«Мамі до останнього часу казав, що він на будівництві», - брат про загиблого в АТО Миколу Кулібу
Рівнянин Микола Куліба пішов захищати Батьківщину добровольцем. Його прозивали побратими у батальйоні "Айдар" "дядя Коля". Майже напередодні загибелі збирався демобілізуватися. Але хлопці вмовили залишитися, бо він, як батько, для них був.
Микола Куліба - уродженець села Срібне Радивилівського району на Рівненщині. Наймолодший з трьох дітей у матері. Батько двох дорослих дітей. Колишній капітан міліції. До участі у бойових діях працював на різних дільницях будівництва будівельних гіпермаркетів «Епіцентр» країни, був завскладом в "Епіцентрі" у Рівному, Луцьку.
Старшина, командир відділення 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”. Загинув 23 травня 2016 року біля села Тарамчук Мар’їнського району, що на Донеччині. Авто, у якому їхав Микола в район падіння безпілотного літального апарату противника, підірвалось на протитанковій міні. Йому було 55 років. Нагороджений медаллю “За жертовність і любов до України”. Почесний громадянин Рівного.
Спогади старшого брата Василя Куліби:
Був надзвичайно щирим, безкорисливим. Міг, не задумуючись, поділитися останнім. У маму вдався щирістю, добротою, покладистістю. І де важко було — там він, де небезпечно — там він. Якось ми працювали разом на будівництві. Микола був бригадиром. Дуже оберігав своїх підлеглих. Ретельно контролював небезпечні роботи на висоті. Друзі його любили, був авторитетом для інших людей. Я це бачив, як з ним працював.
На Майдані був з перших днів. Поїхав ще в грудні туди. Коли розмовляли по телефону у цей період, ставало страшно. “Беркут” наступає, касок, бронежилетів, щитів нема. Все горить...”, - казав він і розмова переривалася.
Мамі до останнього часу казав, що він на будівництві. Адже мамі вже 79 років. Вона хвора: цукровий діабет, гіпертонія. Ми з сестрою відчували, що для мами він був особливим: все-таки найменший. Вона боляче сприймала, як у нього щось не виходило. Мама не знала, що він був контужений, що у госпіталі лежав. Тільки сім чи вісім місяців тому мама дізналася, що він у зоні АТО, хоча він практично з Майдану туди поїхав. Молилася за нього, боялася, щоб не загинув. Важко перенесла його смерть.
Нічого про АТО не розказував. Навіть як приїжджав звідти сюди. “Як справи?” - питав його по телефону. “Нормально. Йдуть бої. Хлопці біля мене”, - відповідав він. Вже потім його товариші розповідали, як спали у воронках у холод, мороз, дощ, як ділилися шматком хліба.
Чому поїхав на схід? Мені здається, він там себе знайшов. Хоча, думаю, міг би скрізь себе реалізувати, знайти хорошу роботу. Хлопці з Майдану поїхали до сімей. А у нього на той момент сім'ї не було. Напевно, йому було там добре з побратимами. Бо найрідніші - там, де тебе розуміють, можуть врятувати. Рідні не завжди це можуть зробити.
Збирався на “дембель” вже практично напередодні загибелі. Але хлопці вмовили залишитися, бо він, як батько, для них був.
Мали інші хлопці їхати за безпілотником ворожим, який впав. Але дядя Коля ( так прозивали брата) з Вороном (його товаришем Сергієм Баулою) вирішили зробити це самі. Не пустили молодь. Заднім колесом джипа наїхали на міну: чи то розверталися, чи назад здавало авто. Обоє загинули.
Пишаюся братом. Бо за все цивільне життя я його менше знав, ніж за період війни. З такими людськими якостями, як у нього, мабуть, народжуються, а проявилися вони саме там. Навіть дивно, що живеш-живеш з рідною людиною і не знаєш, що вона ТАКА.
Радіо Трек: НОВИНИ
