Катували чоловіка і погрожували вбити всю сім’ю: Неймовірна історія втечі від окупантів через річку на Херсонщині (ФОТО)
Долали дорогу з маленькою дитиною на руках
У Херсонській області сім'я тікала човном через річку, щоб врятуватися від окупантів. У селищі Велика Олександрівка російські військові кілька разів катували місцевого жителя Анатолія Фоменка і погрожували вбити його сім'ю.
Йому 23 роки, спортивної статури. На шиї та руці — татуювання, не пов’язані ані з «Азовом», ані з АТО.
Окупація
У Великій Олександрівці Фоменко має свій будинок, де жив дитиною. Працював найманим робітником. Останнім часом — на будівництві. 19 лютого із заробітків у Польщі повернулася його мама — Ніна. Вона сподівалася відпочити кілька місяців, підлікуватися. Але 10 березня колона російських танків і БТРів зайшла у Велику Олександрівку.
На початку, як і в багатьох інших містах та селах на Херсонщині, мешканці Великої Олександрівки ще намагалися демонструвати, що вони — за Україну. Вийшли на проукраїнський мітинг. Однак протестні настрої одразу придушували: російські солдати відкрили стрілянину з автоматів, з танка обстріляли Будинок Культури, а учасників акції знаходили й затримувати.
На Кривий Ріг, як росіяни планували, їм не вдалося просунутися. Тому вони почали закріплюватися у Великій Олександрівці і прилеглих селах: рили окопи, мінували берег річки Інгулець, підривали мости. У селищі встановили блокпости.
Зайняли під бази дві школи.
Тим часом у Великій Олександрівці та інших селах громади закінчувалися продукти і ліки — їх перестали завозити. Довелося почати випікати хліб самотужки.
Російські військові запровадили комендантську годину і перевірку документів. У людей відбирали телефони, гроші. Почали грабувати магазини і будинки: забирали все, що могли винести — побутову техніку, килими і навіть жіночі парфуми. У фермерів конфісковували сільгосптехніку.
Катування
Якщо в перші тижні після окупації в селищі стояли лише молоді строковики, то пізніше зайшло підкріплення, краще екіпіроване, у чорній формі, з балаклавами. Звичним стали затримання і побиття цивільних людей. У районі влаштували терор: шукали насамперед АТОшників чи тероборонівців, вимагали від водіїв, які їздили через блокпости, здавати українські позиції. Почали ґвалтувати жінок.
При цьому військові періодично закривали виїзд із селища, коли зрозуміли, що цивільних людей, якими вони, вочевидь, прикриваються, дедалі меншає.
До будинку Анатолія Фоменка прийшли чеченці. Анатолій вийшов і одному військовому одразу не сподобалися його татуювання. Він спитав, навіщо він їх зробив. Анатолій відповів просто: бо захотілося. Відповідь чеченцю не сподобалася, він сказав:
Даю десять днів, щоб ти вивів татуювання. У нас — свої закони, — розповідає чоловік.
Пізніше Анатолія жорстоко побили на дорозі. Через деякий час по нього знову приїхали додому і забрали. У машині йому вдягли на голову чорний пакет, почали бити, а потім пропонували співпрацю. Ніби то хтось з місцевих їм сказав, що Анатолій має зв’язок з ЗСУ. Почувши відмову, його почали катувати. Все це вони знімали на камеру.
- Росіяни по лицю не б’ють. Били ногами, руками по ногах, по тілу. Принижували, ставили на коліна.
Сказали — застрелять і спалять хату з родиною всередині, — згадує Анатолій.
Втеча
В кінці квітня вирішили тікати. Через блокпости їхати не можна, тому спробували перепливти річку Інгулець. Човен стояв на іншому березі річки, тож чоловік пригнув у воду та доправив човен до родини. Перепливши річку, родині довелося йти полями у сусіднє село. 3-річну дитину переважно несла на руках мама, бо у чоловіка було синє від побоїв тіло.
Так родина подолала 25 кілометрів, поки їх не підібрали українські військові і підвезли в найближче село. Наразі вони перебувають у брата Анатолія.
- Коли прийшли до наших, до блокпоста, такий моральний вибух був. Сльози. Ми кожну секунду боялися, що зловлять росіяни, - каже чоловік.
Опинившись у безпеці, Анатолій зателефонував сусідам і дізнався, що буквально через дві години після їхньої втечі до них додому знову прийшли росіяни. Вибили двері, вікна, стріляли.
- Рашисти були такі злі, що два дні шукали, куди я подівся. Вони по сусідах ходили, погрожували, питали, бо думали, може, я десь ховаюся по селі. Ніхто ж не знав, де я дівся. Я нікому не казав, навіть телефон виключив, - пригадує Анатолій.
Тепер, коли все позаду, Анатолій намагається знайти роботу і житло у Кривому Розі. А Велика Олександрівка — досі під окупацією російської армії.
Джерело: Грати
Радіо Трек: НОВИНИ
