Доноси, заздрість і заборони СРСР: чому «добрі радянські люди» такими не були
Як насправді жилося громадянам наддержави
Мабуть, всі (і не раз) чули про те, що трава раніше була зеленіша, сонечко світило яскравіше, а люди були добрішими 
Мовляв, в СРСР всі були дуже добрими і чуйними, завжди посміхались і були готові безкорисно допомогти один одному. Були собі «люди як люди», а тепер і цигарку нема в кого «стрельнути».
Викриттям цього міфу про «особливу доброту» радянських людей якось зайнявся відомий білоруський блогер Максим Мирович. І ось, що він пише:
Зрозуміло – все це не більше ніж міф, причому міф досить небезпечний – молоде покоління слухає ці вигадки і думає, що СРСР був країною якихось добрих і неймовірно добрих людей, а зараз все одразу стало погано, і всі стали злими…
Далі — суцільний текст автора
Звідки взялася радянська людина?
Для того, щоб зрозуміти всю безпідставність вигадки про якусь там особливу радянську «доброту», давайте спершу ще раз згадаємо, звідки взялася радянська людина і які риси характеру були їй властиві.
Після перевороту у 1917-му до влади прийшли більшовики, які уявили, що вони уповноважені творити майбутнє і що соціум можна змінити вручну. Це загалом дуже небезпечні ідеї — з математичної точки зору у прогнозуванні цих процесів враховується дуже мало змінних, і в результаті виходить завжди не те, що задумувалося, як це сталося і в разі СРСР.
Однак більшовики були охоплені цими небезпечними ідеями і почали перебудовувати суспільство на свій лад. Добрий дідусь Ленін, друг дітей прямо заявляв, що всі носії старої культури мають бути знищені, для чого більшовики у 20-ті роки розгорнули політику «Великого терору». Великий меліоратор і мовознавець продовжив політику доброго вічно живого діда — створивши ГУЛАГ, а також завершивши формування системи розподілу благ та подачок — відтепер добре жили ті, хто харчувався з руки радянської влади і всіляко її обслуговував.
А далі сталося те, що й мало статися — замість появи «високоморальної радянської людини», яка оспівувалась усією радянською пропагандою, — почав формуватися зовсім інший типаж типового совка.
Типовий совок був носієм подвійної моралі («одні слова для кухонь, інші — для вулиць»), був пристосуванцем, вважав себе вправі обманювати інших (раз вже його обманює держава), плазував перед владними і намагався обзавестися хоча б невеликою владою над кимось.
Відбувалося це, до речі, зовсім не тому, що народи, які проживають на території СРСР, були якимись «не такими» — просто люди були змушені адаптуватися до виживання у новій системі, тож суспільство стало сильно змінюватися. Жодної особливої «доброти» в ньому не було (…)
Репресії та доноси
Почнемо, мабуть, з ранніх років СРСР - у 1930-50-ті роки у совку щосили процвітало донесення. Саме сталінські десятиліття виховали цілком особливий типаж радянської людини-донощика — він міг мило вам посміхатися, бути тихим і ввічливим сусідом по комуналці або непомітним колегою в конторі — але він дуже пильно стежив за вашими словами та діями, і трохи намагався донести владі.
Звідки бралися донощики? Сам собою донос був певною мірою витіснення тотального страху, яким був просякнутий сталінський СРСР — «якщо я сьогодні донесу, то влада мене прийме за свого, і принаймні сьогодні я залишуся живим». Радянські донощики, уражені Стокгольмським синдромом, навіть починали відчувати якусь особливу важливість і потребу своїх доносів, ніби починали грати з владою на одному полі, примазуючись до команди хижаків – «дивіться, я такий самий, як і ви!»
Іншою стороною радянського донесення була матеріальна винагорода — свого часу донощики могли претендувати на майно того, кого відвезли на донос — принаймні могли хотіти звільнення його кімнати к комуналці і претендувати на цю житлову площу.
Можна лише здогадуватися, які страшні та гидкі речі люди писали один на одного в ті роки, в частково розсекречених архівах трапляються доноси на кшталт: «Слюсар Микола С. тримає на кухні вершкове масло замість маргарину і явно живе на нетрудові доходи», або «Моя сусідка Наталія Н. заявила, що ми тут голодуємо, а Сталін зараз, напевно, білі булочки їсть — чим зіграла на руку капіталістичним розвідкам».
Загалом ніякої «особливої доброти» у радянських людей у ті роки не спостерігалося. Це було сіре і бідне суспільство, пронизане донесенням та взаємною недовірою (…)
Заздрість, квартири і хутряні шапки
Так, тепер давайте глянемо, що в нас із радянською добротою за пізніших часів. Можливо, зі смертю Сталіна все стало різко краще?
Особливої «доброти» теж якось не спостерігалося — зі зростанням добробуту зростала і заздрість один до одного. Це, до речі, ще один міф, що радянські люди нібито нікому не заздрили — заздрили ще й як! У Васі 3-кімнатна квартира, а у нас 2-кімнатна. Заздрість. Валера купив пилосмок, а я не купив. Заздрість. Валька «дістала» путівку до Болгарії, звідки привезла гарні чоботи, а я не дістала і не привезла. Заздрість, заздрість, заздрість!!!
Для отримання тих чи інших благ «добрі» радянські люди не гидували йти по головах — так, один на одного вже не писали доноси в НКВС - були інші часи, але «капнути» на ту чи іншу людину в якесь місцеве партійне відділення вважалося цілком нормальним.
«Обійти» ту чи іншу людину в гонці за життєвими благами вважалося навіть чимось гідним та успішним — мовляв, я зрозумів, як виживати в системі, а Іванов не зрозумів, не «підсуєтився», не «дістав» - ну, і поділом йому.
Саме заздрість найчастіше була основним двигуном якогось внутрішнього розвитку — мовляв, я теж хочу жити як Петров, який працює в торгівлі та їздить на «Волзі», я теж хочу зробити партійну кар'єру, як Сидоров, і жити у 5-кімнатній квартирі у відомчому будинку.
При цьому кожен думав здебільшого про себе — зробив кар'єру і гаразд, «не балакай зайвого, а то посадять». Жодної добротою в цьому випадку і не пахло.
Країна заборонених посмішок
Тут хочеться сказати іще про суто комунікаційні аспекти радянського життя — через тотальну бідність, незадоволеність та обмеженість ресурсів більшість радянських людей були не те що НЕ добрими — вони часто були просто озлобленими. Бійки та лайка в магазинах, штовханина і хамство у переповненому громадському транспорті, черги в поліклініках — все це ніяк не сприяло якійсь там «доброті», а сприяло тому, що люди ставали ще більш озлобленими та агресивними.
Навіть на фото радянські люди посміхаються вкрай рідко — зверніть наступного разу на це увагу, коли переглядатимете добірки радянських фото.
Загалом, усі вигадки про якусь там «особливу доброту» радянських людей — не більше ніж міф. На мою думку, в наш час люди набагато добріші, чуйніші і менш агресивні 
Радіо Трек: НОВИНИ
