«Він боявся пропустити щось важливе», — розповідь про загиблого на Майдані Сашка Храпаченка
Сьогодні виповнюється п'ять років з дня його загибелі
Олександр Храпаченко
Рівнянин Олександр Храпаченко загинув у 26 років на Майдані 20 лютого 2014 року. Йому посмертно присвоєно звання Герой України.
Спогадами про Сашу поділилася його тодішня дівчина Катерина Самчук:
Познайомилися в університеті. Я була на першому курсі, Саша — на третьому. Обоє навчалися за спеціальністю “режисер драмтеатру” у Рівненському державному гуманітарному університеті. Нас третьокурсники вели у палац культури “Текстильник” на посвяту у студенти. Тоді був сильний дощ і Саша був у червоно-чорній куртці з капюшоном. Мені було шкода, що він без парасольки і мокне.
Був одним з найяскравіших студентів факультету, кафедри, університету. Його знали всі. Вирізнявся якимось добрим яскравим хуліганством. Міг не ходити на пари, але завдяки своєму таланту, почуттю гумору і вмінню сподобатися, легко складав іспити і заліки.
Якось стояли в холі університету, коли тільки зустрічатися почали. Я змерзла дуже. Був період кінця осені початку зими. В таких випадках, зазвичай, чекаєш, що хлопець тебе кавою гарячою пригостить чи крутку свою на плечі накине. А Саша хапає мене за руку - і біжить. Ми так оббігли весь поверх університету. І тут Саша до мене: “Ну що, зігрілася?”
Знаходив такі влучні фрази на парах і репетиціях, що всі падали від сміху. У нього це було дуже природно. Навіть не задумувався, як відповісти.
Сім років і п'ять місяців зустрічалися. Одруження все якось відкладалося. Я жила в гуртожитку. А Саша привести сім'ю у дім до батьків, щоб жити з ними, не хотів. Завжди прагнув до самостійності. Не просив гроші у батьків, сам викручувався. Підзаробляв промисловим альпінізмом. Хотів стати на ноги, а тоді створювати сім'ю. Казав: “Я за мінімальну зарплату від дзвінка до дзвінка працювати не буду”. Мріяв знайти хорошу постійну роботу, яка дозволить створити сім'ю. “Я не хочу, щоб моя сім'я думала, за що купити хліба чи гречки”, - казав.
Катерина Самчук з Сашею Храпаченком
Бабуся у Саші була найближчою людиною, завжди його підтримувала і допомагала. Він казав: “Бабуся — це святе”. І навіть коли ми вирішили одружитися, в першу чергу, хотів повідомити про це не батькам, а бабусі.
Любив дивувати, сюпризи робити. Я не могла його передбачити. Часто приїжджав до мене у Нетішин на Хмельниччині без попередження. Телефонує: “Що ти робиш?” “Піцу печу”, - відповідаю. “І я теж хочу піци”, - продовжує він. “То приїжджай”, - жартую. Аж за мить - дзвінок у двері і на порозі Саша стоїть.
Мабуть, за неординарність його тоді покохала. Він казав мені: “Якщо любиш за щось, за гарні очі — це несправжня любов. Я люблю тебе ні за що і за все”.
Домовилися, що приїде до мене у свати у березні. Це наприкінці січня 2014 року. Мені, як кожній дівчині, хотілося, щоб це сталося якомога швидше. А 20 лютого його вбили.
Я вдячна Саші і за ніжність, і за компліменти, і за силу, бо я як за кам'яною стіною була біля нього. У ньому була спокійна сила, надійність. Як у мене щось станеться, термінова допомога треба — він миттю прийде на допомогу.
Романтиком не був. Але несподівані оберемки троянд від Саші були. Каже мені ввечері по телефону, що поїхав на будівництво у Київ. А зранку у мій День народження — дзвінок у двері — і він на порозі з оберемком троянд. Вручив — і бігом на маршрутку на Київ.
“Я не зможу сидіти вдома, коли в країні таке робиться. Мене це не обійде. Я маю бути у Києві. Там таке робиться, а я буду вдома сидіти у комп'ютерні ігри грати? Як ти це собі уявляєш?”, - переконував мене.
На Майдан у Київ їхати вирішив після захоплення у Рівному активістами облдержадміністрації. Зателефонував мені, сказав про це. Наказав, щоб батькам сказала, що він поїхав у Київ на роботу (вдома спеціально для цього взяв альпіністське спорядження, щоб батьки не хвилювалися). Мене питають, чому я не відмовила його, не заборонила їхати. Я знала, що Саша мене не послухає.
Був на Майдані з 26 січня по 20 лютого. Двічі звідти у Рівне приїжджав: як захворів, бо простудився після того, як їх на морозі водою поливали, і на День Валентина. Два-чотири дні був тут — і назад: боявся, що щось важливе там пропустить, що штурм буде.
20 лютого близько 11 години він не взяв слухавку, коли я телефонувала. У мене був вихідний. Я пізно встала. Зайшла в Інтернет, почала читати, що робиться у Києві, що 76 загиблих, і мене взяв страх, що Саша не відповідає. “Буду телефонувати, доки не відповість”, - вирішила. Набрала кілька разів і чую “алло”, але не Сашин голос. Починаю говорити: “Котику, чого ти не береш трубку? Там же так страшно”. І говорю-говорю. Коли зупинилася, почула: “Вандала вбили. Вибач”. А Сашу Вандалом прозивали. Голос у трубці говорить: “Я — Вова, я — Пісня”. І я згадала, що у них на Майдані є хлопець з Березного Вова Пастушок, який гарно співає, і вони його Піснею прозивають. Я кричала, не вірила, що Саші нема. Вова сказав, що Сашин телефон розряджається, і щоб я записала його номер, бо треба буде тіло забрати.
Спочатку думали, що Саші куля влучила в око, бо багато крові було. Але виявилося, що вона потрапила у ліву ключицю і пройшла по діагоналі, прошивши печінку. А у довідці про смерть написали: “кульове поранення грудей”. Вова Пастушок розказував і показував, як усе сталося. Він у той момент усе бігав, піднявшись на повен ріст, за бутербродами. “Пісне, заляж, не геройствуй, бо тут пострілюють”, - застеріг Саша і за мить його підстрелили.
“Саша “зіграв” смерть ідеально”, - розповідав Вова Пастушок. Вова — реконструктор історичних подій. Знає, як смерть треба зіграти.
Мені було дуже шкода, що він такий молодий і хтось забрав у нього життя. Я їхала у маршрутці, навколо цвіли дерева, буяла весна, і думалося, що Саша цього вже не побачить. Такий жаль брав від цього!!! І дуже боляче було на рідних його дивитися. Особливо на бабусю.
Радіо Трек: НОВИНИ
