Фільм «Буча»: чому його не приймає і замовчує – корумпована система України? (ФОТО/ВІДЕО)
Дивитися всім (АК)
Новий талант з’явився в Україні. Звати його Ілля Чедолума. Він є фаховим істориком і то – блискучим: одночасно ґрунтовним та незашореним, оригінальним та цупким.
Про його історичні праці, погляди та знахідки ми поговоримо пізніше. Допоки ж один із недавніх текстів Чедолуми – на доволі несподівану тему:
«Буча» 2024 та аморальність Системи
- Пишу цей текст по свіжих враження від сьогоднішнього перегляду. Перша частина буде спробою рефлексії, друга – діагнозом теперішньої системи.
Зізнаюсь, до перегляду мав певний скепсис щодо фільму – вже занадто часто надії на якісний український контент змінювались розчаруванням. Але…
Був приємно здивований. «Буча» не просто добре зняте кіно, насмілюсь заявити – це найкращий історичний фільм про повномасштабну російсько-українську війну зі всіх знятих досі.
На цьому моменті, багато хто може покрутити коло скроні – найкращий історичний фільм?! А як же постер з Бородянки?! Взагалі цей Чедолума вже геть пустився берега.
Саме так – найкращий історичний фільм.
Для мене історичний фільм – художній фільм, який щонайкраще передає атмосферу, якщо хочете «дух епохи».
Це не документалка, він не зобов'язаний в кожній деталі відповідати тому, що ми знаємо за минуле.
Художні фільми знімати набагато важче, ніж документальні.
Особливо писати до них сценарії. Кіно це концентрований досвід.
«Буча» ж це концентрований досвід наскрізь прошитий метафорами та відсилками до світової культури, особливо- християнства.
Фільм має чудовий звуковий ряд: він допомагає зануритися в атмосферу перших днів великої війни. А вставки з новин і реальних діалогів працюють ще більше на занурення.
СЦЕНАРІЙ ТА СЮЖЕТ
Сценарії – традиційно найслабший елемент українського кіно. В даному ж випадку авторам вдалось створити декілька пластів в стрічці.
Почнемо з ідеологічного.
Головний герой – литовський єврей з паспортом громадянина Казахстану. Його діда з родиною виселили з України під час Другої світової війни.
Єврей, який повертається на землі предків, щоб під час нового геноциду рятувати життя. Іноземець – біженець, який в 2019 році знайшов (повернувся на) Нову Батьківщину.
Його помічник – це зібраний образ вихідців з дітдомів. Для них, як і для головного героя, немає місця в «звичайному» житті. Як і герой – його помічник обирає Україну, жити в ній та захищати.
Отже, це перший ідейний стрижень:
Україна це не походження, мова чи соціальний статус – це екзистенційний вибір людини. Кожен може бути українцем чи українкою.
Головний герой, якого зіграв польський актор Цезарій Лукашевич, це не пафосний супергерой.
Коли до нього вперше звонить кураторка з ГУР-у (кримська татарка) він питає: «мені виїжджати чи залишатись?».
Спочатку він відмовляється їхати за родиною українського розвідника в Бучу, але потім погоджується.
Пізніше він майже сідає в потяг, але виходить.
Виходить, бо більше ніхто не зможе допомогти крім нього – він має громадянство відносно «дружнього» окупантам Казахстану.
Іншим пройти блокпости росіян буде в рази важче.
Герой проходить декілька кіл пекла, подібно до цитованого ним на початку Данте.
В такі моменти ми бачимо цікавий хід режисера та операторів – кадри поїздки на кілька секунд показані догори дриґом. Символ входу до Задзеркалля – у цілком протилежний від звичайного світ. Майже візуалізація Мірча Еліаду про вихід з «профанного» простору.
Другий ідейний стрижень – відсилання до світової культури. Те, що відбувалось і відбувається в Україні – не унікальне, це те, що може пізнати людина різних часів, культур та епох. Основна ж відсилка зроблена до християнства.
Хрести, богоборство, вічне питання: «Якщо Бог існує, як він міг все це допустити?!»
Від прямого читання чи не найвідомішого з Псалмів – двадцять другого і до згадок про ангелів, хрести.
Найбільше мені закарбувалось відтворення мозаїки Мікеланджело «Створення Адама» двома прикутими українками на підвалі.
Навіть зараз пишучи це, я відчуваю як зволожуються від сліз очі.
Третій стрижень – історичні відсилки. Паралелі між російськими окупантами і вермахтом в часи Другої світової прослідковуються протягом всього фільму.
Авторам, в кращих традиціях «банальності зла» Ганни Арендт, вдалось показати виконавців масових злочинів. Людина, яка ні секунди вагаючись стріляє в обличчя іншим людям, може приязно говорити з малими дітками і навіть давати їм цукерки. Грати на піаніно, поки поруч ґвалтують та катують.
«Ми прийшли очистити вас від бруду» – до болі знайомі фрази з досі близького ХХ століття. Вживати евфемізми «бруд», «нацики», «бандерівці» – щоб не зізнаватись самим собі, що вбиваєш живих людей.
Автори у одній з сцен також зробили чітку відсилку до Голодомору 1932-1933 рр.
Цікаві історичні відсилки і в діалогах героя з росіянами на блокпостах – та ж депортація чеченців до Казахстану.
СИЛЬНИЙ АНТИГЕРОЙ: НЕ КАРТОННИЙ
В'ячеслав Довженко (зіграв прототип «Богеми» в «Кіборгах» 2017) після цього фільму став моїм улюбленим українським актором.
Він не просто добре зіграв полковника ФСБ, він його зіграв, кур#а, просто геніально!
Навіть без всього вище описаного, одна гра Довженка вартує перегляду. Він блискуче передав образ освіченого та безжального виконавця поставлених завдань.
Ветеран двох чеченських війн, якому по великому рахунку плювати на ідеологію, сприймає спочатку вторгнення як ще одне «відрядження в гарячу точку». Він піклується про маму (знайшов їй ліки), і вбиває цивільних без роздумів. Фільм чудово ілюструє, як поступово розпадається особистість під тягарем вчиненого.
Починає він Нікалаєм Іваничем – імперським полковником з певним лоском та харизмою. Через місяць грабунків, вбивств і звірств, ми бачимо небритого дьорганого тіпа.
Такий собі гвинтик в машині приниження і вбивств, що почав іржавіти від крові. І чого вартує «слово офіцера» цих гвинтиків...
Страшно це писати, але з усіх персонажів я найкраще відчув саме його. Майже фізично відчув його спосіб мислення та картину світу. Що лише підтверджує геніальність В'ячеслава Довженка, перед яким я знімаю капелюха.
Четвертий ідейний стрижень – людяність. Не тільки в діях головного героя. А як базова система стосунків та мотивації. Це головна річ, що вирізняє сторони в стрічці.
Сергій Стрельніков (Довбуш з минулорічної стрічки), який грає гурівця, практично альтер-его фсбшника.
Такий же служака-гвинтик на перший погляд. Спочатку він відмовляється допомагати головному герою, що перед цим вивіз його родину. Заявляє, що воєнні цілі в пріоритеті.
Однак, коли Лукашевич каже : «Ну так це ж не твоя сім'я» – в нього пробуджується співчуття та людяність.
Український офіцер на блокопсту постійно відмовляє героя їхати до Бучі не тому, що йому не шкода цивільних. А тому, що він думає за життя головного героя.
Так само, кураторка з ГУР-у, думає не лише як виконати завдання і вивести черговий «пакет», але як вберегти виконавця.
Тим часом, на російській стороні балом править ієрархія приниження.
Про фільм можна писати ще довго. Він не є легкий, хоч і без кривавих сцен. З десяток разів протягом перегляду в мене підступали сльози. Я вийшов з зали ніби в трансі. Відклав решту справ на сьогодні.
І тут переходимо до коротшої другої, але не менш важливої частини тексту.
ПРОДЮСЕРСЬКА МАФІЯ – ПРОТИ?
N.B. Все далі це особиста думка, сформована інформаційною бульбашкою. Автор цих рядків буде радий, якщо помиляється.
Ситуація зі сприйняттям фільму «Буча» в українському суспільстві це просто (не літературне слово). От ви що про нього чули?...
Таку «змову мовчання» легко зрозуміти, але важко сприйняти.
Легко – бо фільм створений всупереч продюсерській кліці, що міцно сидить на корупційних потоках з Мінкульту.
Саме існування «Бучі» ставить під питання потребу в тих бюджетних годівницях.
Адже, виявляється, що якісно можна знімати, не обкрадаючи державу.
- Автори змогли написати пристойний сценарій.
- Запросити топових акторів: Лукашевича, Довженка і Стрельнікова.
- Залучити військову техніку і спорядження.
- Зробити гідну операторську роботу. І не вкрасти жодної гривні в держави.
- Це вже другий фільм про російсько-українську війну, після «Іловайськ. Батальйон Донбас» (2019) знятий в обхід схем продюсерської мафії.
Тому моя базова гіпотеза:
Гнила система другої республіки все більше деградує. В першу чергу морально. Провалити фільм, зробити вигляд, що його немає, лише б «покарати вискочок».
Насправді ж, відсутність широкої реакції на такий фільм – моральний вирок усім нам.
Чим далі ми йдемо, тим менше стаємо схожими на персонажа Лукашевича, і більше – Довженка.
Стосовно ж прокату – вся надії на простих українців і закордонні стрімінгові платформи.
Чим більше людей сходять на фільм в Україні, тим більше шансів має «Буча» потрапити в той же англомовний Нетфлікс (в українському Нетфліксі фільм «Буча» вже є – «Радіо Трек»).
Тому, як будете десь бачити, то йдіть і дивіться.
Фільм того вартий
Джерело: Хвиля
*АК -- авторська колонка
Радіо Трек: НОВИНИ