Західні політики ніколи не хотіли, щоб Україна перемогла: ні Трамп, ні Байден, ні Меркель, ні Макрон
Швидше навпаки (АК)

Текст, який ВИ прочитаєте далі, написав відомий британський публіцист та політичний оглядач Метью Саєд.
Його колонка, яка мандрує зараз соцмережами в українському перекладі, вийшла на шпальтах британської «Таймз». Це стаття – вирок Лицемірству політики Заходу щодо України:
Трамп, можливо, зрадив Київ, але й лицеміри Європи Європи теж — не без вини

Захід не піде на жодні політичні чи економічні жертви заради перемоги України
Із важким серцем мушу визнати: Трамп має рацію. Він правий у своєму прагненні силоміць покласти край цій війні, що фактично призведе до розчленування України.
Я знаю, що багато хто захлинатиметься від обурення через такий висновок, але це єдиний підсумок, до якого можна дійти після чотирьох з половиною років безжальної війни.
Насправді, багато в чому це логічний наслідок політики, яку проводили європейські лідери і, якщо вже на те пішло, адміністрація Байдена, що перебувала при владі на момент початку конфлікту.
Будьмо чесними перед самими собою: західні політики — і мова не лише про Трампа — ніколи не хотіли, щоб Україна виграла цю війну.
Звісно, на словах вони були майстрами: «Ми непохитно стоїмо пліч-о-пліч з Україною»; «Ми зробимо все необхідне для перемоги»; і таке інше.
Вони робили вражаючі фотографії: тиснули руку «моєму другу Володимиру», дружньо плескали його по спині, обіймали, часом навіть цілували. За своєю хореографією це скидалося на голлівудську постановку.
Але коли справа дійде вже до дій, а не до сентиментальних соплів? Коли почнуть робитися речі, які дійсно мають значення?

Отже, дозвольте запитати:
Якщо ми справді хотіли перемоги України, чому санкції ЄС у 2022 році навмисно оминули банки, які проводили платежі за російські енергоносії?
Чому президент Байден відхилив пропозицію передати винищувачі МіГ-29 у березні 2022 року? Чому Захід притримав ракети більшої дальності в червні того ж року та обмежив удари по території Росії?
Чому ми місяцями відмовлялися передавати танки Leopard і досі не відправили жодної ракети Taurus, хоча минуло понад три роки відтоді, як Київ уперше про це попросив?
Чому Європа обіцяла мільйон артилерійських снарядів протягом року, а поставила ледве половину?
Чому перші F-16 прибули в Україну більш ніж через два роки після того, як про них уперше попросили?
Чому, загалом, політика завжди зводилася до того, щоб дати Україні рівно стільки, аби вона не програла, але ніколи — достатньо для перемоги?
Я бачив, як європейські оглядачі з піною біля рота волали про «зраду» трампівської дизельної угоди, про те, що президент вливає 100 мільйонів доларів у путінську машину вбивств, але хто ставить додаткове запитання:
Чому Європа витратила 8 мільярдів євро на російський скраплений природний газ лише цього року?
Чому британські міністри торік (із великою помпою) оголосили про заборону на пальне з російської нафти, аби тихенько скасувати її тієї ж миті, щойно воно трохи подорожчало?
Чому за час війни Європа витратила на російське викопне паливо більше (231 млрд євро), ніж ми виділили Україні загальної допомоги (201 млрд євро)?
Хіба це дії союзників, які вважають Україну партнером, що б'ється на «передовій війни за свободу», до якої залучені ми всі?
Чи, може, це зграя лідерів, настільки паралізованих страхом перед ескалацією, що вони так і не наважилися «спровокувати» Путіна перспективою поразки, не усвідомлюючи, що ризик ескалації нескінченно вищий, якщо цей хуліган відчує слабкість, як це зробив Гітлер після того, як йому віддали Судети?

Як ви гадаєте, чому «сіра» війна в Європі загострюється?
Навіть зараз європейські лідери займаються газлайтингом Зеленського, проголошуючи свою підтримку на словах, водночас підставляючи його своїми діями.
Минулого тижня український лідер ледь не на колінах благав розблокувати 210 мільярдів євро заморожених російських фінансових активів. І що відповіли наші політики?
Вибач, друже, ми не можемо допомогти, бо це може бути порушенням міжнародного права.
Як би ці медузи назвали масові зґвалтування жінок, викрадення дітей, калічення полонених та серійні бомбардування суверенної держави протягом майже п'яти років?
Минулого тижня в Гамбурзі ми стали свідками, мабуть, найдивовижнішого видовища всього цього фарсу, коли Сергія Кузнєцова, українця, (нібито) причетного до зухвалого підриву газопроводів Nord Stream, заштовхали до зали суду.
Політики на кшталт (жалюгідної) Ангели Меркель мали б бути там, аби вклонитися до землі й подякувати йому за знищення того, що ніколи не мало бути збудовано — стратегічного активу, який Путін безжально перетворив на зброю, щоб розколоти Європу та забезпечити прикриття для свого вторгнення в Крим у 2014 році.
Навіть зараз вражає той факт, що Німеччина дозволила будівництво Nord Stream 2 після цього нападу на свого ймовірного союзника.
Але ні. Замість того, щоб вручити цьому герою медаль або поставити йому пам'ятник, йому з похмурою урочистістю повідомили, що йому загрожує звинувачення у «воєнних злочинах».
Він уже провів майже рік в одиночній камері і, у разі визнання винним, може отримати ще 15 років за ґратами.
Зупиніться на мить і уявіть свої почуття, якби Велика Британія перебувала під безжалісним нападом, даючи відсіч агресору за вказівкою наших союзників, у той час як вони б саджали наших найхоробріших бійців у в'язницю?
Це не просто ганьба; це найгротескніша зі зрад.

Я говорю це цілком усвідомлено.
Кожні кілька місяців протягом останніх років я закликав Європу прокинутися, визнати свій життєво важливий інтерес у тому, щоб допомогти Україні перемогти.
Ми — ЄС та Велика Британія — маємо сукупну економіку, вдесятеро більшу за російську, і населення, майже вчетверо більше. Це мала б бути найбільша невідповідність сил з часів, коли Британська імперія кинула виклик Султанату Занзібар.
Тож чому Україна завжди була змушена оборонятися?
Чому ця героїчна нація завжди билася з однією рукою, прив'язаною за спиною?
І саме тому я вважаю, що Трамп має рацію в єдиному аспекті, який має значення.
Щоб уникнути сумнівів: я відчуваю огиду до цього президента США та його зовнішньої політики. Я чудово розумію, що дизельна угода була розроблена, щоб відвернути увагу від його катастрофічної війни в Ірані. Я знаю, що йому плювати на Україну, справедливість чи суверенітет.
Але з огляду на його точний висновок, що Європа ніколи не дасть Україні того, що потрібно для перемоги, який сенс в одному, двох або чотирьох додаткових роках замороженої лінії фронту, поки гинуть ще тисячі українців (щодня гине більше російських солдатів, ніж Велика Британія втратила за всю війну в Іраку, хоча Путіну байдуже), коли ми зрештою опинимося майже в тому ж самому місці?
Рік тому на цьому ж місці я писав про Анну, яку зустрів на залізничному вокзалі польського прикордонного міста Перемишль у березні 2022 року, — одну з тисяч біженців, які ринули на захід.
Вона безнадійно сиділа на брудному матраці зі своїм маленьким сином Олександром, тоді як чоловік, якого вона кохала, залишився на батьківщині, захищаючи їхній спосіб життя.
«Я так пишаюся своїм чоловіком, — сказала вона крізь сльози. — Я знаю, що він може загинути, але це буде не даремно».
Ці слова переслідують мене відтоді — і, мабуть, переслідуватимуть завжди.
Саме тому я констатую істину, яка буде надто очевидною для майбутніх істориків: Європа використала українців як живий щит, паралельно розширюючи соціальні держави і все більш безрозсудно позичаючи на міжнародних ринках облігацій.
І саме тому, коли Трамп здає Україну (запропоновані санкції проти Росії були зняті в п'ятницю), а європейські коментатори волають про «зраду», доречним є лише одне слово. Слово, яке могло б горіти неоном над нашим континентом.
Лицемірство. Цілковите лицемірство.
Радіо Трек: НОВИНИ