«Барсу» про генерала фон Секта, і те – як він зробив німецьку армію – досконалою (ФОТО)
У викладі Тарана
Цей авторський допис Юрія Тарана дає цікавий погляд на те як можна навіть в обмеженому ресурсі зробити неймовірне військо і перетворити офіцерство на касту досконалих воїнів полководців та керівників.
Подаємо без змін
ОФІЦЕР – ЯК СТАН ДУШІ
Основоположником системи підготовки командних кадрів у німецькій армії слід вважати генерала Ганса фон Секта.
Фон Сект служив в армії з 1885 р., під час Першої світової був начальником штабів різних армій. У 1920 – 1926 рр. обіймав посаду головнокомандувача рейхсверу. Помер 1936 р.
Головним дітищем його життя стала реформа системи військової освіти та підготовки офіцерів рейхсверу, яку він почав розробляти одразу після поразки Німеччини у війні та яка була проведена в 1925 – 1926 рр.
Після того, як союзники Версальським договором скоротили понад тридцятитисячний німецький офіцерський корпус до 4000 осіб, стало зрозумілим, що для збереження цього корпусу потрібно щось робити.
Яку мету переслідував фон Сект, задумуючи свою реформу?
Рейхсвер, за задумом фон Секта, мав стати елітною ударною силою Німеччини, яка за потреби могла швидко розвернутися у відмінно підготовлену армію з 21 дивізії. Таку кількість дивізій вважали мінімально необхідною для оборони країни.
Відповідно до цього фон Сект проповідував принцип «Fuhrerheer», тобто «Армії командирів»
«За необхідності, вся армія стала б армією командирів, або Fuhrerheer, у якій кожен офіцер, унтер-офіцер і рядовий у будь-який момент були б готові зайняти наступну сходинку.
Рядові повинні були готові командувати відділенням, унтер-офіцери – взводом, лейтенанти – ротою і так далі. Солдати й офіцери, не здатні до просування на вищі командні позиції, мали звільнятися з армії».
Підкреслю – до цієї системи німці прийшли зовсім не від хорошого життя, їх просто змусили діяти за прислів'ям «краще менше, та краще».
Таким чином, до людини, яка бажає стати офіцером, під час навчання автоматично висувалися надзвичайно високі вимоги, набагато більші, ніж до Першої світової.
Фон Сект це розумів, тому передбачив пряник для заманювання молодих людей до армії – пристойну зарплатню та хороші житлові умови.
Скажімо, кожен унтер-офіцер отримував окрему кімнату. У всіх підрозділах мали бути солдатські клуби, військові бібліотеки. Ба більше, було створено цілу систему курсів, що дають солдатам знання професійних і середніх шкіл, щоб після закінчення 12-річного терміну служби вони могли легко знайти собі цивільну професію.
Треба сказати, що тут фон Сект дуже сильно відступив від прусських традицій, які проповідували спартанські умови життя для новобранців.
Природно, за таких умов величезна кількість молодих німців виявила бажання вступити в армію, що давало змогу відбирати тільки найкращих. Наприклад, у 1928 р. у рейхсвері було по 15 (!) претендентів на місце.
Перед початком другої світової війни шлях молодої людини в офіцери був приблизно таким:
- Той, хто бажав стати офіцером, після перевірки його благонадійності за лінією гестапо, складання іспитів з фізичної підготовки за лінією «Юнгфольк» та «Гітлер'югенд», складав вступні іспити в училище.
- Потім кандидата посилали в бойовий полк (під час війни обов'язково в полк, який веде бойові дії) на рік солдатом (під час війни термін скорочували).
- Після закінчення терміну за умови позитивного відгуку командування полку кандидат отримував звання «фаненюнкер», що дорівнює званню «єфрейтор», і після нетривалих теоретичних занять (від 2 до 6 місяців) його знову посилали в інший бойовий полк на єфрейторську посаду на термін від 4 до 6 місяців.
- У цей період йому мали надати можливість частину часу виконувати обов'язки командира відділення.
- Фаненюнкери, які не відповідали вимогам командування, в училище не поверталися, а залишалися служити в частині єфрейторами.
ДАЛІ
- Після повернення в училище фаненюнкер отримував звання «фаненюнкерунтерофіцир», проходив 2-6 місячний курс теоретичного навчання і відправлявся в третій бойовий полк командиром відділення. Частину часу він мав виконувати обов'язки заступника командира взводу і старшини роти.
- За умови позитивного відгуку командування після повернення в училище він отримував звання «фенріх» і після нетривалого теоретичного курсу посилався до четвертої бойової частини командиром взводу (на офіцерську посаду) і після встановленого терміну служби командиром взводу в училищі складав випускні іспити.
- Після цього він у званні «оберфенріха» вирушав у полк для постійної служби.
- Присвоєння звання «лейтенант» залежало від командування полку і дивізії. Здебільшого, час від вступу до училища до присвоєння офіцерського звання становив понад три роки (навіть і під час війни, а для забезпечення достатнього поповнення військ офіцерами збільшувався набір до училищ).
- Для присвоєння кожного чергового офіцерського звання потрібно було пройти 4-6 місячне навчання у відповідному училищі або академії за тією посадою, на яку планувалося направити офіцера, пройти стажування за новою посадою.
Таким чином, відбувалося постійне фільтрування якісних кандидатів від випадкових і нездатних керувати солдатами.
До моменту отримання офіцерського звання кандидат мав бойовий досвід, теоретичні знання; вмів користуватися всіма видами зброї, вмів командувати солдатами, знав особливості управління різними підрозділами, мав авторитет.
Стажування в різних частинах у різних командирів та їхній вирішальний висновок про придатність кандидата гарантували, що офіцерське звання не отримають негідні (за блатом, за татові заслуги, за походження тощо).
У мирний час на кожну наступну сходинку підготовки могло бути прийнято не більше ніж 75% від кількості осіб, які пройшли попередню сходинку.
Значну частину офіцерів у воєнний час комплектували з числа здібних унтерофіцерів, які відзначилися.
За необхідності їм давали можливість здобути військову освіту, і перед присвоєнням офіцерського звання вони також проходили курс теоретичного навчання.
Звісно ж, з отриманням лейтенантських погонів навчання офіцера не закінчувалося, а, можна сказати, лише починалося.
Відповідальність за подальшу освіту офіцерів ніс командир полку. З молодими лейтенантами регулярно проводилися семінари на політичні, військові та економічні теми. Під час штабних занять у гарнізонах перед лейтенантами ставили тактичні завдання, за якими вони мали підготувати плани і накази.
Однак, якщо офіцер твердо вирішив обійняти посаду офіцера Генштабу, найголовнішим для нього ставала підготовка до військово-окружних іспитів. Це був дуже складний іспит, що тривав кілька днів і складався з таких частин:
- роботи з прикладної тактики,
- з теорії тактики,
- з інженерної підготовки,
- з читання карт і креслення
- з озброєння.
Крім того, перевіряли загальний рівень знань – потрібно було писати роботи з історії, права, географії, математики, фізики, хімії, фізпідготовки та іноземної мови.
Особливо складними були завдання з тактики. Річ у тім, що питання до них часто виходили за рамки програм військових шкіл.
Наприклад, ставилися питання про дії посиленого полку, тоді як у Дрездені вивчали лише дії на ротному і батальйонному рівнях.
Тут, як ми бачимо, ще одна характерна відмінність від нашої освіти – німці вважали, що якщо офіцер дійсно захоплений військовою справою, то він не буде тупо повторювати на іспиті те, що почув від лектора.
Навпаки, він стане сам постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання. Таким чином німецька система освіти змушувала офіцера показати все, на що він здатен.
Офіцер-екзаменатор, що цікаво, залишався анонімним, а кожну роботу лейтенанта оцінювали одразу три офіцери – щоб уникнути суб'єктивних оцінок. У разі дворазового провалу іспиту лейтенант цілком міг позбутися офіцерського звання.
Для допомоги молодим офіцерам у підготовці до іспиту в кожному гарнізоні формувалися навчальні групи, які проходили 6-місячний курс навчання. Як підручники використовували книги і статті, написані переважно офіцерами Генштабу.
Наприклад, знаменита книга Роммеля «Піхота атакує!» є компіляцією його статей, написаних у 1929 – 1932 рр., коли він був інструктором у Дрезденській школі.
Найголовнішим завданням німецької освіти було виховання офіцера в моральному плані.
Фон Сект наголошував, що «кожен офіцер кожного роду військ повинен постійно пам'ятати про свою роль наставника і зразка для підлеглих йому військ».
Офіцер Генштабу мав бути «рішучим, готовим брати відповідальність, уміти зберігати спокій у загрозливій обстановці і бути вождем для своїх військ».
Саме полководцем, а не «полкопосильцем»!
Як бачите, офіцер у розумінні німців – це не той, хто сидить у штабі й малює стрілочки на картах. Офіцер – це, якщо так можна висловитися, «стан душі» (звучить вульгарно, але по-іншому не скажеш).
Це зразок для своїх солдатів, власне, найкращий солдат – найсміливіший, найрозумніший, найхоробріший тощо.
У цьому сенсі офіцерський корпус вермахту справді був елітною кастою – але не тією «кастою» офіцерства, що зневажливо ставиться до «солдатні», як є у нас.
Теоретично це була каста найкращих воїнів, готових, у разі потреби, першими пожертвувати своїм життям заради перемоги.
Радіо Трек: НОВИНИ
