Вона мала англійську гувернантку, носила дорогі сукні й капелюшки: історія Мадлен
Легендарна сестра Еммануель
В періоди лихоліть, коли стає особливо важко, ми обертаємо свою увагу на приклади тих, хто зміг перетворити власне життя на Подвиг.
Жінка про яку піде далі мова – одна із них.
Сестра Еммануель
Вона виросла в заможній родині, мала англійську гувернантку, носила дорогі сукні й капелюшки. А у 62 роки добровільно оселилася в халупі без води та електрики серед каїрських збирачів сміття.
І згодом назвала роки, проведені поруч із ними, життям у раю.
Мадлен Сенкен народилася 16 листопада 1908 року в Брюсселі. Її батько був французом, мати — бельгійкою. Родина мала успішне виробництво вишуканої білизни, тому троє дітей зростали в достатку.
Мадлен згадувала, що не була тихою і слухняною дівчинкою. Любила гарний одяг, мала запальний характер і постійно вагалася між світськими задоволеннями та прагненням присвятити себе Богові.
Коли їй було шість років, просто на її очах потонув батько.
Дівчинка бачила, як він віддаляється від берега, а потім зникає серед хвиль.
Пізніше вона говорила, що саме тоді вперше відчула, наскільки крихким є людське життя.
У 22 роки Мадлен вступила до ордену Сіонської Богоматері, прийняла чернечі обітниці й стала сестрою Еммануель.
Наступні сорок років вона викладала літературу та філософію у школах Стамбула, Туніса й Александрії. Її ученицями часто були дівчата із заможних родин.
Сестра Еммануель любила викладати, але дедалі гостріше відчувала, що живе не так, як мріяла.
Вона хотіла служити найбіднішим, натомість працювала з дітьми, які майже нічого не знали про життя за стінами своїх престижних шкіл.
Коли настав час виходити на пенсію, вона запитала:
— Де живуть найбідніші люди Єгипту?
Спочатку сестра Еммануель хотіла допомагати людям, хворим на проказу. Проте їхнє поселення розташовувалося у військовій зоні, куди іноземців не допускали.
Тоді їй розповіли про заббалінів — каїрських збирачів сміття.
«Я була наче птах, якому після сорока років у клітці нарешті дозволили полетіти», — згадувала вона.
Заббаліни були переважно коптами-християнами, які прибули до столиці з бідних районів Верхнього Єгипту. Поколіннями вони обходили будинки, забирали відходи, привозили їх до своїх поселень і вручну сортували.
Папір, метал, скло й тканину продавали або використовували повторно. Завдяки їхній праці величезне місто позбувалося значної частини сміття.
Каїр потребував заббалінів, але зневажав їх.
Люди, які виконували необхідну для міста роботу, жили без найпростіших умов, медичної допомоги та можливості дати дітям освіту.
1971 року сестра Еммануель оселилася в Езбет-ель-Нахлі — одному з найбідніших районів Каїра. Місцеві виділили їй крихітне приміщення площею лише кілька квадратних метрів. Усередині були ліжко, хрест і кілька найнеобхідніших речей.
Спочатку люди дивилися на літню європейку з недовірою. Вони звикли, що чужинці приїздять ненадовго, дивляться на їхнє життя і зникають.
Але сестра Еммануель не поїхала.
Вона ходила від родини до родини, слухала, допомагала дітям учитися, шукала лікарів і переконувала батьків віддавати синів та дочок до школи. Жила в тих самих умовах і ділила з людьми щоденні труднощі.
Вона не хотіла вирішувати за заббалінів, як їм жити. Спочатку намагалася повернути їм те, чого суспільство позбавляло роками, — відчуття власної гідності.
«Якщо я прийшла розділити їхнє життя, значить, їхнє життя мало цінність», — пояснювала вона.
З невеликої халупи почалася велика справа.
З’явилася школа, потім — медичний центр, дитячий садок і професійні майстерні. Але мало було зібрати гроші на будівлі. Потрібно було знайти вчителів і лікарів, переконати родини дозволити дітям навчатися, а впливових людей — побачити тих, кого вони роками не помічали.
1977 року до сестри Еммануель приєдналася єгипетська коптська монахиня сестра Сара.
Разом із місцевими лікарями та вчителями вони створювали вже не тимчасову допомогу, а систему, якою могла керувати сама громада.
Щоб зібрати кошти, сестра Еммануель їздила Європою та США, писала книжки, виступала на радіо й телебаченні. Вона говорила прямо, багато жартувала і не боялася сперечатися навіть із найвпливовішими людьми.
У незмінному сірому вбранні, хустці та чорних кросівках ця невисока монахиня відкривала двері кабінетів, до яких заббаліни самі ніколи не змогли б потрапити.
1980 року відкрили центр «Салам». Через два роки сестра Еммануель почала працювати в Мокаттамі — найбільшому поселенні каїрських збирачів сміття, де тоді жили понад 20 тисяч людей.
Там будували житло, проводили воду й електрику, відкривали школи та професійні центри. З’явилося навіть підприємство з виробництва компосту, яке створювало робочі місця.
Більшість її сусідів були християнами-коптами, але сестра Еммануель так само допомагала мусульманам і ніколи не намагалася навертати їх до іншої віри.
На дверях її помешкання висіли хрест і півмісяць, а поруч були написані слова:
«Бог — це любов».
Заснована нею асоціація згодом почала підтримувати дітей і в інших країнах. А 1991 року за працю серед найбідніших президент Єгипту надав сестрі Еммануель єгипетське громадянство.
Лише 1993-го, у 84 роки, за рішенням монашого ордену вона повернулася до Франції. Позаду залишилися 22 роки серед найбідніших громад Каїра.
Та навіть тоді вона не зупинилася. Продовжувала писати, виступати й збирати кошти. Її улюбленим словом було «Вперед». А словом, якого вона не терпіла, — «Стоп».
20 жовтня 2008 року сестра Еммануель відійшла уві сні — за 27 днів до свого сторіччя.
Вона виросла серед достатку, але свої два десятиліття в каїрських нетрях називала життям у раю.
«Інші — це не пекло. Це рай, якщо в тобі є хоча б трохи любові», — казала сестра Еммануель
Радіо Трек: НОВИНИ
