Як рівненська журналістка лікувала зуби в «безкоштовній» поліклініці (16 ФОТО)
Цікава розповідь Тетяни Закордонець плюс кілька фото від нашого кореспондента з місця подій
Рівненська журналістка Тетяна Закордонець у власному блозі описала, як вона вирішила полікувати хворий зуб не у приватного лікаря, а у міській стоматологічній поліклініці Рівного.
Що з того вийшло?
Історію про особивість медичного обслуговування у комунальному закладі міста подаємо без змін, лише з кількома власними фото, що їх ми спорядили підписами.
У лікарняних закладах поняття безкоштовності давно відносне. Питання лише в ціні, а головне — в якості.
Коли у мене заболів зуб, все ніяк не могла наважитися сходити до стоматолога. Зрештою, змусила себе тим, що заради репортажу піду в державну поліклініку…
Зуб болів уже третій тиждень. Я вийшла в аптеку за черговою порцією знеболювальних і зрозуміла, що тягнути далі немає сенсу. Йти до лікаря все одно прийдеться, а раз вже вийшла з дому… Але якщо йти, то куди?
Купа приватних клінік, а яка краща? Так давно не була, що не пам’ятала вже ні лікарів, ні їхніх цін. І тут мене осінило: я жодного разу не була в міській стоматології на Соломії Крушельницької (на «Лізи Чайкіної», — як її в народі називають).
Кілька моїх знайомих там були, і ніби всі живі залишилися. І навіть не жалілися. І моя цікавість таки переважила страх перед стоматологом.
Оскільки я геть не орієнтувалась в тому районі, мене супроводжувала гуглівська карта.
Якщо в приватного лікаря кабінет переважно один, то тут ціла поліклініка на 8 поверхів. Благо, на першому поверсі біля гардеробу є вказівники:
«Реєстратура на 3 поверсі».
І не треба ловити гардеробницю чи прибиральницю, чи ще когось за руку і питати «Що робити і куди йти», як це буває в багатьох комунальних закладах.
Підходжу до реєстратури. Працівники жваво розмовляють між собою.
— Але та баба кричала..
— Там пульпіт був, то ясно,що буде боліти
— Так аж з інших кабінетів всі повибігали, не могли зрозуміти.
«А може, ну його,той репортаж, не сильно і хотілось, — думаю собі. — Але ні, зараз вийду і вирішу, що мені і зуб, напевно, не особо потрібний… Он ж ще скільки останеться. А може, там баба просто з прибабахом була, всяке буває».
— Тук-тук-тук, доброго дня! — вітаюся з працівниками реєстратури.
— Доброго.
— Хочу зуб полікувати. Що треба?
— Паспорт маєте?
— Ага. Тримайте, — протягую паспорт у віконечко.
— Я вам можу виписати талончик на 14:40. Це найраніше (було близько 12:30, — авт..). Нормально?
— Пишіть. Нормально.
— Ким працюєте?, — запитує, щоб заповнити карточку.
— Я…ніким. («А може варто було сказати що я журналіст? Але ні, раптом лікарю колись якийсь журналіст на ногу наступив. А тут я зі своїм зубом..»). Безробітна я, пишіть.
— Прийдете до лікаря в 14:40, ваша карточка там вже буде…
Щоб вбити дві години часу, знаходжу поруч якусь кав’ярню, і налаштовуюсь аби не передумати: знеболювальну таблетку таки випила, тому зуб уже практично не болів.
В назначений час все ж повертаюся в поліклініку. На дверях кабінету лікаря висять таблички з графіком роботи, інструкціями, кого обслуговують безкоштовно і прохання: «без виклику і у верхньому одязі не заходити». Дивлюсь на свою куртку, але розумію, що з п’ятого поверху на перший в гардероб уже не піду.
Чекаю під кабінетом. Біля мене сідає якийсь чоловік.
— Вам на котру? — цікавиться.
— 14:40, — відповідаю, — а вам?
— 15:00.
— Двадцять хвилин на пацієнта? Не мало? — передчасно лякаюся. Але виявляється, що лікарів там кілька і нам до різних. — Ви тут вже були?
— На днях вночі так зуб прихватило, що швидку викликав і привезли сюди.
— Тут і вночі працюють?
— Так. Чергові лікарі є, знімають гостру біль. А тепер лікувати треба.
— Боляче тут лікувати?
— Ой, коли опухає все, то вже не відчуваєш тієї болі.
Виходить медсестра і запрошує мене у кабінет.
— Я…, — показую, що вдягнена.
— Нічого страшного, зніміть просто куртку тут і візьміть з собою до кабінету. Де ваша карточка?
— В реєстратурі сказали, що тут буде.
— Я зараз принесу.
Заходимо в кабінет. Серед купи жінок-лікарів мені «попався» молодий і симпатичний хлопчик.
«Це в реєстратурі, напевно, побачили мої перелякані очі і спеціально мені саме цього лікаря дали. А може не так воно і страшно…», - заспокоюю себе.
— Кладіть речі і сідайте. Що вас болить?
— Я не знаю, — сідаю у стоматологічне крісло. — Мене все болить.
Після огляду лікар виносить вердикт:
— Шостий зуб вас болить. А «вісімку» («зуб мудрості», — авт.) треба вирвати.
— Угу, — приречено погоджуюсь і дивуюся, як то я ще при свідомості. — З шостого пломба випала. І взагалі я думала, що там нема чому уже боліти.
— Є. Будем чистити канали. Йдіть спочатку знімок зробіть.
Медсестра виписує направлення:
— Підніметесь на восьмий поверх, зробите знімок і назад до нас.
Йду на восьмий. Під рентген-кабінетом в черзі кілька чоловік. Але просувається швидко.
За 7-10 хвилин заходжу, лікарка робить знімок, каже заплатити благодійний внесок 10 грн в сусідній кабінет. Плачу внесок, забираю знімок і повертаюся назад до свого лікаря.
Стоматолог оглядає рентген і робить укол знеболювального в десну.
— Ай, ай…, — нию.
— Ну потерпіть чуть-чуть. Трошки. От, все, — заспокоює лікар.
Хвилин п’ятнадцять чекаю в коридорі, щоб «взяв» укол і йду «на каторгу».
Лікар, поки свердлить зуба, постійно питає, чи не болить. Але, коли починає чистити канали, біль уже відчувається.
Ще один укол, але я все одно нию.
— Ну що, так болить?
— Ага. Нєа. Болить. Не болить. Я не знаю!
— Будете терпіти чи ставим миш’як?
— Ставим, — зітхаю, але довольна, що можна буде «звалити» звідси принаймні на сьогодні.
Поставивши миш’як і тимчасову пломбу, стоматолог назначає прийом на післязавтра.
— Миш’як вб’є нерв, але все одно прийдеться потерпіти наступного разу, ідеально не буде. А вдома, якщо сильно заболить, вийміть пломбу гострим предметом. Ну просто зуб запущений дуже, невідомо, як він себе поведе, —роз’яснює, побачивши мої квадратні очі після слів про гострий предмет.
— А. Ясно.
Їду додому з розпухлою щокою, але рада, що, принаймні, взялась за лікування. Анестезія «відпустила» за години дві, а от опухлість на щоці так і трималась два дні. Зате зуб не болів і пломбу виймати не довелось.
Як виривали «зуб мудрості» («вісімку»)
За два дні чемно, як солдат строкової служби, приходжу на прийом в назначений час. Лікар цікавиться самопочуттям, чистить і пломбує канали. Я, як завжди, нию, лікар — заспокоює.
— Ви так «ойкаєте», ніби вас там не знати як болить…
— Та то я перелякана просто )))
— Йдіть робіть знімок.
Роблю знімок, повертаюся така ж перелякана.
— І вже не буде боліти?
— Буде ще більше боліти! ))) — сміється стоматолог.
— Дуже смішно! ))) — теж намагаюся посміятися.
— Ставлю тимчасову пломбу, наступного разу поставлю постійну. В який день вам зручно буде?
— Та в любий, крім п’ятниці.
— Зранку чи після обіду?
— Мені без різниці.
— У середу після свят на 11:00, нормально буде? Пломбування займе 30-40 хвилин, як мінімум. Там багато роботи.
— Нормально. Ну але вже не буде боліти? Точно?
— Точно. Канали запломбовані, все вже.
Утретє прийшла вже не така боягузка. І навіть не пищала поки пломбу ставили.
— Будем далі лікувати? – запитує лікар по завершенню.
— Будем, — погоджуюсь.
— «Вісімку» треба рвати.
— Коли?
— Можна сьогодні.
Я мовчу.
— Можете зараз піти до хірурга і вирвати.
Кліпаю очима.
— Ну а може? Раз ви вже все одно прийшли…
— Ладно, — я здаюсь.
— Зараз медсестра вам розкаже, куди йти.
Я дякую лікарю за роботу і йду з медсестрою в коридор.
— Йдіть в кабінет вкінці коридору, занесете карточку, вас покличуть.
Сунуся в кінець коридору. Там черга: людей з десять.
Радісних облич — жодного. Заношу карточку, сиджу в коридорі, чекаю.
За ці дні начиталася в Інтернеті про видалення зуба мудрості, «вісімки». Що це прирівнюється до операції, що ріжуть десну, часом зашивають, що купа крові, що можуть навіть лікарняний дати, що це все триває в середньому від півгодини до години… і ще купу «ужастіків». Тим, хто таке писав, легше було б його вибити, однозначно.
Щоб вбити час, чіпляюся до людей.
— Ви вже тут були?
— Була, — відповідає бабця, яка сидить поруч.
— Боляче рвати?
— Та ні, то ж під уколом.
— Ага, а мені «вісімку»…
— І мені «вісімку», — підтримує розмову якийсь чоловік, — теж боюся.
Через деякий час кличуть до кабінету.
— Зробіть мені термоядерний укол, — заявляю з порогу. — А краще п’ять. Ну чи сім.
— Зараз зробим, — відповідає лікарка і вколює якийсь сильний укол. — Чекайте в коридорі.
Виходжу знову в коридор.
— Скільки коштує укол? — запитує уже знайомий мені чоловік.
— Шістдесят.
— А казали, що тридцять.
— Є і за тридцять, — підказує якась жіночка, — а є і безкоштовні. Майже всі, хто тут сидів, безкоштовні робили.
— Безкоштовні? — аж лякаюся, — ой, ні…
— Але ніхто не кричить, — зауважує жінка.
— Ага, теж звернула увагу.
Нарешті звуть в кабінет знову.
— Правда боліти не буде? — задаю своє вже улюблене на сьогодні питання.
— То ж з уколом…, — відповідає лікарка, бере інструменти.
Видається, ніби щось хруснуло кілька разів протягом хвилини чи двох.
— Спльовуйте.
— Все???!
— Все. Тампон тримати півгодини. Дві години не їсти.
«Зашибісь», — я б сказала, якби могла відкрити рот. А так, тільки муркнула «дякую» і бігом вискочила з крісла.
До цього походу в державну стоматологію, я уявляла собі, що в бюджетних установах сидять (чи то відсиджуються до пенсії) дві з половиною баби Яги і баба Ніндзя, які весь день обідають і оруть на пацієнтів, щоб не швендяли туди-сюди і не заважали.
Тому перше, що мене тут вразило — це ставлення до людей. Привітне і співчутливе, що навіть такий «кошмар», як лікування зубів уже не видається таким страшним.
В результаті за три походи в поліклініку я отримала практично новенький зуб, якому вже майже «гайки» були, і здихалась непотрібної «вісімки».
За все про все близько 400 грн.
І тепер не бачу жодного сенсу доробляти інші зуби десь в приватному кабінеті.
Радіо Трек: НОВИНИ
