Столітня бабуся торгує шкарпетками в метро і їй живеться непогано

неділя, 14 червня 2020 10:30

Вона пережила жахи 20-го століття і лишилася незламною

Можна якісь шкарпеточки 44-го розміру?
44-го щас вам дам. – Бабуся витягує з-поміж оберемків шкарпеток потрібний, - Це можуть бути 44-го – стопроцентовий хлопок!...

… О ці сіренькі теж хароші, - Альберт вказує на товар. Бабуся нахиляється ближче, аби розгледіти детальніше:

О, да, дуже хароші!
Давайте їх парочку. Скільки вони?
Нашо вони вам! Я вам подарую.
Ні, ні, ні.
Беріть, сказала! - відрізує бабця, але Альберт лишається непохитним і дає гроші. Бабуся посміхається і вигукує, – Ти ж мій зайчик. Щоб ти був здоровий!

Пані Олена народилася у 1926 році. Як зауважують на «Громадському», у цьому році в Парижі вбили Симона Петлюру, 4 роки, як закінчилася громадянська війна на теренах колишньої Російської імперії, пленум ЦК ВКПБ вивів Льва Троцького зі складу політбюро, Беніто Муссоліні став диктатором в Італії, народилися Фідель Кастро, Єлизавета Друга, Мерлін Монро.

Попри свій вік (94 роки) бабуся Олена досі торгує панчохами та шкарпетками на виході з метро «Почайна».

Інтерв’ю у неї взяв Альберт Цукренко – досвідчений журналіст, який більше нам відомий як соліст гурту «Хамерман знищує віруси».

Його питання ми виділимо жирним шрифтом, текст редакції – курсивом, а слова пані Олени – подаватимемо звичайним текстом:

Скільки ж ви тут стоїте?

Тут - багато. Ну вже прямо дуже багато.

Більше 20 років?

Так. Я ще на Харківській...

30?

Так. Я ще на Харківській стояла 10 років. На Хрещатику кілька років. На «Теремках» теж. Як пішла на пенсію, так і стала торгувати.

Пенсії не вистачає на життя?

Та в нас колгоспна пенсія. Давали мені зразу 50 рублів. Треба було виробити трудоднів триста, а в році 360 днів. То я вночі мастила, все робила, аби ці 300 трудоднів виробити. То нам давали 7 копійок і 300 грам жита.

То це як кріпосні були?

А як война була, то ми жито носили та вапно випалювали. Трудно було. Коровами горали. І це дуже було важко. Вони нам пенсію дуже малу вділили. А щас мені вже було 800, а зараз уже добавили-добавили – 1200, ну зараз 2 тисячі. Сама мала колгоспникам пенсія. Вони так тяжко робили, а їм сама мала пенсія.

Історія сумна, але бабуся у хорошому настрої. Чітко, жваво, з позитивом і посмішкою відповідає на питання.

Старший син Олени, якому 73, прописаний у Києві. Але вона прописана у молодшого в Миколаєві, якому 67. У Києві такоє живуть правнук і правнучка, якій 46. Живе онука в Білорусі, якій 50. А також донька у Пятигорську – їй 69. До місця роботи Олені йти недалеко.

А цей крам ваш: ви самі його десь скуповуєте, привозите? - запитує Цукренко.

В Миколаєві. Вони постачають у Київ таку цю продукцію, то й мені привозять. Люди йдуть, кажуть: « Ми брали своїм дітям. Їм зараз по 40 років. Тепер онукам беремо. Всей мене народ знає.

Протягом 30 років воно менше продається чи більше?

Дуже менше.

Вам 94 роки і ви працюєте.

Так. Оце через те мене по телевізору показують і не гонять. Бо всіх гонять. А мене – ні. За те, аби люди дивилися, що я не прошу в такому віці, а ще ходжу на роботу.

Цукренко питає в бабусі Олени, чи важко стояти, де гріється та що їсть:

Сквозняки дуже крепко, але якось я уже звикла. Мені Бог помагає. Осьо в аптеку [ходить грітися, - ред.], ось в магазин – мене всі знають! Їсти можу з собою брати, або ж мені люди приносять. Я з’їла шматочок хліба, більше нічого кращого не з’їла. А так у мене, що хоч є. Дуже мені всі помагають! Дуже мене всі поважають.

Бабуся Олена багато співає під час роботи:

Пристань, дівко, в віру нашу,

Пристань, дівко, в віру нашу.

Будеш їсти з нами кашу.

Не казала мені мати,

Не казала мені мати.

В вашу віру приставати.

Їдин каже: «Розрубаймо!»

Другий каже: «Розстріляймо!».

Третій каже: «Розпитаймо»

Якого ж ти, дівча, села?

Якого ж ти, дівча, роду?

А я з села Подолського.

А я з села Подолського,

А я роду Довіцького.

Хвала Богу, що спитався,

Хвала Богу, що спитався.

Що з сестрою не звінчався.

Це брати її. Така інтересна!

Пісні пані Олени записували журналісти.

Навіть мене в Германію хотіли забрати, як живого свідка. Літаком. Що не так, що написано, як був Голодомор, а вони кажуть, що не було. Хтіли такого свідка взяти, що він все знає. У нас Голодомор – вимерла сім’я наша з голоду. У 33-му році. Любка, Голянка, братик Ваня, тато й мама не знаємо, де сховані.

Пані Олена каже, що народилася у Хмельницькій області, Старосинявському районі, селі Олексіївка:

Два тижні мене ходили , шукали…

Хто?

Журналісти. Казали, що заплатять, але кажу, що нетреба мені платити, ви мені вже й так наплатили – весь час мене знімають. Ну в Америку посилають, кругом. Я відмовилася, бо можу сказати те, що непотрібно, в мене склероз – це я збрехала. Бо діти нервують…

… Я з сестрою лишилася, була бойова. То ми ходили – просили їсти. Люди знали, що ми сироти, то давали.

Надя була така, два роки старша за мене – несмілива, вона не хотіла. А я смілива. Мене ніхто не зарізав, хоча я повненька була.

Люди варили холодець – продавали, а там пальчики знаходили. Дітей вбивали. Це такий Голодомор був.

На питання, Чому Голодомор стався, пані Олена пояснює, що врожай був:

Я це все знаю – як виконавці ходили, а в мами така кімната була і довга лавка, нас шестеро було. Ми сиділи на цій лавці, а вона каже: «Не відкривайте!». І мені так страшно було. Бо я ж ще була мала. А як вже прийдуть до хати, то з печі виймають те, що хтось зварив. Забирали. Це місцеві комуністи були – Муль Степан і Кучер Андрій.

Як німці зайшли, то люди вбили того Андрія Кучера самі. Ніхто не судив.

Серед репертуару пані Олени є дуже сумні пісні про Голодомор. Мабуть, збоку це справляє інше враження про бабусю, однак помітно у діалозі, що жінка має веселий норов, гарну пам’ять і молоде серце.

У неї можна дізнатися багато про події з історії 20-го століття. Бабуся розповіла, як врятувалася від авіаційної бомби під час Другої Світової. А також відповіла на найбільш суперечливе питання старшого та молодшого поколінь українців: Де краще: в Радянському союзі, чи у сучасній Україні?

Можна сказати, що краще було, бо м’ясо справжнє було по три рублі. А тепер ця ковбаса, вона з папером. А мені й зараз непогано живеться. Мене люди підтримують. Я не бідна.

Як вам вдалося стільки років прожити?

Я хочу сказати, що я дуже була робоча. Дуже крепко я могла… мене 56 важило, але я могла 100 донести. Дуже сильна!

А ця теперішня робота, вона важка?

Нє.

Вам подобається?

Ну да. Мене всі знають, уже повиростали.

А люди змінуються з часом? Кращі вони стали чи гірші?

Є всякі. Завжди однаково. Є всякі. От навіть хочу сказати, коли німці зайшли, то казали на мене «кіндер». У нас поселилися 11 німців. І машина стояла на току в дядька там…. [ймовірно, мала на увазі, що машину відремонтували, - ред..]І вони були добрі. Хоча, коли партизані зайшли, то вони село спалили, але це ж не вони самі, а їм накази такі давали. А самі добрі були.

Далі Олена з Альбертом говорять про багатий багаж її пісень. В кінці інтерв’ю бабуся Олена каже:

Дітоньки, будь те здорові та щасливі, щоб у вас ніколи проблем не було. Я вам бажаю добра і щастя. Янгола охоронця. Щоб ви усі були здорові та крепкі. До моїх років дожили, зверху – ще 20!