«Задовго знав, що буде війна, а тепер - його нема», - дружина морського піхотинця з Рівненщини приголомшила історією

Її чоловік ще торік, після повернення з-за кордону, сказав, що буде війна

Житель села Великі Цепцевичі Василь Брик в перші тижні повномасштабної війни пішов добровольцем. Служив у 95 ДШБ. З 18 квітня 2022 року вважається зниклим безвісти. Розповідь написана на основі спогадів дружини військовослужбовця - Олени Брик.

Торік Василь приїхав із заробітків і каже, що війна справжня буде.

 

Ніхто йому не вірив.

 

У теплій сільській великій хаті мирно зимували. Все добре було.

 

Як, зненацька, для усіх і родини Бриків – москалі пішли!

Для більшості – зненацька. Але не для Василя, бо він розумів і очікував чогось подібного – надто вже були тривожні новини.

У перші дні вторгнення окупантів Василь вже вирішив і заявив вдома:

– Піду воювати, не чекатиму повістки. Я – військовозобов'язаний, добровольцем піду.

 

 

– Схаменися, чоловіче! – відмовляла Олена. – Куди тобі воювати – у п'ятдесят чотири роки. Тиск зашкалює, вік немолодий!

Ні, вперся на своєму Василь:

– Хай діти свою малечу доглядають, удома сидять, хазяюють. Я піду, своє вже прожив. Хай молоді поживуть ще у мирі. Комусь же ж треба й воювати.

 

Він – колишній морський піхотинець, а такі труднощі не бояться.

Поїхав у військкомат. Сказали чекати. Василь побув удома ще два тижні.

Доробив усю роботу по господарству.  За день продав кобилу.

 

Ввечері склав у наплічник лоток з їжею, змінний одяг, а холодного березневого ранку – поїхав.

Кожного дня відтоді телефонував. З першим промінням сонця - о шостій ранку чекали, щоб почути його голос. Знали, де він. Спочатку був у Львові, два дні. А 18 березня – ракети вдарили по авіаремонтному заводу.

Житомир. Навчання на полігоні. А 25 березня – ракети вдарили по Київському шосе. Здавалося, війна йшла за ним слідом.

Володимирецький військовий капелан Микола передав бронежилет. Сусідка пошила бушлат. Син возив передачі. Потім двічі на мікроавтобусах возили харчі та воду для всієї роти.

Донецьк. Мар'їнка, Слов'янськ. Дзвонив Василь щоранку, розповідав мало, майже нічого. Казав, що ніколи не уявляв, як може горіти земля:

– Олено, тут горить пісок!

 

Спробуй, запали пісок.

 

Горітиме? А тут горить. Люди горять.

Харків. Ізюм. Довгеньке. Діброва. У трубці, притуленій до вуха Олени звучало:

 - Дуже тяжко тільки з «калашем» і з «Джавеліном» у руках протистояти лютій ворожій авіації, танкам, арті….

Ще 18 квітня Василь подзвонив – як ніколи пізно, аж о дев'ятій ранку. Казав, що сил нема, тяжко. Холодно і голодно. Води нема. І більше на дзвінки не відповів.

Згодом їх вцілілий після обстрілів командир розповів, що бачив його пораненим у руку і ногу.

 

Але наказ був – відступати, не брати ні «двохсотих», ні «трьохсотих». Кожен – сам за себе.

На якомусь російському сайті згодом побачили й впізнали документи Василя Брика.

 

А чоловіка нема. Куди тільки не звертались, щоб знайти його – живого, чи мертвого.

 

Кажуть, пропав безвісти. Ніде нема.

Але родина чекає батька, мудрої хазяйновитої його поради.

За весь цей час нікому навіть не приснився. Тож рідні надіються, що Василь живий.

Може в полоні, може, у чужій лікарні, може, пам'ять втратив. Але є. Вірять. Моляться. Чекають.

Джерело - Володимирець сіті

Радіо Трек: НОВИНИ

Поширити в Facebook