«Це як Майкл Джексон»: Відома медіаперсона з Рівного пояснила, чому відмовляється від російської мови і культури
До цього вона 10 років працювала над грамотною російською
Тетяна Бобрікова – журналістка, ведуча та модель, яка давно вже мешкає у Києві, розповіла про своє ставлення до російської мови та культури.
Тетяна народилася та виросла у Рівному. А з переїздом у столицю удосконалювала свої навички у спілкуванні російською. Та за 3 місяці війни думка про «велику російську культуру» у неї змінилася.
Про це Таня Бобрікова написала на своїй сторінці у фейсбуці.
— Я люблю Тургенева і Пушкіна. Я подужала минулого року (на відміну від Орландо Блума) «Братів Карамазових» Достоєвсього, і була в захваті від його «Ідіота». Просто ридала під «Вишневий сад» Чехова і «Гранатовий браслет» Купріна. Сміялася від Грибоєдова. Я люблю Чайковського і Рахманінова. І годинами можу говорити про балет.
Люблю? Чи любила?...
Для порівняння Бобрікова проводить аналогію з Майклом Джексоном.
Мовляв, культовий музикант писав чудові пісні. Але факти з його біографії перекреслюють увесь успіх світової зірки.
— Те, що його пісні геніальні, те, що це культова особистість і Біллі Джин будуть наспівувати і наші внуки - нема жодних сумнівів.
Але.
Особисто я, після того, коли дізналася, що він робив з малими дітьми - не можу слухати ці треки як раніше.
Та ж легендарна мелодія. Ті ж влучні у саме серце слова. То й же Майкл. Та ж місячна хода…
Я чую цю пісню, - а перед очима - нещасні 5-річні хлопчики.
Це безумовно шедевр..але від хворого маніяка.
Нижче подаємо увесь текст Тетяни Бобрікової
Я люблю Тургенєва і Пушкіна. Я подужала минулого року (на відміну від Орландо Блума) «Братів Карамазових» Достоєвського, і була в захваті від його «Ідіота». Просто ридала під «Вишневий сад» Чехова і «Гранатовий браслет» Купріна. Сміялася від Грибоєдова. Я люблю Чайковського і Рахманінова. І годинами можу говорити про балет.
Люблю? Чи любила?
Українську я знаю дуже добре. Я ж з Рівного.
Я знаю її краще, ніж більшість. Я з дитинства УКРАЇНСЬКОМОВНА.
Саме так, до речі, грамотно говорити (а не УКРАЇНОМОВНА).
Для мене це базові знання. Але хотілось розвивати. Англійську, французьку І…
Я багато працювала над грамотною російською. Років 10, не менше. Це було потрібно і для роботи, і для звичайного спілкування. Майже 100% мого оточення в Києві ще донедавна говорили саме російською. Мені неабияких зусиль коштувало збагатити словниковий запас, я записувала вирази, вчилася цікавим зворотам. Слухала людей, які володіли словом професійно.
Під час зйомок просила редакторів слідкувати, щоб я (не дай Бог!) не «ГЕкала» і правильно ставила наголоси.
І тут, в інстаграмі, найвлучніші свої пости пишу для вас саме російською.
Пишу? Чи писала?
Як сталося так, що за три місяці мені стало не цікаво і не приємно читати, слухати, і головне - любити твори тих людей, які по суті не мають відношення до цієї страшної конченої війни?
Чому за три місяці в мене пальці самі набирають текст українською, при тому, що ніхто і ніколи б мені нічого не сказав, якби я продовжувала вести інсту як раніше?
Ця метаморфоза відбувається сама собою, без зовнішнього тиску і без бажання вгодити загальним настроям.
Я багато думаю над цим.
Поки що єдина аналогія, яку я можу провести - це …Майкл Джексон.
Зараз поясню.
Те, що його пісні геніальні, те, що це культова особистість і Біллі Джин будуть наспівувати і наші внуки - нема жодних сумнівів.
Але. Особисто я, після того, коли дізналася, що він робив з малими дітьми - не можу слухати ці треки як раніше.
Та ж легендарна мелодія. Ті ж влучні у саме серце слова. То й же Майкл. Та ж місячна хода…Я чую цю пісню, - а перед очима - нещасні 5-річні хлопчики. Це безумовно шедевр..але від хворого маніяка.
І той самий, якщо не аналогічний,- то дуже схожий присмак, чомусь, виникає, коли я пишу, говорю і читаю російською. І картини, які в мене спливають перед очима вам добре відомі. Ви бачили їх на фото у телеграм каналах. А хтось і наживо. Хтось бачить прямо зараз. У цю хвилину.
Виходить…це геніальні твори, прекрасна мова…але вони є гордістю і частиною культури ще більш хворого маніяка.
Я досі не вважаю, що патріотизм вимірюється знанням українського правопису. Я знаю, що добра половина хлопців і дівчат, які зараз кладуть життя за нашу перемогу, говорять російською. І це їх право. Комусь важко, хтось не бачить в цьому сенсу.
Але я з захватом спостерігаю, як багато моїх російськомовних друзів і знайомих зараз хочуть говорити українською. Писати українською. Стати українськомовними.
Подруга каже, що так ми підсвідомо «укріплюємо» дух націі. Живимо свій народ силою.
А ще, можливо, мова - це найпростіше, чим можна себе відділити, відокремити, відмітити.
Це як жовто-блакитна стрічка, пришпилена до голого тіла наскрізь.
Щоб ніхто, не дай Бог, ніколи не помилився, вгадуючи звідки ти родом.
Радіо Трек: НОВИНИ
