ON-LINE

Розповідь першого українця, який одужав від коронавірусу (ВВС)

понеділок, 23 березня 2020
"Коли тобі кажуть, що в тебе..."


Олександр з Чернівців став першим українцем, в якого підтвердили коронавірус.

Але він також і став першим, хто одужав від Covid-19. Зараз він разом з дружиною перебуває в самоізоляції: через тиждень чоловік має здати ще один аналіз. Тільки тоді можна буде говорити, що він повністю одужав.

Де він заразився, як він усвідомив, що хворий і як проходило лікування - Олександр розповів ВВС News Україна.

Бергамо, Комо, Мілан

Свою лютневу подорож до Італії Олександр з дружиною планували самі задовго до спалаху коронавірусу.

21 лютого полетіли з румунської Сучави до Бергамо. Згадує, що вони з дружиною вже чули про перші спалахи хвороби, але подорож не скасували, навіть попри те, що їх відмовляли батьки. Були в Бергамо, Комо та Мілані.

"Те, що насувається біда, ми зрозуміли десь за два дні. Тоді, 23 лютого, в одному містечку (не пам'ятаю точно назву) захворіли 16 осіб. Люди почали панікувати. Всі ЗМІ підхопили цей матеріал і почали розповсюджувати", - розповідає Олександр.

У Мілані на той час, за його словами, було відносно спокійно, але подружжя посилило заходи безпеки. Антисептиків та масок вони не мали.

"Проте ми намагались уникати скупчень людей, просто гуляли самі, удвох. Так ми і провели весь відпочинок. Знаєте, в Мілані відчувались такі панічні настрої, бо отам багато туристів. Відчувалося, що там люди вже занепокоєні. Та коли ми повернулись в останній день в Бергамо, - нас зустріла абсолютний тотальний пофігізм. Люди не усвідомлювали небезпеку".

Потім був аеропорт.

"Люди з антисептиками, анкетами. Розпитували, чи ми не були в лікарні, медичному закладі. А ще - чи не контактували з зараженими особами. Ми почувалися абсолютно нормально. Була, хіба що, фізична втома через те, що ми дуже багато гуляли".

Олександр згадує, що в аеропорту люди покашлювали, дехто вже був у масках. Але найбільше його вразив аеропорт у Сучаві.

"Після прильоту нас очікував вже попереджений персонал. Вони знали, що з небезпечної зони прилітають. Та, тим не менше, там не було все готово. Люди просто заходять в цей термінал. Не знаю, чи хтось там був - така площа, розміром десь 200 м2. І ми, всі пасажири літака, - а це більше 100 людей - десь 20 хвилин один біля одного чекали, доки підготують прилади для вимірювання температури і бланки для заповнення. Потім, коли мене питали, де я міг заразитися, перша думка була - аеропорт. Тому що там, дійсно, було небезпечно".

Подружжю перевірили температуру, все було в межах норми. Далі вони сіли у своє авто, припарковане біля аеропорту, і вирушили до кордону. Там ще раз двічі перевірили температуру, знову - норма.

"3-го березня у мене день народження. Я цей день ніколи не забуду"

"Ми їдемо додому, відпочиваємо, лягаємо спати. 27 число. Цього дня в мого батька та ще хорошої подруги був день народження. Ми тому і планували свою подорож так, щоб можна було повернутися до цього дня. Однак, ні до батька, ні до подруги в гості ми не пішли. Зрозумійте, в нас не було симптомів. Хіба ще залишалася втома. Та залишалося психологічне відчуття того, що ми приїхали з небезпечної зони і…. А раптом?"

Олександр з дружиною вирішили кілька днів побути вдома, не йти на роботу.

"І, в принципі, це рішення залишитись вдома було вірне. Тому що вже 28 лютого в мене почала підійматись температура. Спершу відчув слабкість. Поміряв температуру - 37.1. В обід - 37.4. Слабкість залишалася. Я подумав, що це акліматизація. Під вечір ситуація погіршилася - температура піднялася до 37.9. Спробував випити парацетамол. Вже прийшло розуміння, що якась небезпека є".

29 лютого, коли температура ще зросла, Олександр подзвонив сімейному лікарю, попередив, що був у Італії.

"Що далі робити? Телефонуємо "103". Через пів години вже була машина швидкої. Всі - в захисному одязі. Мене госпіталізували. Помістили в інфекційне відділення. Взяли мазки на аналізи".

"Третього березня у мене день народження. Я цей день ніколи не забуду. Дуже дивний. І дивний він видався різноманітними емоціями. Від дуже яскравих і приємних до дуже негативних. Цього дня прийшли результати аналізів із Києва (На той час лабораторні аналізи на виявлення коронавірусу робили лише в столиці - Ред.)".

"Коли тобі кажуть: в тебе - вірус… Ти не розумієш, що далі. Зрозуміло, що далі щось буде. Але як воно буде? Я знав, що щось почнеться, але що саме не уявляв. Не було страшно. Лише нерозуміння. Нерозуміння того, що взагалі відбувається. Страшно, що я один із тих, кому не пощастило. Чомусь я перший…"

А ще той день запам'ятався Олександру переживаннями через дружину, яку лікарі залишили вдома.

"З самого початку, коли лише мене госпіталізували, я просив, аби мою дружину також перевірили. Я питаю: "Чому мене? Зрозуміло, у мене є симптоми, а в неї немає. Та давайте нас удвох! Візьміть у нас обох зразки. А далі вже буде рішення, що робити. Мені кажуть: "По нашій інструкції, по всіх протоколах, ми можемо госпіталізувати тільки людей із симптомами". І забрали тільки мене".

Олександр почав телефоном шукати можливості, як зробити аналіз дружині, але не встиг: "Зв'язалися із нашою лабораторією (Чернівецький обласний лабораторний центр. - Ред.). Там сказали, що будуть брати аналізи, хоча поки що немає умов, аби її госпіталізувати. Співробітники лабораторії обіцяли під'їхати протягом години. В них щось не вийшло. Ввечері, коли таки приїхали, - люди вже…. Скажімо так, вичислили".

"Коли мене забирала швидка - це була субота, 10 ранку. Люди у вікнах бачили. Всі все розуміли, всі все бачили. Не знаю, може, якось і витекла інформація, що це ЦЯ людина, з ЦЬОГО будинку. Але, швидше за все, люди вичислили, що мене госпіталізували 29 лютого. 3 березня - підтвердження коронавірусу. Та ще й у людини, в котрої у цей день - день народження. Просто співставили факти і зрозуміли, що це саме я".

"Люди дуже перелякалися. Тому що майже всі, хто був… назвемо це бунтом, були впевнені, що вона також є носієм збудника. І вони дуже переживали за свою безпеку. З одного боку, я їх розумію. Емоції людей на той момент. Коли ви розумієте, що небезпека не десь в Китаї або в Італії, а тут - біля ваших дверей. І ,інстинктивно, ви хочете цю небезпеку знищити. Я це розумію. Тому зла на людей я не тримаю. Я десятки разів моделював цю ситуацію, ставив себе на місце цих людей. І з мого боку це виглядає так: є, все-таки є компетентні люди, які мали б пояснити, як діяти в тій чи іншій ситуації. Ці компетентні люди в той момент там були. Вони пояснювали: доки в людини немає симптомів, доти її не можна вважати захворілою. Що потрібно взяти мазки. І якщо підтвердиться позитивний результат, то тоді варто госпіталізувати. ЦЕ було правильно по всіх нормах, по всіх протоколах медичних, по всіх нормах. Та під натиском і впливом паніки люди домоглись свого - дружину мою таки госпіталізували".

Життя з діагнозом

"Лікування йде симптоматично. Лікують від симптомів, які проявляються на даний момент", - ділиться Олександр і згадує, що в лікарні читав все про коронавірус.

"А ще - читав коментарі наших осіб, відповідальних за медицину. Всі звітували, що в нас абсолютно все готово", - каже чоловік і зізнається, що його самого поклали в не дуже підготовлене місце.

"Якщо 29 лютого, коли мене госпіталізували, то в мене була просто температура і першіння в горлі, то коли в мене вже був результат мого тесту - 3 березні - в мене вже тоді була пневмонія. І мій стан погіршився". Олександр каже, що спав у дуже холодному боксі.

"Я спав у куртці. Я думав, що це тимчасово! Я не уявляв, що в таких умовах можна довгий час провести! Я казав лікарям: "Давайте щось робити!" Мені відповіли: "Попросіть, щоб хтось приніс вам обігрівач". А я дивлюся - в боксі самому тільки дві розетки, куди можна включити цей обігрівач, і вони поплавлені. ... Видно, що туди вже включали обігрівачі і ті розетки поплавлені не просто так. На наступний день викликали електрика. Він щось покрутив і сказав, що все безпечно. За власні кошти мені батько купив не потужний, на 800 Ват, обігрівач".

Але, визнає Олександр, поступово умови його перебування в лікарні покращилися: "Треба було кричати, треба було говорити, треба було постійно пресувати - і ці питання поступово вирішувалися. Люди з розумінням підходили, за що я дуже вдячний. Але, насправді, із самого початку там нічого не було готово для прийому".

Але харчування було більш-менш: "Скажімо так, гастрономічну насолоду ви там не отримаєте, але не будете голодні. Один раз на день мені мої рідні приносили їжу домашню. Одним словом, з харчуванням було нормально".

Перший на всю Україну

Чоловік розповідає, що дуже переживав за своїх батьків:

"От приїжджаю я перший. Перший на всю Україну. І тиждень - це єдиний випадок. Тоді батько приходив, передавав через когось мені їжу. Я більш-менш був спокійний, що йому нічого не загрожує. Хоча загроза - поруч. Коли вже більше людей було госпіталізовано, я зрозумів, що загроза більша. Та в мене батько такий, що з ним важко сперечатися. До останнього дня моєї госпіталізації він був поруч. Приносив мені їжу, ліки купував. Я нереально йому вдячний за його сміливість. І навіть, коли б я казав, що нічого не треба, він все одно би приходив, приносив. І допоміг би".

У лікарні Олександр каже, що постійно слідкував за новинами.

"Важко спочатку, коли вас від вашого звичного побуту кидають в екстремальні умови. Оце був для мене шок. Перші дні я не міг змиритися! Я до останнього думав, що через кілька днів прийде негативний результат, і мене відпустять додому. Я мало засічки не робив, скільки годин мені залишається. Та коли мені сказали, що в мене позитивний результат, і я тут надовго…Просто довелося змиритися і адаптуватися".

"Загалом, в інфекційному відділенні я провів повних 20 днів. З них два тижні, дійсно, в стані хвороби. Тобто, медикаментозне лікування повноцінне: системи, уколи, антибіотики. А останній тиждень, коли організм почав боротися, тоді ставало легше. Тоді вже просто чекав на виписку".

"70% всіх медикаментів ми купували за власні кошти. Ситуація покращилася десь за тиждень мого перебування. Поступово ліками забезпечувала клініка. До кінця ми просто купували якісь дрібниці… Знаєте, я безмежно вдячним лікарям і всьому медперсоналу. За їхню роботу і турботу. За те, що вони робили щодня. Ми вже з ними здружилися. І коли мене виписували, я бачив сльози радості на їхніх очах. Бо, попри все, вони гідно виконували свою роботу. Я вдячний, що вони поставили мене на ноги".

Олександр зізнається, що найбільше мріяв про душ, можливості помитися у лікарні не було: "Це, дійсно, і психологічна, і фізіологічна проблема. Я просив і максимум, що мені могли організувати, - це відро гарячої води і тазик. Трішки можна помитися, але все одно ви не помиєтеся так, як треба. Та я розумів, що цю проблему не вирішити по-іншому в таких умовах".

"Я не розумію, де і за яких обставин я міг заразитися. В мене є просто здогадки".

Як зараз?

Олександр переглядав відео протесту, який сусіди влаштували під його будинком, коли зрозуміли, де він мешкає, тепер він знову зустрічає цих людей:

"Зараз, коли мене виписали і я потрапив додому… Чесно скажу, я зустрів лише одну сусідку (Коли чоловік приїхав з лікарні. - Ред.), яка щиро вибачилась. Хоча на відео я її навіть не бачив. Мені було приємно.

Та не переді мною треба вибачатися. Все-таки основний удар отримала дружина. Дуже неприємно було спостерігати, як її виводять… Просто як якогось злодія. Просто неприємно. Так, щоб хтось до нас зайшов, - такого не було.

Можливо, люди побоюються. Думають, що ми можемо небезпеку складати для них…. Хто нас дійсно підтримує - це родичі і друзі…

Бути першим - завжди страшно. Але я радий, що вже все позаду".

Автор: Ольга Паламарюк 

КОМЕНТАРІ 0

КОМЕНТУВАТИ

Оголошення

  • У районі Басового Кута загубився цуцик

    Загубився цуцик, схожий на лабрадора. В районі Басівкута, вул....
  • Знайдено посвідчення учасника бойових дій

    У Рівному знайдено посвідчення учасника бойових дій на прізвище Трачук...
  • Знайдено документи на Титарчук

    Знайдено документи на прізвище Титарчук Микола. Тому, хто загубив, прохання...
БІЛЬШЕ ОГОЛОШЕНЬ
Ваш навігатор дорогами Рівного