Відома рівненська боксерка, капітан «Українських левиць», дратує патрульних
Через свій оптимізм. А з патрульними Крупеня працює вже понад рік
Іванна Крупеня з дитинства мріяла працювати в поліції. Але спочатку вона зробила кар’єру в спорті. Брала бронзу чемпіонату України з дзюдо, потім перейшла в бокс, де сім разів стала чемпіонкою країни. На чемпіонаті Європи виборювала срібну та бронзові медалі. Була капітаном жіночої команди з боксу «Українські левиці». Пробувала себе в MMA. А тепер Іванна тренер і поліцейська у Рівному. Публікуємо її інтерв’ю для видання ua.tribuna.com.
У дитинстві хотіла в армію
Я з самого дитинства йшла туди, куди не йдуть дівчата. Вважаю, що треба займатися тим, що ти хочеш. Мені не звикати ламати стереотипи. Я з дитинства хотіла в армію. Після завершення спортивної кар’єри робота в поліції була одним з варіантів.
Є в мені щось войовниче. Знаю, що я не сяду вдома в’язати шкарпетки чи щось подібне.
Я доволі активна і хотіла б ділитися своїм досвідом та вміннями. І круто робити це там, де тебе будуть цінувати й де це потрібно.
І де я сама зможу чогось навчитися. В поліції я треную хлопців, а вони мене вчать тактичній підготовці та стрільбі. Це мені завжди подобалося. Є в мене це – захищати та допомагати.
Патрульних дратує мій оптимізм
Спочатку в патрульній поліції всі були скептично налаштовані. Думали, що професійна спортсменка, можливо, має якусь зірку і буде зверхньо до всіх ставитися. Мовляв, всі їй щось будуть винні. Але нічого такого не було.
Я розуміла, що в них багато досвіду, вони професіонали, а я наче котеня. Почала допомагати їм з тренуваннями й так ми потоваришували. Зараз вони мене прийняли, маю надію, на всі 100%.
В мене так завжди в житті – або приймають повністю або не приймають взагалі.
Середнього відношення нема. Або своя, або ні. Багатьох дратує мій постійний оптимізм та позитив.
Тепер я сама… тренер. Тренер з інтуїцією
Я з 12 років у професійному спорті. Зараз мені 31. Знаходилася в командах, залах, збірних, де мені не завжди було комфортно, але я бачила мету, і працювала через своє не можу чи не хочу. А тепер я сама обираю місце, де і з ким я хочу бути. І що я хочу робити. Шукаю ті місця, де мені комфортно. Я трішки натерпілася і хочеться попрацювати там, де тобі добре.
Одне з моїх головних завдань – тренувати хлопців. Але мені треба певний час відпрацювати, як і всім – морози, виїзди, чергування на лінії.
Я теж на них заступаю. Це досвід і для себе, і для колективу.
Дуже часто в житті я керуюсь інтуїцією. Йду туди, де можу щось взяти для себе, і де я потрібна. За деякий час розвиваєшся в іншій сфері…
Батько хотів сина, і я доводила, що не гірша
В дитинстві я не гралася ляльками. У мене були тільки машинки та пістолети. Дуже любила все войовниче – серіали про Ксену та поліцейських.
Тато хотів сина. І я йому постійно доводила, що не гірша. Але разом з тим я дуже багато працюю над тим, щоб розвивати свою жіночність.
На роботі – форма, а вдома з друзями та рідними намагаюсь бути дівчиною. Хоча впертий характер інколи дає про себе знати.
Я б не хотіла назад у свої 20 років. Це була така впертість, мовляв, я сама все зможу. Але ніхто з нас нічого сам не може. У першу чергу нас веде Господь через людей та обставини. Ті ж самі фільми та книги. Нас формує багато факторів.
Мене часто запитують, чи я self-made person. В жодному випадку ні.
Мене сформувало моє оточення – суперники, друзі, рідні, тренери та колеги.
Мені завжди щастило на людей поряд. Куди б я не потрапила, біля мене завжди були найкращі тренер, керівник, лікар, масажист. Дякую Богу за це.
Іванка психолог за фахом
Сьогодні багато до цього повертаюсь, але мала б я зараз 20 років, то мені було б набагато важче.
Я емпат і все переймаю на себе, хочу всім допомогти. Часто бувають виклики пов’язані з домашнім насильством.
Ти вже оцінюєш, хто провокатор та аб’юзер, хто жертва, чому так, чи готова жінка до допомоги.
Психологія справді дуже сильно допомагає.
Роботу намагаєшся залишати на зміні й не приносити додому. Раніше мені було б набагато важче це розділяти, а зараз вже навчилася так робити.
Радіо Трек: НОВИНИ