7 тіл загиблих військових везуть на Волинь. Наймолодшому – 20 років (ФОТО)
Біль розриває серце
Сьогодні, 4 жовтня, на Волинь привезуть тіла загиблих військових. Сім воїнів віддали своє життя за свободу України та українського народу.
Про траурний кортеж, який прямує у Волинську область, повідомила волонтерка Тетяна Потоцька-Євчук, яка взяла на себе обов’язок привезти тіла Героїв Україну додому. На своїй сторінці у Фейсбуці вона написала:
Я не буду сьогодні нічого писати... Одне фото, яким все сказано...
1) ОМЕЛЬЧУК АРТУР ІВАНОВИЧ 1992р.н.
м. Володимир
2) МАНДЗЮК ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ 1981р.н.
3) ПАВЛІК ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ 1979р.н.
4) ЦЮП'ЯШУК ІВАН ВІКТОРОВИЧ 1997р.н.
5) ЛУКАШУК ЮРІЙ ІВАНОВИЧ 2002р.н.
6) РЕМІНСЬКИЙ СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ 1980р.н.
7) МІЩУК СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ 1987р.н.
Найважче – дивитися в очі матерів, повідомила лучанка Тетяна Потоцька-Євчук. Вона – власниця туристичного агентства, 10 років організовувала паломницькі поїздки.
Тепер на її авто цифра 200.
Вона привозить з фронту тіла загиблих Героїв.
Жінка каже, що їздить тисячі кілометрів за кермом у двох світах. В одному – обстріли, руїни, бездоріжжя. В іншому – очі матерів, в які неможливо дивитися. Й асфальт, встелений квітами в пам'ять про втрачені життя.
В інтерв’ю «Першому» Тетяна Потоцька-Євчук розповіла таке:
Поїхала за тисячу кілометрів, щоб забрати тата подруги. Коли почалась війна, у моєї подруги помер тато. Він жив у Харкові. Захворів на коронавірус і в лікарні помер. Через постійні обстріли його неможливо було забрати.
Тіло пролежало в морзі 48 днів. Я бачила стан моєї подруги й одного дня запропонувала їй: «Ніно, я поїду його заберу». Вона сказала: «Ти що, здуріла?».
Але я таки поїхала. Не сама – зі «своїми людьми».
Це Володимир Гуль та Олександр Наумчук. У часи карантину допомагали мені возити й ховати покійників, які хворіли на коронавірус.
Хлопці сказали: «Ми тебе саму не пустимо».
Мер Луцька Ігор Поліщук виділив нам три бронежилети. Подруга дала гроші на пальне. Й от я за кермом, хлопці поруч зі мною. Поїхали.
У Харкові потрапили під артобстріл, але не постраждали. Та машина навіть не знала, скільки вона може «витискати». Було дуже страшно. Якщо хтось каже, що не боїться, – це брехня.
Поки я забирала тата Ніни, вона гнала мені з Нідерландів авто з холодильником.
Це була середина квітня. Відтоді почалися дзвінки. Родичі загиблих військових просили привезти Героїв додому. І ми почали їздити.
Якщо «літають» карети «швидкої» – ти поблизу фронту.
Коли я їхала вперше, то не могла прийти до тями від побаченого.
Навігатори працюють, але відчуття, що не туди їду. Ти нікого не обганяєш, ніхто не їде навпроти. Ти просто сама на трасі.
Тоді я зрозуміла суть фільму «Апокаліпсис». Це коли виходиш на вулицю – і тиша. Моторошно.
Ми їздимо поблизу всієї лінії бойових дій. Це Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Миколаївська області… Після Дніпра чим далі, то стає все моторошніше.
Кожен раз у мене відчуття, що переміщуюся у двох світах. Перехід відбувається поступово. Ми ніде не зупиняємося, крім заправок. Ніколи не сходимо з дороги. Один раз ночували біля якихось альтанок. Побачили там фури і вирішили, що теж можемо стати.
Тоді всю ніч йшов дощ. Працювали щитки. Очі «вилазили». Їхати було неможливо. Хлопці лягли на лавки в альтанках. Я – в машині. Іноді вони сплять у спальниках на асфальті. Прямо перед машиною – навіть не збоку!
Проте це важко назвати сном. Коли перед носом летить ракета, не дуже хочеться спати. Дві-три години лежимо, щоб відійшли ноги. Від тривалого сидіння вони набрякають.
Спочатку їздити було дуже складно. Доріг нема. То міст розбомблений, то ями від вибухів. Пересувалися і полями, і вздовж річок. Зараз дороги трохи відновили, то стало легше.
Я завжди приїжджаю в морги. Стараюсь там зробити всі необхідні документи. Багато тіл невпізнані. Ця процедура дуже важка…
Забираю Героїв з деокупованих міст. В окуповані мене ніхто не пустить, на поле бою – теж.
Через обстріли навіть військові не завжди можуть забрати тіла. росіяни сприймають червоні хрести як мішень.
Це складно передати словами. Ну от уявіть поле, по якому не можна ні йти, ні повзти, тому що стріляють. Але треба якось добратися до тіла й забрати його. Це треба зробити максимально цивілізовано, бо це ж людина, це наш Герой.
У мене є знайомий. Позивний – Цитрамон. За добу вивозить по 40 людей. Поранених і вбитих.
Розповідає: «Всі кажуть, що я чокнутий. Але, мабуть, так і є. Я закриваю очі і лізу. Іноді долаю по три кілометри, щоб когось забрати».
І от коли ці мішки тягнуть з поля бою, вони рвуться… Коли ми вантажимо тіла, кров тече нам по ногах…
Коли когось шукаємо в морзі, то ходимо не по асфальті, а по крові. Це ж бактерії. Через це в мене ноги в ранах – ніякі мазі не допомагають.
Ноги спухли – не вміщаються в кросівки…
Військових вже нема, а телефони в морзі ще дзвонять
Якщо в загиблих є особисті речі, їх кладуть в кульок. Якось виносять мені пакетик № 924.
Там – дитячий малюнок. Підпис: «Тато, ми тебе любимо і чекаємо з перемогою вдома». Це все, що залишилося від людини. Мене рвало.
Багато хто не розуміє слів, які написані у Біблії: «Не збирайте скарбів на землі, а збирайте на небі».
Ось вам машини, яхти, вілли, золото, діаманти. От вам усе – один-єдиний дитячий малюнок… Ні з чим у цей світ прийшов і ні з чим підеш.
У Новокодацьку зайшла в морг. Дивлюся: стоять оці кульочки з речима, а в них дзвонять телефони. Людей вже нема, а їм ще телефонують… Я вискочила звідти відразу. Не могла стриматися.
Працівник заніс ті кульки в сусідню кімнату й закрив. Тоді я зайшла знову.
Одного разу була присутньою, коли дзвонив телефон, і паталогоанатом підняв слухавку. Його питають: «Як ти?»
Лікар відповідає: «Ви подзвонили у морг. Це паталогоанатом».
Я чула ці крики… Минуло лише шість днів, як цього хлопчика призвали.
Це була навіть не мама, а колега по роботі. Її попросили передати адресу моргу рідним.
Коли мене бачать за кермом, реагують по-різному. Одного разу під’їхали до блокпоста. Я опустила скло. Чоловік каже: «О капєц, ми ще такого не бачили. Баба зібрала собі компанію і приїхала». Це дослівно (сміється – ред.).
Були такі, що зупиняли переді мною фуру і пропускали моє авто.
А було що показуєш документи, а чоловік питає: «А що ти везеш?»
Кажу: «Вантаж 200». Він: «Що за 200?»
Відкриваю авто. Бачить мішки. Питаю: «Відкрити мішка?» – «А ні, не потрібно».
Зараз нас вже знають, то не запитують.
Важко там, але ще важче тут. Коли люди бачать моє авто, стають на коліна. Діти, мами, люди з інвалідністю, бабусі з двома палицями… Біля таких бабусь намагаюся призупинитися, бо розумію, що вони фізично не можуть це зробити.
Коли везла Героя в Любомль, то кілометрів зо двадцять їхала по квітах. Не уявляю, де вони взяли стільки квітів…
Найважче віддавати тіло матері. Бо вона дивиться такими благальними очима, ніби я можу щось змінити… Спочатку я оголошувала, коли приїду. Рідні чекали мене біля моргу.
Їду – стоять сім’ї. Видно ж, де матері. Я їх відчуваю… Вони йдуть до мене, і в їхніх очах все сказано. Обнімають мене, цілують. А я не сталева…
Продовження інтерв’ю Тетяни Потоцька-Євчук тут.
Радіо Трек: НОВИНИ
