче, що ці слова – Правда. І в них є чимало того, що варто було б усвідомити й нам самим – українцям.
Місія та Національна Ідея України
Давайте сформулюємо самі собі – Навіщо?... Навіщо світові Незалежна Україна, а нам навіщо, скажімо, Крим чи Одеса? Харків чи Дніпро?
Можливо у вас вийде краще відповісти на ці запитання, ми ж постулюємо наступне: Національну ідею України – коротко, у двох словах, вже сформульовано. Першим це зробив Грушевський, пізніше – Патріарх Філарет.
Формула проста і виразна: Русь-Україна.
Центр сили у середині Європи, який втілює принцип Гідності і Свободи, Єдності і Розмаїття.
Точніше навіть Єдності – через Розмаїття, яке допускає все та не боїться нічого, але тримається – свого. Рідного. Того, що вирізняє нас серед інших.
Навіщо такий новий Центр сили – іншому світу?
Наша відповідь:
Для того, щоб збалансувати й врятувати сам цей світ. Для того, щоб привести його у Рівновагу та не допустити нової світової Війни.
Ковід, а далі Російська агресія та війна в Україні явно вивели систему з рівноваги.
Тепер навіть, якщо віддати Україну на поталу Московії, це вже не виправить ситуації. Навіть, якщо війська Росії, припустимо, дійдуть до Ла Маншу, Риму та Лісабону, світ не повернеться до Рівноваги. Його, навпаки, ще сильніше з усього розмаху кине у велику Війну.
Єдиний спосіб зупинити такий хід подій – погодитися з існуванням України – як центру сили в середині Європи.
Центру достатньо сильного, аби забезпечити тут стабільність, і достатньо вільного, аби показати – новий тип соціальної моделі. Моделі націленої на спільний розвиток через гармонізацію усіх стосунків та протиріч.
Ми називаємо це шлях «Золотої Середини», суть якого не в пошуку ідеальної точки рівноваги, яка не може бути довго стабільною в статиці, а в постійному русі вперед – через та для – вирішення все нових і нових суперечностей Життя.
Це як з їздою на велосипеді – для рівноваги потрібен – рух. Бажано, рух – поступальний. Уперед.
Чи вгору.
Чому це здатна продемонструвати Україна?
Бо ми вже, почасти, явили таку спроможність в цій війні.
Це було тоді, у березні 2022р., коли на цій землі дихалося легко, кожен говорив вільно і не було ні Елліна, ні Іудея; ніхто ні до кого ні за що не чіплявся, але всі ми тоді були як один.
Зараз нам просто треба відновити «м’язову пам'ять», та підключити фібри душі, аби знову як Нації почати робити те, що треба.
Якщо в нас вийде, це буде краще і переконливіше – тисячі слів.
Українська формула Миру та завершення Війни
Передумови переговорів: Сторони оголошують припинення вогню. РФ виводить свої війська до позицій станом на 23 лютого 2022 р. ЗСУ та Сили Оборони звільнених територій – не займають. Починаються переговори.
Переговорні позиції України:
- Подвійне підпорядкування Криму
- Будь-які спроби вивести за скобки питання Криму є недопустимими
- Саме намагання залишити Крим за скобками і зробило неможливим втілення Мінських угод, а не суперечності щодо того, в якому порядку в виконувати ті чи інші домовленості.
- Питання Криму має бути на столі і наша пропозиція – подвійне підпорядкування.
- За основу можна брати вже існуючі в міжнародному праві напрацювання. Зокрема й пропозиції Іспанії щодо подвійного підпорядкування Гібралтару.
- Очевидно, що за результатами таких домовленостей Україні має перейти певна частина військових баз та інфраструктурних об’єктів.
- Окремо мають бути застережені інтереси кримсько-татарського населення та української культури на півострові.
- Однак, сам Крим міг би стати майданчиком для окремого соціально-економічного експерименту. Умовно кажучи «Новий Гон-Конг»
- Донбас
- Республіки ЛНР та ДНР об’єднуються в нову адміністративну одиницю Донбас, яка стає невід’ємною частиною України – з розширеними самоврядними функціями, перелік яких погоджується в ході переговорів.
- Відновлення Донбасу потребуватиме великих інвестицій, очевидно, що для цієї території буде запроваджено режим Вільної Економічної Зони та можливо «Податкового Раю»
- Повернення Півдня
- Херсонська та Запорізька області звільняються та повертаються до складу України
- Їх відновлення стає пріоритетною задачею Держави
- Інфраструктурна підтримка звільнених територій та Криму
- Україна здійснює весь комплекс необхідних заходів для швидкого забезпечення водою, газом та електроенергією території Донбасу, Криму та всіх звільнених областей.
- «Фонд Реконструкції та Відродження»
- Для відновлення інфраструктури та територій знищених війною, рівно ж як і для компенсації збитків людей, які втратили своє майно і/чи здоров’я, створюється міжнародний фонд у розмірі не менше 500 мільярдів доларів.
- 2/3 цього фонду забезпечує РФ
- Україна звільняється від усіх боргових виплат міжнародним кредиторам, як мінімум, на період до 20 років.
- Гарантії безпеки для України
- Україна стає членом НАТО. Таке рішення ми вважаємо – ідеальним.
- Якщо члени Альянсу не готові беззастережно та в стислі терміни прийняти Україну до НАТО, ми готові розглянути варіант безпекових гарантій у вигляді – надання Україні повної номенклатури озброєнь, які б унеможливлювали будь-які спроби зовнішньої агресії проти України впродовж, як мінімум, 10 років.
- Очевидно, що варіант «Військових гарантій в обмін на НАТО» має передбачати забезпечення України цілим арсеналом озброєнь, який сотні літаків, систем ППО та ракетного залпового вогню «ХІМАРС» тощо з усім належним забезпеченням.
Щодо останнього пункту, то, очевидно, що тут своє слово мав би сказати Генштаб, назвавши все, що нам потрібно і в кількості, яку б він вважав реально – достатньою.
Логічно припустити, що Росія не погодиться на такі умови, але тут важливо, що ми продемонструємо Заходу, а також Індії та Китаю «адекватність» своїх вимог та пропозицій.
Росія може їх не прийняти, але тоді весь світ побачить – хто насправді не хоче Миру.
А це, в свою чергу, може допомогти нам певною мірою нівелювати вплив тих на Заході, хто все активніше виступає – проти продовження підтримки України.
КІНОКОДА
Ну, що ж, вітаємо всіх, хто спромігся дочитати до цього місця.
Розуміємо, що було важко, і Вас – небагато.
Дехто, певно навіть вважає нас трохи несповна розуму.
Чи не трохи
Так чи інакше, але ми спробували дати вам певне ідеологічне бачення України – в розрізі Кіно – так, як цього в нашій Україні ще не робили.
І для того, щоб ви та ваші герої – кіногерої – мали на що внутрішньо опертися.
Опертися на візію чогось більш важливого і масштабного, ніж просто України – як «оборонного проекту», що лише чекає допомоги Заходу і не уявляє себе ніяк, окрім як під захистом того самого Заходу та на його утриманні.
Відомо, що таке бачення є доволі поширеним, але що робити, якщо Захід від нас – відвернеться?
І як зможете Ви писати своїх героїв, які опираються на таку куцу візію?
Яким буде тоді ваше Кіно?
Ніхто не знає як закінчиться ця Війна, і як довго вона буде тривати, але усі ми розуміємо, що для Перемоги нам потрібне натхнення.
Як написав нещодавно один чоловік:
«Українцям потрібні фільми !!! Але документальні.
Як сотні дронів кожен день розпісд*вують рашку».
Можливо формулювання занадто різке, але по суті воно правильне: Ніщо не надихає нас так, як перемоги наших військових.
Однак, задача людей, які відповідають за певний пропагандивний та психо-емоційний фронт, надихати людей, навіть, коли перемог немає, а на фронті – важко.
Хай Бог береже наших Воїнів, а ви, якщо можете і хочете, то творіть.
Навіть, якщо не маєте грошей.
Правда полягає в тому, що Кіно можна знімати навіть на телефон.
Інша правда, яку відкрила ця Війна, полягає в тому, що довкола нас є маса цікавих, гарних і надзвичайно харизматичних людей.
Людей, які чудово надаються для Кіно. Як ті ж самі Аполлон, Святоша, Непийпиво, Тарасій.
Уявіть, яке б можна було знати з ними Кіно.
Або ж з воїнами «АЗОВА». Тим паче, що вони недалеко. Вже не в Туреччині.
Принаймні, на щось епізодичне – продуману появу в кадрі – напевно вихопити можна зараз кожного.
Хоча з «Фроста» певно можна було б взагалі робити головного героя і він би – потягнув.
Взагалі можливості є різноманітні, і ви, якщо вам реально хочеться знімати Кіно, знайдете спосіб – як це робити. Робіть це так, як би було цікаво саме вам. Не бійтеся простоти, і використовуйте все, що бачите довкола: людей, ідеї, відео, фото.
Якщо Кіно, це, дійсно ваше, то не вагайтеся і не чекайте. Кращого часу, ніж зараз – нема.
Ot Vinta!
P.S.
До речі,
Щоби до кінця розправити свої крила, плечі і груди, радимо прочитати головні памфлети Хвильового і його «Вальдшнепи».
Також вас можуть надихнути публікації журналу, який виходив у той час, коли Кіно в Україні ні чим не поступалося Голлівуду.
Практично
Радіо Трек: НОВИНИ
