Бузок і Біженці: Оксана Юрченко описала досвід спілкування з переселенцями (ФОТО)
Із різних міст України
Люди бувають різні, але війна випробовує нас усіх. Хтось іде на фронт чи ТрО, хтось волонтерить і допомагає ЗСУ, хтось не шкодує грошей, а хтось – приймає біженців.
Оксана Юрченко – речниця Патрульної поліції – в одному зі свіжих постів піднімає важливу тему. Тему нашого ставлення до переміщених осіб: до наших співвітчизників, яким зараз, у будь-якому випадку, на багато гірше, ніж більшості з нас.
(Подаємо далі без змін. Фото – наші)
Бузок і Біженці
Люди, де ви берете ті всі страшилки про незадоволених і пихатих переселенців?
За останні місяці я пропустила через себе історії десятків людей. Я знайомилась з ними в різний спосіб, частіше випадково.
Оля, яка працює на колцентрі в Народному дому підкидає мені робітку («мам, ти можеш допомогти?» і телефон) і я знайомлюсь з ними. Передаючи з моїми дівчатами з відділу зав’язків з громадськістю ту чи іншу допомогу, мене щоразу вражає те, через що доводиться пройти цим людям.
Коли я чую історії як вони вибирались під обстрілами, з котами й собаками та папугами, в одній футболці й шкарпетках подекуди, бо є вибір – брати речі чи людей – то в мене мурахи та ком в горлі.
Цим людям треба навіть не допомога кормом чи тими ж шкарпетками, а просто виговоритись. І вони говорять годинами, про окупований Херсон, про знищений Маріуполь, про нескінченні обстріли в Харкові.
Вони скромні, вони дуже соромляться, що опинились в позиції прохача, вони надзвичайно вдячні. Їм подобається наше місто, вони в захваті від наших людей і вони дуже чекають повернення додому, у свої українські міста.
— А можна я просто вас обійму, можна? (Горлівка, двічі біженець)
— Раз ви мені дали речі, значить я перерахую свою допомогу ЗСУ (Маріуполь)
— Уявляєте, ці продукти, які нам видали, це від простих людей, це не від держави, коли нам їх дали, ми плакали (Запоріжжя)
— Багато речей не давайте, нас же скоро звільнять, дайте тільки ковдри, багато ковдр, бо ми тут мерзнемо (Херсон)
— Я шукаю маму 3 місяці, я не знаю, де вона і її нема в жодних списках. Мій день починається зі сліз, бо ця невідомість мене вбиває. Завтра в мене День народження, вона завжди вітала мене першою і я б поїхала її шукати хоч завтра, але я не можу (Маріуполь)
І я зразу подзвонила своїй мамі, бо я можу їй подзвонити і знаю, де вона і я обніму свою дитину, яка робить для перемоги більше ніж хто-небудь і нікому про це не розказує, я подякую усім, хто так чи інше наближає нашу допомогу. І не перестає вірити.
Фото улюбленого бузку для привернення уваги. Дякую, що дочитали до кінця
Радіо Трек: НОВИНИ
