Впертий чоловік з Рівного, який втратив ноги на війні, отримав шість залізних кінцівок
Хлопця називають українським Ремарком або ж Куртом Воннеґутом
26-річний Олександр Будько з Рівного мав великі плани на 2022 рік. Він мав стати графічним дизайнером і відбував останні зміни як шеф-бариста в одному із закладів на київському Подолі.
Та вранці 24 лютого все змінилося і замість іти на роботу Олександр почав шукати спосіб потрапити добровольцем на фронт.
Він не пішов у військкомат - там були черги, і не факт, що його б узяли через стан здоров'я.
У мене були проблеми з ногами, - пояснює хлопець в інтерв’ю кореспондентці ВВС News Україна Ілоні Громлюк.
У цих словах є гірка іронія - рівно через пів року, 24 серпня, Олександр, вже командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатської Січі» на позивний «Терен», втратить обидві свої ноги під час харківського контрнаступу.
Про свої військові будні та поранення військовий без прикрас пише в інстаграм-щоденнику, який читають майже 25 тисяч людей і де він себе називає впертим чоловіком, що втратив ноги на війні.
Хтось із підписників називає його українським Ремарком, хтось - Куртом Воннеґутом, що умів з гумором розповідати найтрагічніші історії, а Олександру подобається його земляк Улас Самчук. Тепер у військового новий план - він пише книжку, адаптовуючись до життя на нових, уже залізних ногах.
Історія впертого чоловіка
Робоча назва майбутньої воєнної автобіографії - Історія впертого чоловіка. Олександр каже, що це вдало описує його шлях на передову. До війни він не тримав у руках зброї, але мав велике бажання потрапити в саму гущавину подій. Як пояснює військовий - він не хотів, щоб жертви тих, хто віддав життя за Україну, починаючи з війн часів козаччини, були даремними.
Але все виявилося не так просто. Спочатку хлопець потрапив в одну з патріотичних організацій, з якою півтора місяця їздив на стрільби, вивчав тактичну медицину. Він готувався стати штурмовиком, але втомився чекати, коли йому дадуть себе проявити - поки йшла битва за Київ, його служба зводилася до охорони будівлі з важливими для держави даними, розповідає військовий.
У квітні хлопцям сказали, що для них є бойове завдання.
Були вибухи, танки, спецпідрозділи, і ми такі - клас! Але потім сказали, що ми евакуаційна група і наміри пробитися в штурмову групу не дали нічого. Я засмутився, а потім і цю задачу відмінили.
Невдовзі добровольці вирішили розійтися і знайти себе в інших підрозділах. Олександр потрапив у «Карпатську Січ», де через місяць його призначили командиром взводу вогневої підтримки другої роти.
Потрапити на фронт було для нього справжнім святом, - зізнається Олександр.
Поранення
У війську хлопцеві подобалося. У його добровольчому батальйоні, як він розповідає, не було шикування о 7 ранку і 7 вечора, строгої звітності, до командирів часто зверталися на ти. До того ж через тиждень після приїзду на Харківщину 19 травня вони помалу почали просуватися.
День поранення, 24 серпня, Олександр пам'ятає в деталях. Він пригадує, як прокинувся о третій ранку, все село було в синьо-жовтих стрічках, прапорах.
День був спекотним, і на своїх мінометних позиціях хлопці вирішили використати перерву на обід. Вони постійно були втомлені - лягали о 10 чи 11-й вечора, вставали о 3 чи 4-й, розповідає військовий. Тому пообідавши, вирішили подрімати - бійці лягли під розлогим горіхом, за яким не було видно позиції, Олександр вирішив, що безпечніше все ж в окопі. Зручно вмостившись, він зняв із себе броню.
Раніше, розповідає він, у село не прилітало, і це навіть дивувало військових, а сам Олександр ніколи не думав, що може загинути чи отримати поранення.
І я почав засинати, як в один момент - ніхто не почув ні свисту, ні виходу - відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати.
Побратими були живі, вони розкопали його, швидко наклали турнікет і викликали евакуацію. Військовий каже, що відразу зрозумів, що такий сильний біль не віщує нічого доброго.
У щоденнику він згадує, як підняв голову, щоб переконатися в цьому та побачив, що від берців мало що залишилося. Ніг не відірвало, каже Олександр, але їм не було на чому триматися.
Це була просто каша з кісток, м'яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м'язову тканину, подрібнило кістки і залишилися тільки пальці та сухожилля".
Військовий каже, що йому «найбільш прикро», що все це відбувалося під час харківського контрнаступу, а він так хотів «дотягнути хоча б до Ізюма».
Життя на візку
У сусідньому селі Барвінкове Олександру провели першу ампутацію.
Далі його завезли в лікарню в Харків, потім в Полтаву.
Через те, що я декілька днів був у Харкові без операцій, почалося відмирання тканин і лікар сказав, що ліву ногу теж треба піднімати, - розповідає він.
Олександр каже про неналежну медичну допомогу.
Я там (у Полтаві - Ред.) почав фактично загнивати, і лікарі ніяк не хотіли відпускати мене в Київ чи додому в Рівне в шпиталь, як не просили. Зрештою, через волонтерські зв'язки друга мене прийняли в центральному шпиталі в Києві, і там ще раз зробили дві ампутації, - каже військовий.
Він почав боятися, що такими темпами може втратити коліно, але обійшлося.
Батьки про ампутації не знали - військовий хотів їм сказати після всіх операцій, аби зайвий раз не засмучувати. Трохи не встиг - вони дізналися про новини з соцмереж, де друг Олександра оголосив збір грошей на медичні витрати.
Про те, що доведеться жити по-новому, Олександр почав усвідомлювати тільки тоді, коли пересів на візок і почав рухатися вулицями. У Києві це було ще не так складно, але у Рівному та Львові, де повно бруківки, «майже нереально їздити на візку», розповідає військовий.
Також він помітив, що люди часто опускають очі, побачивши ампутації. Це помітила і львівська фотографка Марта Сирко. Вона згадала, як у музеях люди стають у довгі черги, щоб подивитися на прекрасні давньоримські статуї, хоча у багатьох із них теж немає рук, ніг чи носа.
Цей контраст здивував її, і вона запросила Олександра на фотосесію.
Він погодився, щоб надихнути побратимів теж не соромитися.
Протези та знайомство з Америкою
Через три місяці після поранення Олександр став на протези.
В Україні військовим роблять хороші протези безплатно. Якщо ж ідеться про втрату руки чи стегна - найкращі технології за кордоном, каже хлопець.
Йому поставили «ідеальні протези», але Олександр подав також заявку в фонд Revived Soldiers Ukraine, який допомагає протезувати українських військових з 2014 року, і через декілька місяців потрапив у США.
Там йому поставили спеціальні спортивні протези, одні - бігові, а інші - для кросфіту, бо військовий до війни активно займався спортом, а тепер хоче ще і почати професійно бігати.
Протези можна змінювати, залежно від задачі. Тому зараз у мене шість ніг, я наче павук, - сміється Олександр.
Навчитися бігати на протезах складно, але у нього є мотивація - у липні в Дюссельдорфі пройдуть Ігри нескорених, де змагаються військові, рятувальники й правоохоронці, які отримали поранення на війні.
«Я вдячний своїм ногам за те, що вони так багато ходили»
Сотні людей в Україні вже стали на сталеві ноги.
У протезному центрі Superhumans, який відкриється через декілька тижнів на Львівщині, на основі статистики з війн в Іраку та Афганістані підрахували, що близько 5 тисяч українців потребуватимуть протезів.
Зараз Олександр на нових ногах живе повним життям. Каже, бувають ще фантомні болі, але рухається вперед і багато планує.
Військовий каже, що відчуває себе генератором ідей, і йому більше не так цікавий графічний дизайн.
Тепер він онлайн вчиться на артменеджера і займається в школі публіцистики. Його туди запросили, помітивши щоденник, який Олександр завів в інстаграмі за декілька днів до приїзду на передову. Там він розповідає про побратимів, фронтові історії, поранення.
Викладачі в школі публіцистики, такі відомі письменники як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Любко Дереш та інші вчать його писати краще - продумувати сюжет, героїв. Військовий сподівається, що це сприятливо відобразиться на його книжці.
Ще він планує працювати в Superhumans, щоб допомагати з реабілітацією побратимам.
Він оглядається на своє минуле життя без ностальгії.
Скоріше з вдячністю, - говорить 26-річний Олександр Будько. - Я вдячний своїм ногам за те, що так багато ходив, так багато де був, так багато зміг побачити. Думаю, це дало мені поштовх, розуміння і навички, які я можу використати зараз, стоячи на протезах.
Радіо Трек: НОВИНИ
