«Пішов в армію, щоб мамі не довелося російські онучі прати», - слова загиблого в АТО Ігоря Волошина
Ігор Волошин з Рівного був єдиною дитиною у матері. Старший сержант, кулеметник 39-го батальйону територіальної оборони «Дніпро-2» загинув 28-річним у зоні АТО 12 липня 2014 року. На блок-пост біля селища Кам'янка Донецької області під'їхав начинений вибухівкою радіокерований мікроавтобус і вибухнув, позбавивши життя п'ятьох хлопців і Ігоря в тому числі
Спогади мами Ігоря — Наталі Олексіївни:
Твори Вергілія англійською читав. Так добре мову знав.
Ніколи нічого не вимагав. Я у вихідні кликала його у магазин, щоб щось йому купити з одягу. Йшли у “Злату Плазу”. Каву там пили в кафе. А потім він мене заведе у якийсь жіночий бутик і змусить, щоб собі щось купила.
Ще у дитинстві Європу побачив. Побував у Німеччині, Болгарії, Франції. Своїй країні хотів такого життя, як там. Жаклін, француженка, у родині якої Ігор жив, коли їздив у Францію за обмінною програмою, запрошувала його туди на навчання і завжди чекала у гості. Досі не знає, що Ігоря вже нема.
На Майдан 2004 року у Київ їздив. Кілька днів там був разом з іншими студентами.
Коли в армію призивали у 2005 році, можна було не йти, знайти спосіб уникнути служби. Але Ігор відмовився від цього. У Рівному в частині СБУ служив. Старшим сержантом звільнився.
Мав схильність до економічних наук. Рівненський економіко-правовий коледж закінчив за спеціальністю “банківська справа” з відзнакою. В “Укрексімбанку” працював. Паралельно у Національному університеті водного господарства і природокористування навчався на економічному факультеті.
Коли приходив додому ввечері з роботи, відчиняв двері зі словами: “А чим це таким смачним у нас пахне?” Завжди хвалив приготовані мною страви. Найбільше любив відбивні. Жартував: “Мамо, давай відбивнярню відкриємо”.
Події на Майдані 2014-го дуже вразили Ігоря. З роботи приходив — і відразу в Інтернет. Як розстріли почалися, кулаки стискав: “Що вони роблять? Як таке з народом можна робити?”
Не розумів, як можна у кущах ховатися, маючи військовий квиток. Коли була оголошена перша хвиля мобілізації, оголошення було на вхідних дверях під'їзду, щоб ті, хто має військовий квиток, на облік у військкомат стали. Пішов у військкомат.
У військкоматі двічі відкладали його поїздку на схід. Тож Ігор звернувся у Дніпропетровськ у батальйон “Дніпро”, який набирав Коломойський. Ми з чоловіком не знали про це. А син нам казав лише: “Я скоро піду в армію”. 14 травня 2014 року йому зателефонували. Дали день на збори. Я очманіла: “Куди ти?” “Захищати тебе, щоб не довелося тобі російські онучі прати”, - відповів син.
Телефонував часто зі сходу. Там йшли бої. Я його питаю: “Ти біля Донецька?” “Ні, мамо, ми біля Запоріжжя”. Я думала, що він десь у наметовому містечку там на півдні. На вуха йому “присідала”. Скаржилася, що вікно у хаті нефарбоване. Він заспокоював, що приїде і пофарбує. Наївна була. Він на першому блок-посту біля Донецька був.
Ніколи не скаржився на життя у польових умовах. Якось, коли телефонував мені зі сходу, запитала, чи їх дощ не намочив. “Ні, ми вже у наметах спали”, - обмовився Ігор. “А досі де спали?” - неабияк здивувалася я. “На землі”, - вимушений був зізнатися син.
Був екзотикою для своїх товаришів по службі. Єдиний — із Західної України, тобто справжній “бандерівець”. Решта всі — східняки були. Вже після відбою, коли всі полягають спати, командир заставав Ігоря з хлопцями біля вогнища. Він товаришам там про Західну Україну розказував.
Не встиг одружитися. На тому тижні, що загинув, телефонував. Обіцяв, що у відпустку приїде на десять днів із сюпризом. З дівчиною своєю, Катею, яка тут чекала, хотів офіційно познайомити.
Щоденник вів на війні. Останні слова у ньому були: “Іду на пост”.
Його друзі-військові розповідали: “Ваш Ігор естетом був. Хотів собі красиву американську форму. Волонтери її привезли на наступний день після його загибелі”.
Волонтерами стали я, чоловік, моя подруга, після того, як Ігор загинув. Бо, раз моїй дитині допомагали, то я теж буду чиїмось дітям допомагати. Та й у мене відчуття, що син досі там служить, і що це я йому допомагаю.
Не задумувалася, чому назвала Ігорем сина, доки не загинув. А нещодавно дізналася, що в перекладі зі скандинавської Ігор — це молодий воїн. Виходить, ім'я дало відбиток на долю.
Єдиним внуком був у моєї мами. Вона тепер щовечора до його портрета йде. Говорить з ним. Досі з війни чекає.
Радіо Трек: НОВИНИ
