«Резиденція»: Артем Чех про те, чому – не їде з фронту на рік до Німеччини чи Швейцарії

Там його давно чекають і запрошують

Подаємо далі авторський текст українського письменника та воїна Артема Чеха:

За два з половиною роки я мав не менше п’яти пропозицій на річні літературні резиденції. Сиди в лісах Пенсильванії й пиши.

Або десь на Ванзеє, лиш зрідка доїжджаючи до центру Берліна на пиво. Одна організація навіть так і написала: попросіть ваших командирів вас відпустити на рік.

Так і бачу: пане полковнику, – кажу я, – відпустіть у ліси Пенсильванії на рік.

 

А полковник: гавновопрос, – сержанте, – їдь.

Ще до початку війни наша сім’я мала десятки пропозицій терміново переїхати в одну з європейських країн у затишний summer house, жити там скільки треба й не знати болю, страху і втоми.

Дивувалися, що ми обрали Україну.

Згодом дивувалися, що я обрав службу. Що моя дружина з сином у Києві, на який падають ракети та в якому не можна гуляти нічним містом під тихими зорями.

 

Не всі дивувалися, авжеж, але й не всі бачили в нас істот розумних, що вибрали ймовірність смерті замість альпійських ландшафтів.

Протягом першого року-півтора великої війни під час кризових ситуацій я часто думав: чому не поїхав? Чому відмовився? Ну що за телепень?

Потім, коли відпускало, думав інакше: ну куди я поїду? Навіщо? І соромно, і ніяково, і навіть страшно. Бо страх невизначеності там був сильнішим за страх невизначеності тут. Попри війну мені якось прозоріше бачилося моє майбутнє тут.

Якщо виживу, звісно. Бо якщо ні – то все зрозуміло. Бац, і нема. Шо його хвилюватися.

 

Сценарії розвитку різних подій перебування тут вибудовувалися легше, ніж сценарії розвитку різних подій перебування там.

А потім почалася служба в Києві, і ці питання взагалі не виникали. Звісно, хотілося б на якісь пів року перемикнутися.

Забути про армійщину, волонтерку, рапорти, звіти, навіть про побратимів; не бувати на похоронах своїх, а лише в музеях і ботанічних садах, тижнями не зазирати до deep state…

Але гостро це питання вже не стояло. Все ближче до апатії, все далі від сильних емоцій. Рутина і депресія притупили мисливський нюх і трохи відбили пам’ять.

І от мені знову написали. Питають, чи не хочу я на 4 місяці поїхати в Цюрих. Тут все створено аби вас нічого не відволікало від роботи.

А я що?

Зміг би дописати новий роман, підлікувати нерви і виходитися кам’яними вулицями серед шпилястих будівель. Вранці – круасан і раклет, ввечері – підігрітий шпетбургундер зі спеціями. Лебеді, знову ж таки, годуй їх неїдоїденим круасаном і дивись на гори, стоячи на Куайбрюке.

Але втратив би те, що справді зараз тримає: очікування маленьких радостей.

 

Порціонних, майже гомеопатичних, які тішать більше, ніж тішили б простори необмежених можливостей. Концентрація дофаміну на кубічний сантиметр більша, ніж на кубічну милю.

Тому, пані фрау, раптом все це буде актуально після того, як тупориле і кончене бидло від’їбеться від нашої країни, я залюбки приїду. І до вас приїду, і до вас. І до них.

І в ліси Пенсильванії. І на озера Ванзє. І на узбережжя Альборан.

А роман я напевне допишу під час відпусток – маю в цьому році ще 15 днів. І в наступному матиму 30. Цілком достатньо.

Вже перевіряв.

 

Допишу, видам і приїду пити гарячий шпетбургундер.

Радіо Трек: НОВИНИ