Так помер Петренко: він дуже старався попасти в мішень... Наскільки хватало його сил
Таких, як Петренко, багато (с)
Подаємо далі свіжий допис Євгена Шароварова
Петренко сильно виділявся проміж решти солдат, що прибули на злагодження. Маленький, в завеликому як на нього броніку, що доставав йому майже середини стегон.
Шолом постійно спадав йому на очі, і він більшу частину часу притримував його лівою рукою. Автомат, що висів на ремені на його плечі, виглядав взагалі зайвим тут предметом.
Петренко був низенький, ледь досягаючи 160см, але то було не саме погане.
Кожен хто його бачив вперше, розумів що у нього великі проблеми із здоров’ям.
Він виглядав років на сімдесят, хоча пізніше ми дізналися що йому не було і п’ятдесяти. Він хворів, і хворів серйозно.
Періодично проходив курс лікування, йому ставало на якийсь час трохи легше, проте загальну картину це не міняло.
Отримавши повєстку, Петренко зібрав усі свої довідки і пішов в РТЦК. Там дуже ввічлива пані підійшла до нього в коридорі і попросила подивитися його особову справу.
Через деякий час вона повернула документи і там вже було зазначено «придатний».
Так Петренко опинився в піхоті. Він прекрасно розумів що його банально обманули, проте «вписаться» за нього не було кому.
Соцмережі, фейсбук, розголос та все інше для нього, все життя пропрацювавшого робітником на заводі, і його кнопочного телефона, було іншим, недосяжним світом.
Інструктора допомагали Петренко як могли. Петренко старався. Старався наскільки міг.
Притримуючи однією рукою шолом, іншою утримуючи автомат, він наполегливо випускав кулю за кулею в мішень. Мішень залишалася неушкодженою, проте він дійсно старався. Наскільки хватало його сил.
Десь в середині курсу він почав влучати. Не часто, але для нього це був прорив. Коли він влучав, про це знали всі. Кошак, інструктор з вогневої, кричав так що його чув увесь полігон:
- ПЕТРЕНКО! ВЛУЧИВ! ДВІЧІ!
Побратими з бригади, що приїхали з ним на злагодження, також допомагали йому. Навчальні місця були розкидані по місцевості і треба було трохи походить.
Часто було видно що один з хлопців помолодше притримував його, а інший ніс його автомат.
Закінчивши курс, Петренко разом з іншими хлопцями поїхав назад, до своєї бригади. І через пару місяців хвороба там догнала його.
Одного ранку він просто не проснувся. Про це написав один з його побратимів. Інструктори сумували, почувши цю звістку.
Це трагедія. А також лакмусовий папірець (якщо ще пам’ятаєте що то таке) суспільних процесів.
Таких, як Петренко, багато. Критично хворі, які потрапили в армію, і система не може їх відпустити, і не може ніяк використати. Я бачив таких з десяток.
Про те скільки там дядьок у віці 40+ з хронічними болячками, я вже не кажу.
Ніколи не бачили як військовослужбовця з положення лежачи в положення сидячи переводять два його побратими, бо у того геть кепсько зі спиною?
Я бачу регулярно. І саме цікаве, всі вони були на бойових посадах – стрільці, гранатометники, кулеметники.
А що мене вразило, то як один з військовослужбовців на перших стрільбах в підрозділі сказав своєму командиру:
- Ви тільки дивіться за мною, бо на стрільбах в попередньому підрозділі я втратив свідомість.
А тому командиру з цим воєнним через тиждень на штурм іти.
І що той лейтенант думав, якими матюками крив ті РТЦК і ВЛК, що прислали до нього цього солдата залишилось за кадром.
Далі хотів написати свої думки про РТЦК, ВЛК, суспільство та Державу, але…
Традиційно, всі позивні вигадані, усі співпадіння з реальними людьми, підрозділами, місцевістю випадкові. Фото з полігону ілюстративне.
Радіо Трек: НОВИНИ
