«Брюх був деміургом»: Катерина Калитко розповіла про магію с.п. Брюховецького (ФОТО)

Та свої студентські роки в «Його Могилянці»

Катерина Калитко — сучасна українська поетеса, письменниця та перекладачка. Вона є лавреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка та активною культурною діячкою.

У 1999–2005 роках вивчала політологію та журналістику в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

(Далі – її авторський текст):

«Брюх був деміургом»

- Давно-давно, в іншому житті, я стояла в колоні першокурсників, які готувалися вперше зайти на головний плац Могилянки, на посвяту в спудеї. Різні діти з усіх куточків України, я тоді вперше побачила її в такому розмаїтті.

Позаду мене дві дівчини розмовляли російською. Вздовж колони йшов перший ректор і президент Могилянки В'ячеслав Брюховецький, наблизився до них і спокійно сказав:

- Ви ще хочете тут вчитися? Тоді перейдіть на мову свого університету.

Вони спершу замовкли, потім перейшли.

Тоді, понад двадцять років тому, багатьом це здавалося могилянським фріковством, вся оця українськість, болонська система, атмосфера богемної свободи. Але виявилося все відважним візіонерством, яке вродило добрими плодами.

Там я вперше збагнула, що зі мною все нормально, ненормально було з моєю школою, з яловим середовищем, у якому жила раніше – а ось навколо такі самі, як я, ми дивимося і рухаємося в одному напрямку.

 

Дивна, тонка екосистема. Безліч людей, нині яскраво помітних в культурі та державотворенні України – колишні студенти Могилянки.

Брюх був деміургом.

Пам'ятаю, як фрешменам урочисто розповідали легенду про заснування їхнього світу:

як В'ячеслав Брюховецький виграв у шахи у тодішнього керівника військового училища, розміщеного в історичних корпусах Могилянки, адмірала Коровіна, першу аудиторію для майбутнього відновленого університету.

Брюх не боявся бути водночас суворим і кумедним, з батьківською поблажливістю дивився на химерні прояви студентського самовираження і підтримував експерименти своїх строкатих численних дітисьок. Це безцінне відчуття прийняття тебе і твого пошуку.

Його любили, щиро – молоді максималісти ще не вміють імітувати цього почуття, навіть у фазі своїх іронічних бунтів.

Пам'ятаю, як у Помаранчеву революцію Могилянка припинила заняття й пішла університетською колоною з Подолу на Майдан.

 

Брюх ішов попереду, і це була така гордість.

 

Доти я була на Майдані сама чи з гуртом своїх, але оце відчуття приналежності, ціннісної єдності твоєї спільноти – це теж на все життя.

Можу, напевно, зізнатися сьогодні: коли уявляла толкінівського Тома Бомбаділа, він завжди здавався мені схожим на Брюха.

Український світ осиротів на одного зі своїх титанів, на одного з прекрасних шаленців, які його тримали.

Найсвітліша, довга пам'ять, В'ячеславе Степановичу.

 

Розкажіть там янголам, яка виросла нова Україна.
Ви ж чудовий сторітелер.

Радіо Трек: НОВИНИ