«Не кланявся чинам і посадам», - брат про загиблого в АТО Дмитра Свідерського

вівторок, 20 грудня 2016 16:52

Дмитро Свідерський з Рівного був середнім з трьох синів у родині. Мешканець Басового Кута пішов у військкомат, бо друг перебував у зоні АТО. Захищав Донецький аеропорт. Помер від ран, підірвавшись на міні, у 20-річному віці

Дмитро Свідерський був мобілізований у серпні 2014-го. У зоні бойових дій - з жовтня, стрілець-помічник гранатометника, 81-а окрема аеромобільна бригада. Солдат. Захисник Донецького аеропорту. Підірвався на міні поблизу міста Авдіївка Донецької області. 6 квітня 2015 року у віці 20 років помер від ран у Дніпропетровській лікарні імені Мечникова. Похований поруч з могилою батька на Басівкутському кладовищі Рівного. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю “За жертовність і любов до України”. Почесний громадянин Рівного.

Спогади старшого брата Романа Свідерського:

Не ділилися на старшого і молодшого. У нас різниця у віці була - 11 місяців 15 днів. І Діма на рік пізніше до школи пішов. Але він був, як старший: відповідальніший, серйозніший. Спали в одній кімнаті на різних ліжках, вчилися в одній школі, потім - в одному технікумі, потім разом в армію пішли, прийшли з армії — пішли на одну роботу. А потім разом звільнилися і пішли на іншу роботу. Завжди скрізь разом були.

Ставали з ним спина до спини і відбивалися, якщо я бачив, що на брата хтось нападає, чи він бачив, що нападають на мене. І в Діми так: якщо за сім'ю чи батьків хтось щось погане сказав, то його втримати не можна було. Встигали тільки тікати від міліції.

Не кланявся чинам і посадам. Ми в армії так страждали через це! Пішли служити разом, бо я вчився на землевпорядника і навчання у мене тривало на рік довше, ніж у нього. Казав йому: “Помовчи”. Могли сержантами прийти з армії, але звання не дали, бо Діма не міг змовчати. Йому було все одно, хто перед ним - комбат, полковник, генерал — прямо в очі говорив, що думає.

Пішли у військкомат з ним подавати військові квитки, як дізналися, що друг наш по армії - Артем з Луцька — перебуває у зоні АТО. Діма раніше пройшов медогляд, бо у нього на роботі був вільніший графік, ніж у мене. Друг наш Артем загинув. У день, коли ми повернулися з його похорону, Дімі зателефонували з військкомату. Він забрав повістку, і, нічого не сказавши батькам, поїхав. Йому було 19. Про те, куди поїхав, повідомив батькам лише через кілька днів по телефону. 20-ліття святкував у жовтні вже на військовому полігоні. А згодом ми збирали його у зону АТО: їздили шукали і купували форму, бронежилет, каску. Допомоги не було ні від кого. Все - самі.

Мені вже повістки надходили, як Діма у відпустку приїжджав з АТО. Вже мали забирати в армію. Але він не дозволив це зробити. Казав: “Я підірву військкомат”. Пішов туди: “Як це так, що старшого брата забираєте? Дайте я повернусь спочатку, тоді заберете. Адже треба, щоб хтось біля батьків був”. Після цього повістки більше не надходили.

Був у всіх гарячих точках. Так побратими Дімині казали. Його друг — Федір Місюра, який зараз в облдержадміністрації працює, — розказав, що брат був і в Донецькому аеропорту. Ми цього й не знали. А нам його медалі привезли за оборону аеропорту. Діма, розповідали, рвався в аеропорт. Його перший раз не взяли, бо був наймолодший. То він пересварився там з усіма, ледь комбата не побив: так образився, що весь взвод поїхав, а він — ні.

Коли з АТО приїжджав, весь тиждень вдома перед телевізором просидів з сім'єю, батьками. Нікуди гуляти навіть не виходив. Казав священику нашому (а ми раніше у церкві прислуговували): “Я там зрозумів, що мені треба. Це кусок хліба і сім'я. Більше нічого”.