«Заради армії вирвав сторінки з медкнижки», - мама про загиблого в АТО Олександра Борисенка
Сашко Борисенко з Рівного у 21 рік помер від ран внаслідок мінометного обстрілу біля міста Лутугіне Луганської області
Старша дитина і єдиний син у батьків. Старший солдат, старший стрілець. Проходив службу за контрактом у 30-ій окремій механізованій бригаді 8-го армійського корпусу Сухопутних військ, яка брала участь у боях під Іловайськом. Біля міста Лутугіне Луганської області потрапив під мінометний обстріл. Отримав тяжкі поранення. У військовому госпіталі міста Лутугіне медики не змогли врятувати. Помер 1 вересня 2014 року. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Почесний громадянин Рівного.
Спогади мами Наталії Борисенко:
Був людиною щирої душі. Завжди любив допомагати всім. Не було у нього такого, що не виходить допомогти чи не хоче. Треба, значить треба.
Якось зробив якусь шкоду. Йому було 16 чи 17 років. Я його покарала: тиждень з хати не випускала. А він бере ремінь і простягує мені: “На, набий і відпусти”. Розсмішив геть. Як я на роботі була, батько йому каже: “Йди, погуляй трохи, доки мами нема”. А він — ні, не порушив мамин наказ.
Хотів бути рятувальником, пожежником, як тато. А батько казав — ні, бо знає, що це за професія. Послухатися батька не встиг.
Збирав у дитинстві іграшки з “Кіндер-сюрпризів” шоколадних. Акуратно складав в тумбочку. Казав: “Буде моєму синочку”. Ці іграшки досі на своєму місці стоять.
Вчителі не телефонували, не скаржилися на нього ніколи. Улюбленим предметом була фізкультура. А ще історію любив і книги читати. Навіть в АТО читав з телефону книги.
Сестру на шість років молодшу глядів у дитинстві, гуляти з собою брав, коли компанією хлопців десь йшли. “Пішли, мала, гуляти”, - казав. І як зі сходу телефонував, завжди питав: “Як там мала?”
Вищий за тата виріс — 1,90 см. Міцний був. Ще як у школі навчався, шукав себе: пробував греко-римською боротьбою займатися, трохи на айкідо ходив. Потім на гітарі вчився грати.
Працював охоронником в охоронній фірмі “Яструб” після закінчення технічного коледжу Національного університету водного господарства і природокористування. Склозавод охороняв. На прохідній стояв. Якось приїхав француз — власник заводу. Саша до нього: “Покажи посвідчення, перепустку”. Не пропустив без документа. Відповідальним був.
У 18 років пішов служити в армію за контрактом. Був 2012 рік. Саша закінчив технічний коледж і йому повістка надійшла про призов. Але його забракували на медичній комісії. Трохи тиск у нього підвищений був. А ще - зв'язка порвана на нозі. То він повиривав з медичної книжки сторінки, які заважали службі, і пішов по контракту служити. Заперечити йому не могла. Був стійкий: “Треба, значить треба”. Прадід його другу світову війну пройшов. Повернувся з неї. Сталінських репресій зазнав. На засланні побував. Мабуть, гени далися взнаки, що шукав ризику. Батько ж Саші теж - пожежник.
Де служив у зоні АТО — не розповідав. Як поїхав у Херсон, за його словами, так постійно там і перебував. “Ми у Херсоні. Не переживай. У нас все нормально. Лежу ось, книжку читаю, бо дощ”, - казав по телефону. А я залізла в інтернет глянути погоду, аж дивлюся у Херсоні — сонце, ясно, а дощ — у Луганську йде. Зрозуміла все. Беріг мене. Батьку трохи розказував, що там відбувалося, але із застереженням: “Тільки мамі не кажи”.
Їх командири «кидали». Як тільки обстріл починається — командира десь немає. Дзвінок телефонний командиру поступає — і він зникає. Це я вже потім від інших АТОвців чула і по телевізору в новинах. Саша не розповідав про таке.
Про його смерть повідомили не зразу. Востаннє телефонував 29 серпня 2014 року. Вже не приховував, що на війні. Сказав, щоб поїхала у Новоград-Волинський і довідку взяла, щоб міг отримати статус учасника бойових дій. 2 вересня поїхала за тією довідкою у Новоград, бо 1 вересня працювала. А там у них нікого не було, бо всі перебрались у Запоріжжя. Навіть ніхто й не сказав нічого про Сашину загибель: не знали, чи що. 3 вересня почали телефонувати, що син поранений. Чоловік через МНСників почав шукати інформацію. А 4 вересня товариші Сашині повідомили вже чоловіку, що син 1 вересня помер.
У голосі у нього тривога була, коли телефонував востаннє. Це в душу мені чомусь дуже запало. Я потім почала згадувати це, коли йшла по Новограду-Волинському 2 вересня. Мимоволі, по тих місцях, які він мені показував, коли я приїжджала до нього, пройшлася. А далі все - як у тумані було.
Тільки через рік дізналася, як загинув. «Біля населеного пункту Круглик Луганської області підрозділ, в якому перебував Олександр, потрапив в оточення і прийняв бій з переважаючими силами ворога. Підрозділ зайняв кругову оборону. Олександр з групою бійців утримував один з головних напрямків, від якого залежала боєздатність 5-ої механізованої роти. Приблизно о 12 годині 1 вересня, відбиваючи напад розвідувально-диверсійної групи незаконних збройних формувань, Олександр отримав тяжке поранення, яке було несумісне з життям”, - відповіли з військової частини у Новоград-Волинському.
Спогади Сашиної дівчини Насті Шибінської:
Коли познайомилися, я була у 9 класі. Ми одну школу закінчували. Саша у технікумі вже навчався. Сподобався мені, бо відкритий, веселий, з почуттям гумору, активний, неординарний. З ним завжди було весело.
Активний був. Хотів скрізь побувати. Не любив сидіти на місці. Ми в Острозі, Львові побували. Я до нього у Новоград-Волинський їздила.
Настя Шибінська з Сашею Борисенком (фото з софмережій Фейсбук)
Грозився, що якщо його син додому пізно приходитиме, каратиме: дасть енциклопедію товстезну і змусить читати.
Здобув освіту електрика. “О, будеш працювати після закінчення контракту”, - казала йому. А він: “Ні. Армія — це моє. Крім військового, ніким бути не хочу і не вмію. Це - моє покликання”.
Щоб тікав із зони АТО казала, бо переживала за нього, бо бачила по телевізору, скільки там смертей. А він: “Хто, як не я? А якщо кожен почне так робити — тікати?”
Скучаю за ним. Це перше моє кохання. На 100% була моя людина. З ним про все можна було поговорити - і зразу легше на душі ставало. Завжди розуміли одне одного.
Радіо Трек: НОВИНИ