Чому переносити дату Різдва чи святкувати його двічі – не можна (6 ФОТО)
«Вікно Овертона» (АК)
Збочення не можуть просто так увійти в наше життя.
Не можуть, бо є норми і правила: традиції і культура. Культ, Таїнство і Ритуал.
В них часто немає очевидного смислу, але в них живе сила незбагненного. Сила, яка й запускає механізм Віри.
«Credo quia absurdum»,- казав Тертуліан: «Вірю, хоча це – абсурдно». І така віра буває дуже міцною. Поки вона є.
Тож, аби збочення увійшли в наше життя, використовують так зване «Вікно Овертона». Ну, не тільки його, це лише один із прийомів, але ми добре знаємо його через вислів «По чуть-чуть».
Іншими словами: не можна просто так з доброго дива прийти і сказати: «Ми з Полом будемо гомиками».
Це все має відбуватися поступово.
Має пройти певне руйнування основ моралі, традиції та культури, щоби чоловік 52 років і батько 7 (семи) дітей зміг собі взяти і раптом заявити, що він дівчинка 6-ти років, бо «так він себе тепер відчуває», а суспільство взяло й погодилося з таким його відчуттям, бо, мовляв, «Кожна людина може себе відчувати тим, ким захоче, і ми не можемо цьому суперечити».
[media=165145][media=165141]
Тепер ось цей Пол не лише звільнився від відповідальності за своїх дітей та їх виховання, але й став зіркою телебачення та інтернету. В результаті знайшлися ще й люди, які його – цього 52-річного чоловіка – усиновили.
Вибачте, Пол, - удочерили.
Одним словом, «Вікно Овертона» – відома техніка зміщення та руйнування рамок допустимого.
Так, наприклад, у нас православ’я намагаються об’єднати з католицизмом.
Мовляв, а чому ні? Ми ж все одно переважно не віримо в Бога й до церкви ходимо лише раз на рік?
Вже прямо так зараз ніхто ще не каже, це ж «Вікно Овертона», але на Волині вже цього року Різдво православні святкуватимуть двічі. Один раз – по-нормальному – із католиками, а другий раз (хто ще захоче) по-старому, і «нелогічно» – 7 січня.
Ми писали про це тут. Нагадаємо деякі цитати:
«Якщо святкувати Різдво 7 січня, то багато речей у нашому житті не мають логіки. Це, зокрема, засвічення ялинки 19 грудня, вихідний день 25 грудня, гучне відзначення Нового року під час посту тощо. Для загального порядку треба, щоб була логіка поведінки. Адже немає різниці, якого числа святкувати народження Христа – 25 грудня чи 7 січня, якщо щиро вірити у його народження», – запевняє митрополит Луцький і Волинський.
Однак робити різких дій щодо переходу від святкування 7 січня до святкування 25 грудня не можна, каже він, адже це розколе суспільство, а його треба об’єднувати. Зміни у свідомості, вважає він, мають бути еволюційними, тобто поступовими.
По суті, митрополит нам відтворив цю техніку – «Вікна Овертона»: усе дозовано, «по чуть-чуть».
Єдине питання: «Що нам робити з Шевченком – Тарасом Григоровичем?»
Напевно, доведеться його все ж таки заборонити. «Гайдамаків» уже забрали з ЗНО – ще за Порошенка – і ніхто в Україні не сказав слова проти.
«Усе мовчить, бо благоденствує» (с)
Скоро Шевченка взагалі приберуть зі школи. Візьмуть і вилучать потихеньку. Хто заперечуватиме?
На наших очах православний митрополит, який посутньо був претендентом №1 на місце глави ПЦУ, каже, що ми маємо бути, як католики, бо так – логічно.
Цікаво, як всі ми сотні років обходилися без цієї «логіки»? Можливо, питання все-таки не в ній?...
Дивіться, Шевченко каже:
«І мертвим, і живим, і ненародженим»
Тим самим він каже, що Нація – вічна, як Бог. Майже. Що ми всі є – пов’язані між собою, і що ми всі відповідаємо одне за одного і за всі покоління одразу: за ті, що були, за ті, що є, і за ті, що будуть.
І кожне таке покоління, під час свого перебування на землі, фактично вирішує долю всіх інших поколінь. І майбутніх, і попередніх. Чи дарма вони гинули?
Вирішує – бути Україні, чи не бути. І, якщо бути, то якою їй бути?
Митрополит Михаїл прямо каже, що хоче України – іншої. Не такої, як хотів Шевченко.
Питання:
Mи за Михаїла чи за Шевченка?
Ми за те, щоби зберегти свою самість і те, ким ми є, чи за те, щоб нас не стало?
Очевидно, що темпи виїзду українців за кордон показують, як сильно ми любимо Україну.
І виглядає, що наше покоління чітко скаже всім поколінням, які жили до нас та умирали за Україну і православ’я, що вони робили це дарма.
Що – нема ж різниці. «Какая разніца?»
Яка різниця, де жити (в Україні, в Польщі чи в ФРН) і до якої церкви ходити. Чи не ходити?
Та й хто сказав, що нам потрібна ще ця Україна? Що нам не буде краще у складі Польщі?
Цікаво, що б відповів на це питання митрополит Михаїл?
На завершення цікавий допис від Рустама Ісакова, який вигулькнув недавно в групі РОВНО/РІВНЕ.
Допису вже понад три роки, він про Польщу, але є в ньому дещо цікаве.
Навіть символічне:
Я останнім часом дивлячись на ситуацію в Україні часто згадую одну досить відому картину польського художника Яна Матейко. На ній зображений придворний блазень Станчик.
Станчик, згідно спогадів сучасників, явно не поступався інтелектом польському королю і людям, яких покликаний був розважати.
Тому іноді в алегоричній, а іноді в прямій формі він весь час намагався повернути їх до реальності, пояснити, що держава котиться у прірву.
Говорячи сучасною мовою, той іще був зрадофіл. Вперто не бажав підтримувати суспільний оптимізм.
А на картині зображений Станчик у момент, коли він знайшов у короля на столі листа, у якому повідомляється про поразку польсько-литовського війська під Смоленськом.
За стіною відбувається бучне святкування, еліта нації танцює і пиячить, відзначаючи якусь важливу для себе подію, і лише блазень з жахом думає про майбутнє держави...
Радіо Трек: НОВИНИ
