«Як ти там?» «Живий. Нормально»: Знали б ви, скільки в цьому «нормально» несказанного
Для тих, хто, перебуваючи в тилу, втратив відчуття реальної Війни
Автором цього допису вказують Василя Олійника (Oliinyk Vasyl). Нам знайти його профіль не вдається, але…
Подаємо текст і вигляді, в якому його поширюють люди:
- Як ти там?
-Живий. Нормально
Знали б ви скільки в цьому «нормально» несказанного. Не тому, що нам «в падлу» писати. Просто немає сенсу розповідати. Ті, хто тут, не зрозуміє тих, хто там. Без образ. Просто прийміть, як факт.
Це ви прокидаєтесь о восьмій, у теплій хатинці, продираєте очі, ставите чайник на газову плиту, сідаєте на дуже білий, чистий унітаз і дивитесь новини на мобільному. Гарячий душ, вівсянка, кава.
Для нас нормально вставати щодня о 4 ранку. Нам часто сняться наші діти і кохані. І так хочеться ще трошки побути з ними, хоч у ві сні потримати кохану за руку. Але обов’язок кличе.
Ми приймаємо душ вологими серветками. Якщо пощастить, крижаною водою вмиваємося. Жуємо галети, п‘ємо мовчки каву і збираємося на «роботу».
В туалеті новин з мобільного особливо не почитаєш – мінус 15. За ніч вологі серветки в дощатому вотерклозеті змерзаються у цеглину. Не пошикуєш.
Це для вас «робота» – нескінченні кавабрейки, графіки продажів, проекти, зустрічі з клієнтами, дедлайни, тепле крісло і офісні сварки, очікування зарплати і планування, на що ж її витратити.
Для нас «робота» це цілий день під обстрілами на шаленому холоді. На пронизливому кінжальному вітрі. Ховаючись від стальних дощів градів, снарядів, мін і куль. Іноді по коліно у багнюці.
Жирній, чорній донбаській жижі. Все одно, яка погода і що там сказав Гідромецентр. Просто треба виконати бойову задачу. Все інше – дрібниці. Немає поганої погоди, є погана екіпіровка, жартома кажемо ми, кілограмами струшуючи бруд зі своїх чобіт.
Вас забембала рутина: пробки на дорогах, штовханина в метро, немає світла, суп скис у холодильнику, ціни на яйця знову стрибнули, з дружиною посварилися. Повітряна тривога. «Йоб@н@ рсня» чується звідусіль. Знову треба в «укриття».
В нас не вмикається повітряна тривога. Небезпека всюди: мінні поля, обстріли, ДРГ. Тут не їздять на роботу. Тут проскакують. Пробки лише на блокпостах. Мерзлий тушняк на обід. Гаряча філіжанка кави – як подарунок долі.
Кожен з нас не знає, шо на нас чекає наступної години. Шлях самурая є одержимість смертю, каже Бусідо. Але не сьогодні. Ми живі і несемо смерть ворогам. Для нас «нормально» – це повернутись вцілілими на базу.
Посьорбати гарячого супу, завалитись у спальник і відписати близьким «Живий. В мене все норм…»
Сьогодні загинув друг. Про нього не розкажуть в новинах, попри те, що всі, хто його знав, вважають його героєм. В «Сигналі» роти напишуть некролог: Дєд-200.
Хто читають – замруть. Не може бути. Один з досвідченіших. Ніколи не скиглив. Просто робив свою роботу. Кожен згадає, як спілкувались, як жартували, який Дєд був мовчазний і сам в собі.
Кожен згадає по своєму. Згадаю, як з ним планував навести порядок в роті, створити найкращі умови для бійців. А він щодня виїжджав на побачення зі смертю. І цього разу, вона, сука прийшла.
Ми ніколи не напишемо вам «втомився. все з@єб@ло». Ми пишемо «Живий. Все нормально». І дай вам Бог ніколи не дізнатися, що за цим словом стоїть.
Oliinyk Vasyl
Радіо Трек: НОВИНИ
