Яна Зінкевич: «Сказала собі під час артобстрілу в Пісках: виживу - будуть «Госпітальєри»
Рівнянка, засновник і командир медичного батальйону «Госпітальєри» Української Добровольчої армії Яна Зінкевич дала прес-конференцію у Рівному
21-річна Яна Зінкевич за три роки війни врятувала з поля бою понад 200 поранених бійців. Нагороджена державним орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, недержавними орендами "За спасіння життя", "Народний герой".
Дівчина приїхала зі сходу у рідне місто, оскільки нині відбувається оформлення документів на квартиру, яку їй придбали за кошт міського бюджету Рівного. Яна Зінкевич, яка після тяжкої травми хребта пересувається в інвалідному візку, захотіла зустрітися із земляками. Ми задали їй кілька запитань.
- Ви нещодавно складали ЗНО. Куди збираєтеся вступати?
- Якщо будуть непогані бали, буду подавати документи у Рівненський медколедж і в Дніпропетровський медуніверситет. Подивлюся по стану здоров’я і балах ЗНО, куди зможу потягнути.
- Як відчуваєте, як склали перший іспит?
- Моя готовність середненька. Не було коли готуватися, постійно зайнята була: то вмирала, то вагітна, то дитину народжувала, то знову помирала.
Найближчі плани – скласти ЗНО. Коли буде рік дитині – отримати розлучення з чоловіком (раніше не дають). Далі - буду бачити. Від медицини вже нікуди не дінешся. Я обрала свій напрямок. Коли завершу всі справи, хочу повернутися у Рівне і допомагати організовувати реабілітацію, розвивати медицину тут в нас в області.
- Тобто збираєтеся повернутися вже додому?
- Батьків з донькою, можна сказати, я вже відпустила додому. А я мушу ще займатися справами батальйону. Адже все тримається на мені. Звісно, є люди, які координують службу, допомагають. Але дуже тяжко справи комусь передати. Не можу допустити, щоб все розвалилося.
Як була вагітна – не могла собі дозволити заїжджати у зону АТО. Нині заїжджаю, але мій стан здоров'я там буде тільки тягарем. Тому заїжджаю на кілька днів, групу ротую, з командиром побалакаю, бойовий дух підніму, бо командир, хоч і в такому стані, як я, має бути на передовій, і повертаюсь назад на базу “Госпітальєрів”. Далі йде робота з пораненими, в госпіталях і безпосередньо на базі.
Вишкіл "Госпітальєрів"
- Пам'ятаєте свій перший бій?
- Це було біля села Карлівка Донецької області. Тоді були перші поранені і загиблі. Я була досить юною і було не до кінця зрозуміло, куди ми всі потрапили. До тих перших смертей все нагадувало гру в війнушки, оборону навколо бази. Тоді бій був коротким. Але ці загиблі почали відлік часу до моїх екстрених рішень стосовно того, що потрібно робити. Бо тоді не було ні медичних машин, нічого. Потрібно було все це налагоджувати.
- Чи відрізняється забезпечення медслужби тоді і нині?
- Батальйон “Госпітальєри” діє і діяв на внески від людей і спонсорські кошти. Не мав ніколи ні підтримки, ні допомоги від держави. Нині ті, хто допомагали, виснажуються, діаспора розчаровується. В цілому забезпечення зменшується і його критично мало у порівнянні з 2014. Але на щастя, і поранених нині менше.
Щодо медицини ЗСУ. Там був прогрес у 2014 - на початку 2016 років. А коли почалася ця уповільнена війна, все пішло на спад.
- Влада Рівного придбала вам квартиру. Розкажіть про неї.
- Мої мама і вітчим допомагають з Богданою, поки я займаюся "Госпітальєрами". Я тепер спокійна, що моя донька буде забезпечена житлом. Це двокімнатна квартира на першому поверсі. На жаль, по всій Україні є проблема з доступністю приміщень для інвалідів. Але, у порівнянні зі сходом, Рівненщина набагато доступніша: є пандуси, є можливість заїзду інвалідним візочком. Але нам є куди рухатися. Зараз величезна кількість людей, скалічених війною, повертається додому: потрібно про них подбати.
Яна з донькою Богданою
-Чому саме медицина? Чому “Госпітальєри?
- Медицина завжди була моєю мрією, хоча в сім'ї моїй — жодного медика. Коли потрапила на схід – розуміла, що бійцем успіху я не досягну. Тож обрала медицину.
А “Госпітальєри”... Під час важкого артобстрілу у Пісках Донецької області, який тривав кілька годин, ми опинилися випадково в одному підвалі з капеланом. Розмовляли. Мова зайшла про лицарський орден «Госпітальєри». І я тоді дала слово: якщо переживу, то створю медслужбу під назвою «Госпітальєри».
- Батьки пишаються вами?
- Вони-то пишаються. Але переживають, нервують. Зараз я їх трохи заспокоїла: народила собі маленьку заміну. І вони мають над ким труситися, ким тішитися. А якщо чесно, і вони втомилися мене чекати з війни, і я втомилася. Три роки на війні – це дуже багато.
- Бажання все залишити нема?
- Втома, бажання піти – завжди присутні. Коли багато поранених, загиблих, рано чи пізно моральний ресурс закінчується. Особливо це відчувалося після Дебальцевого. Ми тоді евакуювали багато поранених. Коли дивишся на таке, а воно не закінчується - це виснажує. Але тоді вже були “Госпітальєри”. І ризикувати цим, залишити цю справу я не можу собі дозволити. Бо навіть одне врятоване життя – того варте.
- Про що мрієте?
- У мене не мрії, а цілі. Спочатку ставила ціль вступити в медичний, почалася війна – створити структуру, розвинути. Як дізналася, що вагітна, ціль була - хоча б народити (Яна дізналася про вагітність у момент, коли лікувала серйозну травму хребта після ДТП і вже не ходила). Ніхто не думав, що при пологах виживу. Я навіть заповіт написала. Їхала в пологовий будинок не народжувати, а вмирати. Після кесаревого розтину перше, що спитала: «Як мала?» Відповідь: «Все добре». І думка: «Знову вижила, значить така доля, значить я маю ще щось в цьому світі робити". Після аварії і травми хребта теж думала: “Чому так сталося? Що робити далі? Чому вижила, що маю зробити таке, чого не завершила в цьому житті?” Зрозуміло, що це - медицина, що маю повернутися сюди. Можливо, буду розвивати реабілітаційну сферу. Є хороший центр під Клеванем, куди приїжджає багато спинальників. Думаю, що зможу стати в пригоді таким. Зможу переконувати поранених, працювати з ними за принципом “рівний - рівному”. Бо коли розповідаю хлопцям про останній рік мого життя, їм це бойовий дух піднімає: “Якщо ця малолітка змогла, то що, я не зможу?” І вони починають працювати над собою, повертатися до життя.
Квіти Яні Зінкевич вручає керівник "Добровольчої ініціативи Яроша" на Рівненщині Роман Коваль
- Як вам вдається так гарно виглядати після стількох стресів?
- Ну ви ж знаєте, що стрес молодить (сміється). Займаюся з реабілітологом, роблю лікувальний масаж - це для внутрішньої краси хоча б. А взагалі, ми, рівненчанки - такі, гарненькі (сміється).
- Що вас надихає?
- Донька починає вчитися ходити. І кажу собі: «У тебе дитина почала ходити раніше за тебе. Це ж сором. Треба щось робити, займатися». Це така внутрішня мотивація. Намагаюся ставитися до цього легко, з гумором. Бо коли всім цим завантажувати себе, явно з проблем не так просто буде вигребти. Все йде поступово. Зараз головне – хороша, прекрасна донька. Здорова. Особливих проблем зі здоров’ям нема. Мені зараз треба вкладати сили в неї. Бо я розумію, що якась мета життя в неї буде. Щось вона теж має виконати. Але і я не маю забувати про те, що почала.
Радіо Трек: НОВИНИ
