«Син. Не вірю. Не вірю!», - Мама після безсонної ночі написала про загиблого Богдана Гордійчука (ФОТО)
І про його послання – власному сину
Страшна війна забирає кращих. Світла пам'ять Героям і наші молитви. За них та за їх рідних і близьких, які переживають невимовне Горе, але, все ж, знаходять в собі сили, аби сказати правильні слова і говорити з ними – як з живими.
Бо, насправді, у Бога мертвих – немає: у Бога – всі живі.
Але...
Подаємо нижче текст Мами – Людмили Марчук:
Син. Не вірю. Не вірю! Серце відмовляється вірити.
Він же такий живий. Такий рідний мій хлопчик. І як повірити, що більше його ні не побачити, ні почути, не докричатися... Клята війна. ВІчна пам'ять усім вам, наші мужні герої. Вічна слава.
Як же я просила не йти в саме пекло. Адже можна було залишитися в теробороні. Синочок ще такий малий. А він мені: «Мамо, за кого ти мене маєш? Я маю бути там! Бо не хочу, аби воював ще й він», - показав на Степанчика.
«А наш тато виживе?» - спитало дитя. «Виживе! Наш тато досвідчений воїн. Він обов'язково повернеться з перемогою!»
Як побачила цю ковдру, подаровану синочкові-першокласнику на 1 вересня – обімліла.
Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра... Завтра може бути всяке. І мій син готовий...
«Нічого не обіцяю! Як вийде, мамо...» - скільки таких різних фраз перелистано в пам'яті за одну цю претяжку ніч.
Заснути не вийшло.
На ранок знову свічі, молитва, а по тому просто стала розмовляти. Так ніби син тут, зі мною. Вимовила все невисловлене раніше, недосказане... Скільки то такого. Стало трохи легше.
«Мій тато ...ой» - казало дитя, коли ще не могло вимовити слова «герой».
А страшного світанку 4 січня десь між 5 і 6-ою (в час коли син загинув) несподівано збудилося зі сну, заплакало.
«Що ти синочку? Спи. То лиш сон...»
О дев'ятій ми з ним вистояли хвилину мовчання, ще не знаючи, що до когорти бійців-янголів вже вступив і його тато.
Дякую вам, люди, за щире співчуття. Так легше.
Хоч цей біль ніколи не мине.
Радіо Трек: НОВИНИ
