На прохання не їхати в АТО сказав: «Не можу. Це - наш обов'язок»

Олексій Богуславський з Рівного - батько двох дітей. Професійний військовий, зв'язківець, майор. Помер 16 червня 2015 року у 34 роки у Львіському госпіталі від повторного запалення легень, на яке захворів, перебуваючи на службі у зоні АТО

Спогади дружини Наталії, військової медсестри:

Мало бували разом. У мене чергування — по змінах, у нього — наряди. Навіть медового місяця, як у людей, не було. У день весілля я захворіла: запалення коліна. Льоша мене буквально на руках у ЗАГС заніс, бо йти не могла. А наступного дня він — у відрядження у Старичі, а я — на операцію коліна.

Познайомилися у госпіталі в Рівному, де лежали підлеглі бійці Олексія. Він ще тоді лейтенантом був. Я — медсестра військова — була на чергуванні. Нам тоді на допомогу давали офіцерів. І я з Олексієм разом чергувала. Потім телефонували одне одному, на каву ходили. Олексій добрий був дуже, співчутливий. Словом допомагав і ділом.

Безвідмовний був і вдома, і на службі. Хто просив допомогти — нікому не відмовив. Навіть вночі на службу йшов, як просили.

Його батьки в автомобільній аварії загинули, коли Олексію було дев'ять років. Їхали всією родиною з Росії, де служили на той момент (це ще СРСР був, а батьки його теж були військовими), в Україну до бабусі Олексія. У їхнє авто фура в'їхала. Олексій тоді брата й сестру молодших врятував: з авто витягнув.

Бабуся виховувала Олексія, і його брата, й сестру. До честі її не віддала у дитбудинок.

По слідах батьків пішов Олексій. Став військовим. Вступив у Суворовське училище в Києві, після його закінчення — у військовий інститут зв'язку у столиці.

Молодшим брату й сестрі допомагав. Де служив, старався, щоб брат біля нього був. Брат його — теж військовий.

В усьому мені допомагав: і з прибиранням, і з приготуванням їжі, продукти купував, навіть те, що не вмів, брався робити. Мені здавалося, що він намагався у нас створити те, чого у нього не було — сімейний затишок. Завжди казав: “Мій дім — моя фортеця”.

Вмів кнутом і пряником впливати на сина Артема (старша донька зі своєю мамою живе), зацікавити до навчання. Коли вивчив уроки — то всі разом у парк на морозиво йдемо, ні — всі вдома сидимо.

Чоловік ходив на усі змагання сина з карате. Я не могла дивитися на ці його заняття і змагання, бо шкода було, як б'ються.

Собака Джесіка породи пітбуль — хобі Олексія була. Захоплювався нею, дресирував. Вона у всіх можливих виставках у нас брала участь. Слухалася чоловіка безумовно.

В нарди сім'єю любили грати, у шашки. Як сходилися додому всі, а це нечасто бувало, ходили гуляти разом і Джесіку вигулювали заодно. Взимку її запрягали у санки і вона катала нас. У кінотеатр разом ходили, хоч спільних вихідних мало було.

З букетом ромашок завжди приходив у мій День народження. Це мої улюблені квіти. З кожного відрядження у подарунок привозив мені нову фарфорову статуетку, сину — солодощі.

Хотілося мені, як дружині, відмовити від АТО Олексія. І мама моя намагалася це зробити. Але він відреагував словами: “Це - наш обов'язок”. І як військова, я його розуміла. Якби можна було повернути час назад, не пустила б туди. Але, звичайно, він мене б не послухав.

Мама моя постаріла помітно, посивіла, коли Олексій поїхав на схід. Любила його дуже. Як сина прийняла зразу і хвилювалася за нього. Вони справді друзями були, а не як класичні теща з зятем з анекдотів.

Не розказував, де саме був у зоні АТО. Взагалі мало розказував про це. Не часто телефонував звідти.  Бувало, що зв'язку не було. Коли питала, як там - відповідь стандартна була: “Все добре”.

Не те, що по телевізору кажуть, про АТО розповідав. Я ж - теж військова і до нас у госпіталь з Волновахи перші поранені потрапляли. Надивилася на те, як хлопці-добровольці по 19 років від звуків салютів на вулиці ледь під ліжка не ховалися. Олексій розповідав, як вони їздили у дитбудинки на сході, возили допомогу дітям. Казав, що мирне населення щодо них агресивно налаштоване, що діти на іншу сторону дороги переходять як бачать наших військових у формі.

По дві-три ночі не спав, як приїжджав зі сходу, найменший мирний шум за вікном — і зривався. 

Мрія була у нас із чоловіком останнім часом — кудись поїхати відпочити від цієї суєти, від постійного слова “Треба!”

Навіть попрощатися толком не було можливості, коли Олексій повторно на схід поїхав наприкінці лютого 2015 року. Я на Рівненському полігоні була якраз. З жовтня 2014-го Олексій був у зоні АТО. Приїхав у Рівне. Зустріли Новий рік разом. І він з пневмонією у госпіталь потрапив. Не долікувався. Після запалення легень два-три місяці реабілітація має бути для цілковитого одужання.

Повторно із запаленням легень потрапив у госпіталь у Сватово Луганської області навесні. Запалення — це офіційна причина смерті, бо офіційно у нас нема війни. Далі був Рівненський госпіталь, і, оскільки його стан погіршувався, — Львівський. Я металася між Рівненським полігоном і Львовом. Врятувати чоловіка не змогли.

Собака Джесіка після смерті Олексія якийсь час у бабусі його жила у Клевані. А як забрали її додому, тиждень нічого не їла, тільки воду пила — так сумувала за господарем.

Досі не усвідомила, що Олексія нема, хоча більше року минуло. Шафу його не відчиняю. У ванній — зубна шітка, бритва його стоять. У телефоні номер зберігся. Все відчуття, що прийде. 

Радіо ТРЕК у Telegram.
Viber: 063-734-106-4
Мирослава Опанасик

Мирослава Опанасик

Знайдено посвідчення водія

Знайдено посвідчення водія на прізвище Ярошик Олександр.  

Знайдено паспорт

Знайдено паспорт на прізвище Єфімчук Анастасія.    

Загублено документи на Войцеховський

Загублено документи на прізвище Войцеховський Віталій. Прохання повернути загублене за винагороду.  

Більше оголошень