На прохання не їхати в АТО сказав: «Не можу. Це - наш обов'язок»

Спогади дружини Наталії, військової медсестри: Мало бували разом. У мене чергування — по змінах, у нього — наряди. Навіть медового місяця, як у людей, не було. У день весілля я захворіла: запалення коліна. Льоша мене буквально на руках у ЗАГС заніс, бо йти не могла. А наступного дня він — у відрядження у Старичі, а я — на операцію коліна. Познайомилися у госпіталі в Рівному, де лежали підлеглі бійці Олексія. Він ще тоді лейтенантом був. Я — медсестра військова — була на чергуванні. Нам тоді на допомогу давали офіцерів. І я з Олексієм разом чергувала. Потім телефонували одне одному, на каву ходили. Олексій добрий був дуже, співчутливий. Словом допомагав і ділом. Безвідмовний був і вдома, і на службі. Хто просив допомогти — нікому не відмовив. Навіть вночі на службу йшов, як просили. Його батьки в автомобільній аварії загинули, коли Олексію було дев'ять років. Їхали всією родиною з Росії, де служили на той момент (це ще СРСР був, а батьки його теж були військовими), в Україну до бабусі Олексія. У їхнє авто фура в'їхала. Олексій тоді брата й сестру молодших врятував: з авто витягнув. Бабуся виховувала Олексія, і його брата, й сестру. До честі її не віддала у дитбудинок. По слідах батьків пішов Олексій. Став військовим. Вступив у Суворовське училище в Києві, після його закінчення — у військовий інститут зв'язку у столиці. Молодшим брату й сестрі допомагав. Де служив, старався, щоб брат біля нього був. Брат його — теж військовий. В усьому мені допомагав: і з прибиранням, і з приготуванням їжі, продукти купував, навіть те, що не вмів, брався робити. Мені здавалося, що він намагався у нас створити те, чого у нього не було — сімейний затишок. Завжди казав: “Мій дім — моя фортеця”. Вмів кнутом і пряником впливати на сина Артема (старша донька зі своєю мамою живе), зацікавити до навчання. Коли вивчив уроки — то всі разом у парк на морозиво йдемо, ні — всі вдома сидимо. Чоловік ходив на усі змагання сина з карате. Я не могла дивитися на ці його заняття і змагання, бо шкода було, як б'ються. Собака Джесіка породи пітбуль — хобі Олексія була. Захоплювався нею, дресирував. Вона у всіх можливих виставках у нас брала участь. Слухалася чоловіка безумовно. В нарди сім'єю любили грати, у шашки. Як сходилися додому всі, а це нечасто бувало, ходили гуляти разом і Джесіку вигулювали заодно. Взимку її запрягали у санки і вона катала нас. У кінотеатр разом ходили, хоч спільних вихідних мало було. З букетом ромашок завжди приходив у мій День народження. Це мої улюблені квіти. З кожного відрядження у подарунок привозив мені нову фарфорову статуетку, сину — солодощі. Хотілося мені, як дружині, відмовити від АТО Олексія. І мама моя намагалася це зробити. Але він відреагував словами: “Це - наш обов'язок”. І як військова, я його розуміла. Якби можна було повернути час назад, не пустила б туди. Але, звичайно, він мене б не послухав. Мама моя постаріла помітно, посивіла, коли Олексій поїхав на схід. Любила його дуже. Як сина прийняла зразу і хвилювалася за нього. Вони справді друзями були, а не як класичні теща з зятем з анекдотів. Не розказував, де саме був у зоні АТО. Взагалі мало розказував про це. Не часто телефонував звідти. Бувало, що зв'язку не було. Коли питала, як там - відповідь стандартна була: “Все добре”. Не те, що по телевізору кажуть, про АТО розповідав. Я ж - теж військова і до нас у госпіталь з Волновахи перші поранені потрапляли. Надивилася на те, як хлопці-добровольці по 19 років від звуків салютів на вулиці ледь під ліжка не ховалися. Олексій розповідав, як вони їздили у дитбудинки на сході, возили допомогу дітям. Казав, що мирне населення щодо них агресивно налаштоване, що діти на іншу сторону дороги переходять як бачать наших військових у формі. По дві-три ночі не спав, як приїжджав зі сходу, найменший мирний шум за вікном — і зривався. Мрія була у нас із чоловіком останнім часом — кудись поїхати відпочити від цієї суєти, від постійного слова “Треба!” Навіть попрощатися толком не було можливості, коли Олексій повторно на схід поїхав наприкінці лютого 2015 року. Я на Рівненському полігоні була якраз. З жовтня 2014-го Олексій був у зоні АТО. Приїхав у Рівне. Зустріли Новий рік разом. І він з пневмонією у госпіталь потрапив. Не долікувався. Після запалення легень два-три місяці реабілітація має бути для цілковитого одужання. Повторно із запаленням легень потрапив у госпіталь у Сватово Луганської області навесні. Запалення — це офіційна причина смерті, бо офіційно у нас нема війни. Далі був Рівненський госпіталь, і, оскільки його стан погіршувався, — Львівський. Я металася між Рівненським полігоном і Львовом. Врятувати чоловіка не змогли. Собака Джесіка після смерті Олексія якийсь час у бабусі його жила у Клевані. А як забрали її додому, тиждень нічого не їла, тільки воду пила — так сумувала за господарем. Досі не усвідомила, що Олексія нема, хоча більше року минуло. Шафу його не відчиняю. У ванній — зубна шітка, бритва його стоять. У телефоні номер зберігся. Все відчуття, що прийде. Радіо Трек: НОВИНИ