Сьогодні народилася Соля: неперевершена Соломія Павличко – цього року їй би виповнилося 65 (ФОТО)
Та, якої бракує
Деякі люди йдуть надто рано. Так, що про це болить – усім. Як мінімум, - дуже багатьом.
Соломія Павличко одна із тих постатей, якої українській культурі бракує. Яка сміливо йшла в незвідане і піднімала теми для свого часу провокативні.
Сьогодні її дуже люблять феміністки, не розуміючи, що саме сьогодні Соломія Павличко вже, швидше за все – не була б Феміністкою і прямо виступала б, наприклад, проти катування прекрасної української мови – покручами новоязу типу ЦПМСД (замість «поліклініка) та фемінітивів типу «послиня» замість нормального українського: посол, пані посол.
Але це було сказано чисто як штрих.
Насправді, ми втратили з Соломією Павличко щось значно більше.
Людину, яка була здатна змінити весь розвиток української культури, йдучи – неприйнятним для більшості шляхом – проти течії.
Як, власне, і йшли завжди усі великі в Українській Культурі.
От як написав з приводу ювілею Соломії один із кращих наших літературних критиків Євген Стасіневич:
15 грудня — день народження Соломії Павличко. Могло би бути якихось 65 років. Як шкода, що не встиг познайомитись особисто. І як же добре, що мене втягнуло в її гравітаційне поле.
З інтерв’ю 98 року:
— А чим, на вашу думку, взагалі зумовлена деяка імперативність нашої критики? Від чого воно пішло?
— Я думаю, від того, що наша країна у всіх своїх вимірах, окрім, можливо, географічного, виникла з того, що якісь письменники, і в тому числі критики, її собі уявили в новітній період і доклали колосальних зусиль, щоб їхні ідеї, навіть химерні і романтичні, були перетворені у політичну реальність. Я маю на увазі не сучасних письменників, політиків, я маю на увазі таких людей, як Куліш, Костомаров, як Шевченко, як Франко, як Грінченко, як багато інших. Відповідно, в цьому є момент імперативності: так має бути, так має бути. Має бути Україна, має бути самостійна, має бути роман про село, має бути вірш про народ — тобто ця імперативність, в чомусь дуже позитивна, тому що вона будовотворча, в іншому вона страшенно негативна, тому що неможливо в літературі, в мистецтві сказати, як має бути, наперед — це просто неможливо, це нонсенс. […]
— Ви виростали в атмосфері поезії, ваш батько був на той час уже дуже відомим. Атмосфера поезії вас оточувала постійно. Чому ви не стали поетесою?
— Я навіть не можу себе уявити в ролі поетеси, я завжди була критиком. Я маю в собі бажання критикувати і аналізувати речі, тому про поезію не йдеться. Можливо, навпаки, це була моя реакція на поезію навіть, що я не стала поетесою. Але в нашому домі, я б сказала, крім атмосфери поезії, значно більшою мірою панувала атмосфера книжності, знання, я жила і продовжую жити у величезній бібліотеці, яка складена багатьма мовами світу, а крім того, така сувора дисципліна і праця. І я думаю — оте навіть більше.
Також сьогодні згадав про «Солю» і зворушливо згадав її приятель ще зі студентських років, а нині відомий мовознавець і викладач Колумбійського Університету – Юрій Шевчук.
Він зокрема, наводить й фотокопії своєї публікації, де, серед іншого, дуже несподівано передано атмосферу університетської студентської богеми Києва на рубежі 70-х та 80-х.
Почитайте:
Радіо Трек: НОВИНИ
