«Я намагаюся не грати двічі однаково», – Роман Коляда

середа, 03 лютого 2016 08:21

Про містику в музиці, імпровізований портрет та нову збірку лірики

Як багато ви знаєте хороших музикантів, які весь свій концерт можуть провести не за планом, а імпровізуючи? Зрозуміло, що кожен талановитий композитор може скласти мелодію на ходу, але цей чоловік здався мені особливим.

Замість рояля – два електричні синтезатори, замість нотного стану – збірка віршів. Він «малює» нотами імпровізовані портрети, ніби художник пише картину. Коли слухаєш його музику, то здається, ніби перебуваєш на межі між Землею і Небесами…

– Ви і диякон, і композитор, і журналіст. Як Вам вдається поєднувати усе це у житті? Особливо цинічну журналістику із такою ніжною музикою?

– Я так і не навчився бути цинічним журналістом. До певної межі. Все одно ця професія деформує. Але оці інші запобіжники, духовні, мистецькі, не дають мені скотитися в остаточний цинізм. Можливо тому я до останнього намагався уникати політичних та економічних тем. Я намагався займатися культурологією, мистецтвом, філософією, історією, говорити про освіту, медицину – про що завгодно.

Але реалії останніх двох-трьох років так чи інакше все одно змушують торкатися безпосередньо політичних реалій… Хоча я все одно роблю це через щось: через історію, через філософію, через культурологію.

Якщо в мене сьогодні пульсує якийсь вірш, а він, як правило, в якийсь момент просто починає пульсувати всередині, тож я все одно його напишу. А потім, коли ти його вже написав, довів його до якогось товарного вигляду і думаєш, що це вже треба комусь показати, уже хочеться поділитися. Отак виникли ці перші мої збірочки і вже почала готуватися четверта. Сподіваюся, що вже навесні буде презентація…

Так само з музикою, я вже думав, коли закінчив консерваторію, що вже музика в моєму житті закінчилася, що вже почалося радіо, сімейне життя… Нічого подібного, вона не відпускала, я все одно її грав і потім поступово стало зрозуміло, що я це ні від самого себе, ні від людей не сховаю, і треба це комусь показувати.

– Імпровізація для Вас основне, Ви нотами не користуєтеся? Коли Ви грали, на синтезаторі замість нот стояла збірка віршів.

– Ні, я не користуюся нотами, хоча маю музичну освіту – я музикознавець за фахом. Тобто, теорію я знаю, але не вживаю. Можливо тому, що я занадто лінивий, щоб сидіти потім і розшифровувати цей власний матеріал. Мені цікавіше новий створювати.

Музика, вона ж заскочує зненацька, з'являється, як якийсь порив. І для того, щоб її записати, зафіксувати, пришпилити до паперу, треба набагато більше часу, ніж щоб її, власне, створити. Її цікавіше просто грати, обігрувати, варіювати, імпровізувати на щойно зімпровізовану самим собою тему. Вони, як живі організми: вони змінюються в руках, якось розвиваються, одна мелодія зростається з іншою, утворюють якісь форми.

Це такий процес, який я іноді більше спостерігаю, ніж ним керую.

Але зрозуміло, що для цього треба бути навченим. От у мені є ця навченість грати, якось розуміти цю музику, якось більш-менш розуміти форму, тому я можу інтерпретувати своє світовідчуття в музичні звуки. Можливо, якби у мене була архітектурна освіта, я б весь час щось будував, я ж не знаю. Але так склалося, що я музикант і журналіст, я можу щось висловити в слові, в музиці і я це роблю.

– Ви свої пісні якось записуєте?

– Вони не фіксовані в жодний спосіб. Вони запам’ятовані і потім зіграні в студії. А перший мій альбом я створив, коли просто на ніч зачинився в старому кінотеатрі, де стояв рояль, ввімкнув апаратуру і награв півтори години музики. Потім все, що мені не сподобалося, викинув, – і так вийшов альбом за одну ніч. Потім дещо з того альбому я перегравав у нові, мені доводилося згадувати, вже самому себе вчити грати оті п’єси, щоб записати в якіснішій студії.

– То кожна Ваша п’єса, фактично, по-різному може бути зіграна?

– Може. Більш того – зобов’язана, але не завжди. Я намагаюся не грати двічі однаково. Іноді я можу відійти від цієї мелодії і піти блукати якимись тональностями, поворотами, прочитати якийсь вірш – це такий живий процес, дуже спонтанний. І мені це дуже подобається.

– Ви кажете, що працюєте над четвертою збіркою…

– Моя третя збірка – «Пісні для читання» – це перша серйозна збірка, яку видали видавці. Порівняно з двома попередніми, там тексти добротніші і з точки зору поетичної техніки. Четверта збірка ще трохи інакша. Там буде менше наспівності, «Пісні для читання» ми так назвали, бо, фактично, кожен вірш там хочеться заспівати.

У наступній збірці буде більше верлібрів. Там є навіть тексти про війну… Я не збирався писати про війну, я глибоко цивільна людина, хоча зрозуміло, що я переживаю те, що відбувається в країні, іноді переживаю дуже драматично, а потім воно – раз напасалося, другий раз напасалося.

Я розумію, що це як резонанс: світ опромінює мене, а я у відповідь резоную. І от результати цих резонансів то в музику, то в поезію якимось чином втілюються.

– Окрім як про війну, про що буде ця четверта збірка?

– Вона буде називатися «Лю-мінор», тому що там буде дуже багато інтимної лірики, причому такої, яка аж із сторінок кров’ю капає… Дуже багато буде експресії. Через те війна і любов – це будуть дві провідні теми. Там один із текстів називається «Антивоєнний маніфест» при тому, що там практично ні слова про війну.

Це насправді така потужна лірика, а суть в тому, що це як стан яблуні, що квітне попри все: хоч там мороз, війна, пожежа – а їй пора квітнути і вона квітне. Така буде книжка.

– Коли пишете вірші, Ви навмисне їх поєднуєте з музикою?

– Дуже часто мелодія і текст зустрічаються вже безпосередньо в концерті. Як правило, я не планую заздалегідь, що з чим я буду читати. Тобто, в мене є якесь відчуття, куди я буду рухатися в музиці, і переді мною є книжка, як набір кілька десятків можливостей прочитати цей текст. І я рухаюся в цій течії можливостей як вітрильник, який відчуває сьогоднішній день, настрій, людей, які сидять довкола.

– Аудиторію відчуваєте?

– Аудиторія дуже впливає на те, що відбувається на сцені у моєму випадку. Я можу ввечері написати одну програму, а потім зрозуміти вже під час виступу, що це нікуди не годиться і зіграти вже зовсім по-іншому, тому що аудиторія сьогодні така: вона прийшла, наприклад, нервова, втомлена, хтось закоханий в залі сидить і випромінює такий настрій… Це процес постійної взаємодії. Через те ця хвиля, яка йде із зали, дуже важлива і вона впливає на мене і те, що я роблю.

– Вас просили зіграти імпровізований портрет. Що це і чи постійно Ви таке робите?

– Це тотальна імпровізація. Без жодного плану. Це до певної міри містично, тому що я можу сидіти і дивитися на людину, а можу взагалі цього не робити, просто відчувати. Там немає жодного плану – це вищий стан спонтанності, миттєвої творчості, творчості тут і зараз. Це просто відчуття і ти за ними йдеш, і твої руки щось роблять, а мозок в цьому бере участь на відстані.

За будь-яким музичним портретом і взагалі за усім, що я граю, стоїть намагання відчути і втілити Божу волю щодо всього, що відбувається. Божа воля, як воля всеблагого, всемилосердного Творця, який не хоче зробити людині нічого поганого і намагається повсякчас її закликати до гармонії, до праведності, до чистоти, до щирості, до чесності…І я можу відчути в людині, портрет якої створюю, чи жорстка вона, чи вона зараз сидить в такому емоційному стані, що їй взагалі не до портрету.

Це дійсно про мрію більше буває, ніж про цю людину конкретно, якщо їй кепсько на душі. А іноді це абсолютно співпадає, ніби музичний реалізм. Далі важко словами, це просто відбувається.