«Син. Не вірю. Не вірю!», - Мама після безсонної ночі написала про загиблого Богдана Гордійчука (ФОТО)

І про його послання – власному сину

Страшна війна забирає кращих. Світла пам'ять Героям і наші молитви. За них та за їх рідних і близьких, які переживають невимовне Горе, але, все ж, знаходять в собі сили, аби сказати правильні слова і говорити з ними – як з живими.

Бо, насправді, у Бога мертвих – немає: у Бога – всі живі.

Але...

Подаємо  нижче текст Мами – Людмили Марчук:

Син. Не вірю. Не вірю! Серце відмовляється вірити.
Він же такий живий. Такий рідний мій хлопчик. І як повірити, що більше його ні не побачити, ні почути, не докричатися... Клята війна. ВІчна пам'ять усім вам, наші мужні герої. Вічна слава.

Як же я просила не йти в саме пекло. Адже можна було залишитися в теробороні. Синочок ще такий малий. А він мені: «Мамо, за кого ти мене маєш? Я маю бути там! Бо не хочу, аби воював ще й він», - показав на Степанчика.

 

«А наш тато виживе?» - спитало дитя. «Виживе! Наш тато досвідчений воїн. Він обов'язково повернеться з перемогою!»

Як побачила цю ковдру, подаровану синочкові-першокласнику на 1 вересня – обімліла.

Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра... Завтра може бути всяке. І мій син готовий...

«Нічого не обіцяю! Як вийде, мамо...» - скільки таких різних фраз перелистано в пам'яті за одну цю претяжку ніч.

 

Заснути не вийшло.

На ранок знову свічі, молитва, а по тому просто стала розмовляти. Так ніби син тут, зі мною. Вимовила все невисловлене раніше, недосказане... Скільки то такого. Стало трохи легше.

«Мій тато ...ой» - казало дитя, коли ще не могло вимовити слова «герой».

 

А страшного світанку 4 січня десь між 5 і 6-ою (в час коли син загинув) несподівано збудилося зі сну, заплакало.

 

«Що ти синочку? Спи. То лиш сон...»

 

О дев'ятій ми з ним вистояли хвилину мовчання, ще не знаючи, що до когорти бійців-янголів вже вступив і його тато.

Дякую вам, люди, за щире співчуття. Так легше.

 

Хоч цей біль ніколи не мине.

Радіо Трек: НОВИНИ