«Донбасс нам 100 лет не нужен. Нам нужен юг Украины», - казав генерал ФСБ», - політв'язень Микола Карпюк
Що відповів Карпюк, і що він планував сказати при зустрічі – Путіну
Найвідоміший рівненський політв'язень, який понад 5 років провів у російській тюрмі, Микола Карпюк дав інтерв'ю Радіо Трек з нагоди учорашнього Дня політв'язня:
- Пане Миколо, чим ви зараз займаєтеся? Де працюєте?
- Створив і очолив громадську організацію «Українська суспільна ініціатива», скорочено - «УСІ». Понад рік тому в межах організації провели форум українських сил самооборони. Також створили координаційний штаб, щоб узгоджувати взаємодію.
Тепер будемо розширювати цей процес, бо провели з багатьма людьми діалоги і багато хто хоче вступити у цю систему для того, щоб не допустити протистояння в Україні між українцями. Найперше - щоб не допустити використання наших патріотів в інтересах інших недолугих політиків.
Ну, і вдалося зорганізувати, змобілізувати УНСО (Українську народну самооборону), одним із співзасновників якої я був.
- Ви нині так само заступник керівника «Правого сектору», як і в 2014 році?
- Ні. «Правий сектор» – це була достатньо серйозна потенція у формуванні нової політичної системи, еліти національної. Там багато було дуже молоді у 2014 році. І в цьому побачили загрозу, в першу чергу, Москва, ну і ті «видатні» політики, які скористалися Майданом і прийшли до влади.
І Служба зовнішньої розвідки Росії розробила проєкт – дуже простий і, як виявилося, ефективний - з розвалу «Правого сектору».
Тож мене заманили в Росію й ув'язнили.
Через тиждень вбили Сашка Білого.
Звинуватили дуже делікатно, запустили черв’ячок внутрішнього розбрату, Яроша.
І почався розвал «Правого сектору».
Так, сьогодні він є політичною партією. До її честі, за що їй просто аплодую, це єдина структура, яка має Добровольчий корпус на позиціях. Чи вдасться все, що залишилося, продуктивно, ефективно знову поєднати – не знаю.
Нині нам вкрай необхідно сформувати власну українську правдиву політичну еліту, яка б очолила державу і привела Україну до розвитку. Бо те, що ми маємо нині і мали всі ці 30 років, то була псевдоеліта. Всі ці люди, не маючи потенції бути лідерами, очільниками держави, нації, використовують свій статус, свої посади винятково для власного збагачення. Вони такі є за природою і кращими вже не стануть.
- То зараз ви не перебуваєте у жодній політпартії?
- А в нас, хіба, партії є? У нас є політпроєкти, які фінансуються олігархами, і вони тимчасові: формуються під ті чи інші вибори.
Це на Заході у країнах усталеної демократії існують 2-3 партії, котрі уже діють подекуди понад 100 років. І вони здійснюють боротьбу за владу. Але хто б з них не переміг - держава їхня розвивається.
Бо в цих партіях є системи підготовки, виховання політичних кадрів. Там молода людина, яка відчуває в собі потенціал стати політиком, йде до тієї чи іншої партії і проходить достатньо серйозну систему освіти, здобуття знань про те, що таке держава, єдиний національний організм, що таке геополітика, на чому все це базується, і як правильно все це використовувати для життя і розвтику власної країни, держави, нації, народу.
В нас цього немає. В нас просто є система олігархату, яка за рахунок утримання під власним контролем ЗМІ і фінансування політичних, так званих діячів, формує під кожні вибори свої політпроєкти.
- А як багато членів у вашій організації «УСІ»?
- Навіть не скажу. Але ще до останнього Майдану, коли я був у керівництві УНА-УНСО (це був десь 2011-2012 рік), ми започаткували процес створення Центру розвитку України, як інтелектуальної системи, котра може продукувати ідеї, розробляти стратегію розвитку України (бо в нас цим ніхто не займається, у нас уся стратегія – як перемогти на наступних виборах), котра може аналізувати стан справ у всіх сферах життєдіяльності національного державного організму і створювати певні проєкти.
І якраз зараз підходить до завершення відновлення Центру розвитку України. А в перспективі має бути широкий суспільно-політичний рух під назвою «УСІ», котрий ці ідеї і пропозиції буде вносити до суспільства і мобілізовувати потенцію нашої нації на їх реалізацію.
І якраз у системі «УСІ» перше, що вдалося нині зробити, це створити координаційний центр-штаб українських сил самооборони. Бо в нас дуже багато ветеранських організацій, самоврядних систем. І їх подекуди досить часто натравлюють одне на одного. То ми створили координаційний центр, щоб припинити протистояння.
Ну, а на часі зараз – формування політичної партії.
- Цікаво, як людина, яка почала свій шлях з професії токаря, стала такою політично свідомою?
- Чомусь акцентують увагу на тому, що я колись у своєму житті був токарем. Хоча це було понад 30 років тому. Після школи я зробив трішки неправильний вибір, підпавши під агітацію свого друга, і поїхав вступати у Московський військовий інститут на юрфак.
У мене був достатньо високий рівень знань: в атестаті була одна оцінка «4» – з російської мови, а все решта – «5». І я міг вступати у якісь виші. Але коли приїхав туди – обламався, написав рапорт і поїхав додому. А на наступний рік навесні мене призвали в армію.
І прийшовши з армії, мені, дорослій людині, потрібно було забезпечувати себе, тому я пішов працювати. А вступати кудись заочно, щоб папірець про освіту здобути, я не хотів. Тому просто працював.
А ті речі, які мені притаманні, вони мабуть від народження були. Що навчила мене совєтська школа (я їй завдячую, може, така система тоді була, може, такі вчителі)? Це тому, як потрібно здобувати знання. От цим і займаюся постійно.
- То хто ви за освітою?
- У мене середня освіта. Я нікуди не вступав. Все, що знаю нині – це наслідок самоосвіти.
- Як вас сприймають у рідному Великому Житині? Там же, мабуть, ваші рідні живуть, напевно, батьки там є?
- Мої батьки вже померли давно. Але на Рівненщині буваю. Буквально днями повернувся звідти. Бо у мене у Млинові живе теща. У Житині буваю рідко. Але в саме Рівне заїжджаю часто, до хлопців з облорганізації УНСО. Коли я перебував у московських тюрмах, то вони не забували про мою сім’ю і підтримували дружину, сина. І до цього часу дружимо, бо це – як родина.
- Ви кажете, що вас заманили в Росію у 2014 році.
- Так, заманили. Це була розробка Служби зовнішньої розвідки Росії. Про це мені розповіли друзі, які працюють у системах безпеки. Тоді Росія вже повністю анексувала Крим і сконцентрувала велику кількість військ біля наших кордонів. А ми мали дуже тісну співпрацю з Генштабом ЗСУ, з тодішнім керівництвом постмайданним і стояло питання захисту, оборони держави, бо ось зараз-зараз Росія нападе.
«Правий сектор» мав гарні стосунки з посольствами багатьох країн, і нам повідомили про таку «замануху», що начебто Кремль хоче поспілкуватися з вами. Для нас це була величезна спокуса. Бо сподівалися, що якщо розпочнемо діалог, то можна буде хоча б на деякий час зупинити агресію. От я і поїхав. І вже потім, коли перетнув кордон, я зрозумів, що попав, як лох, повівся.
- Що ви планували тоді Путіну сказати?
- Починаючи з квітня 2014 року, зі мною досить часто спілкувався генерал-лейтенант ФСБ, який прилітав у Владикавказ для розмов зі мною. Мені розказали про те, що на Донбасі почалася війна. А потім цей генерал-лейтенант сказав: «Николай, вы думаете, нам нужен Донбас? Да он нам 100 лет не нужен, это же - стагнационный регион. Нам нужен юг Украины. И вообще, вот сейчас мы заберем левобережную часть, а правый берег пусть забирает Европа. Вот поляки хотят – пусть забирают».
Він говорив це абсолютно щиро, в тому числі про проєкт, який вони розробляли, щоб сепаратистський рух розвивати у Бесарабії, Закарпатті і навіть проголосити Західну українську республіку у Львові.
І я тоді йому сказав: «Ви можете на цей момент дуже швидко окупувати Україну. Але запам'ятайте: проковтнути її ви не можете, бо українці все-таки відчули право свободи волі. Це вільні люди. І ваше рабство їм уже не потрібне. І з моменту окупації України ви будете мати колосальну проблему постійної війни».
«А кто будет воевать?», - спитав генерал. «Так будуть воювати, що УПА вам видасться квіточками. І запам'ятайте: ви тоді воювали із Західною Україною, а тепер вам доведеться воювати зі всією Україною. І перший день окупації України закінчиться розвалом вашої імперії. Бо ви луснете, вдавитеся». Десь приблизно щось таке я міг сказати і там у Кремлі, з тим і їхав.
- Що було найстрашнішим у російській тюрмі? Що давало сили, що надихало?
- Сили і натхнення завжди нам дає Отець святий. Я в тих речах трохи обізнаний, бо вже понад 30 років вивчаю метафізику, богослів'я і співставляю з останніми науковими відкриттями. Тому, бачачи нелюдське ставлення до себе, бачачи перед собою істот, які ніби людиноподібні зовні, а по суті своїй є нелюдами, я ставив собі завдання – зберегти у собі людину. Це перше.
А що було найбільш проблемним? Це те, що я перші півтора року у тюрмі не мав жодної інформації і не знав, що відбувається з моєю сім'єю.
А якраз сім'єю мене шантажували і я через це попідписувався під тими всіма протоколами.
Це в них дуже поширене явище – шантаж сім’єю. Бо за себе не страшно. Страшно, коли тобі кажуть, що завтра на твоїх очах будуть катувати, застосовувати все те, що застосовували проти тебе, до твого сина, якому не виповнилося й 9 років. І при цьому називають вулиці, де ми проживаємо у Києві, описують їхні форми, розказують, як син буде йти до школи і як його будуть захоплювати.
- Тобто, виходить, що за вами стежили?
- За сім'єю стежили. І дружина це відчувала, помічала.
- Ви сподівалися, що повернетеся в Україну?
- Ні, я в це не вірив. І вже готувався до переходу в інші світи. Тому що 22 з половиною роки перебувати там – воно мені не потрібно. А потім ще й вийти якимось ідіотом чи інвалідом на волю, і щоб за тебе хтось відповідав – це неправильно. І якби не відбулося цього обміну у вересні 2019 року, я б уже був у вищих світах.
При тому всьому, коли я вже був у Владімірському централі (а там я був 2 роки і 7 місяців, мене вже там всі знали і ставилися, до речі, з повагою, я читав газети, до мене приїжджали консул і адвокат), то бачив, як працівники в’язниці, а це переважно молоді хлопці, які сидять в інтернеті, у 2019 році відстежували перебіг виборів в Україні. Вони зразу після виборів повідомляли мені результат, з відсотками.
І начальник мого відділення, старший лейтенант, десь років 25, говорить мені після виборів до Верховної Ради, а ми з ним почали якусь дискусію: «Николай Андронович, это у вас там в Украине – демократия, и у вас есть выбор на выборах, а мы выбора не имеем». І з такою заздрістю каже, з якимось навіть болем. Тоді я відчув колосальну гордість за Україну.
- Ваше життя не назвеш спокійним: постійна боротьба, тюрми. Як рідні сприймають це? І від кого ваш неспокійний характер?
- Кожен приходить у цей світ, притому, на моє переконання, переважна більшість - не перший і не останній раз. І в генах передається певний фізіологічний розвиток, а душа втілюється саме там, у тій родині, яка була прив'язана саме до певних процесів.
Тому якщо говорити про спадковість, то мій дід був адрайоновим керівником ОУН. І у 1945 році він у Малому Житині у криївці підірвав себе останньою гранатою, коли там був бій з НКВС.
- Хто ваш ідеал людини?
- Христос.
- Як ваша сім’я ставиться до вашого неспокійного характеру, неспокійного життя? Чи нема у вас бажання зупинитися і припинити публічну діяльність?
- Моя сім’я сприймає мене таким, яким я є, з усіма конфліктами, проблемами. І ні син, ні дружина мені нічого не сказали з приводу того, що їм довелося без мене бути. Вони ставляться до цього спокійно. Бо це мій шлях у цьому світі.
- Ви справляєте враження ідеаліста, людини, не зацикленої на матеріальному.
- Духовне і матеріальне – це дві грані проявлення божественного у нашому світі. Не можна заперечувати ні одне, ні інше. Бо якщо на певному етапі буде процес розвитку, то потім обов’язково буде занепад. І є один такий цікавий чинник, який поєднує одне і друге, це - культура. Культура походить від культ Ра, культ Бога. І вона базується на золотому правилі етики, яке проголосив Христос у нагірній проповіді: в усьому як хочете, щоб до вас ставилися, так ставтеся і ви.
Тому розвиток - це триєдине поняття. І мета української держави - це постійний духовний, культурний і матеріальний розвиток України і кожного її громадянина.
Тобто духовне, культурне і матеріальне. По-іншому не буде.
І триєдність розвитку – це одна з ознак нашого державного герба, який завжди українці називали «трисуття».
- Може, ви хотіли б щось побажати українцям?
- Перемоги. Ми - нація переможців, велика нація. Перше: українці мають усвідомити, що ми стали об'єктом інтересів найпотужніших соціальних інституцій і спецслужб всього світу. Це те, що проявилося на першому і другому Майданах, і проявляється в будь-яких інших моментах: ми не дивимося на владу, а самоорганізовуємося і вирішуємо проблему.
Ця самоорганізація – це феномен, який вивчають і не можуть зрозуміти, а ми це просто робимо. У нас є колосальний потенціал. Нам потрібно сформувати свою національну правдиву політичну еліту, яка має стати на чолі держави і повести нас до триєдиного розвитку
Радіо Трек: НОВИНИ
