В нас на таких навіть не звернули б увагу: українка розповіла про «жіночий» досвід в Італії
Вона мати одиначка, але...
Оксана Ващенко після початку повномасштабного вторгенення живе та працює в Італії. Українка завела свій блог у соціальних мережах, де розповідає про стосунки, адаптацію та пошук нових можливостей.
Оксана зізнається, що приїхала в Італію із Києва 6 березня 2022 року, — відразу після початку великої війни. Вона як мати-одиначка боялась за своїх трьох дітей, тож відразу шукала безпечне місце.
В Україні вона понад 20 років займалась організацією заходів й мала все необхідне для комфортного та щасливого життя. Своїм досвідом жінка поділилась у розмові із Фокусом.
Зараз Оксана продовжує працювати в сфері організації подій, влаштовує весілля, а також інші заходи для популяризацію української культури.
Пройшовши складний і виснажливий період адаптації на новому місці, вона відверто розповідає про пережите.
Що було найважче?
Перший час не вистачало грошей, тож довелося продавати золото, — у мене було чимало прикрас.
На щастя, у них золото дорожче, тому міняла за вигідною ціною.
Наприклад, обручку, яку купувала за 2000 доларів, продала за 200 євро — і була дуже задоволена.
Зрештою, це допомогло подивитися на життя з іншого боку: з’ясувалося, що багато речей просто не потрібні.
Знайти квартиру без довгострокового контракту тут майже нереально, тому перший час родина жила в готелі.
Дітям довелося швидко адаптуватися: нова мова, нове середовище, сильний стрес, який навіть позначився на здоров’ї.
Серед труднощів — повільна бюрократія та неоднозначне ставлення частини італійців.
Деякі відкрито звинувачували українців у війні або вважали їх бідними та «нецивілізованими».
Нас сприймали як чорношкірих, які припливли на човні й прохали про порятунок. Думали, що ми дуже бідні люди, які нічого не мають, ніби у нас немає телевізорів, кінотеатрів, кросівок Adidas.
У мене одного разу запитали: «Ти коли-небудь бачила сир? Ти знаєш, що це таке?». Тобто нас не сприймали за цивілізацію. За ці чотири роки з’ясувалося, що це вони відстали від життя.
Італійців дивує активність і прагнення працювати українців.
Дивляться — і просто шоковані цією енергетикою! Ми такі пробивні, за все беремося.
Італійці, де сядуть, там і будуть сидіти, а ми приїхали й постійно кудись йдемо, щось робимо.
Наші люди не думають: можна чи не може? Беруться, роблять — і все у них виходить.
В Італії є суттєві плюси: м’який клімат, якісні продукти, красива природа та більш людяне ставлення у повсякденному житті.
Тут менше формальностей і більше поблажливості — навіть поліція іноді обмежується попередженням.
Цікаво, що в питаннях сім’ї та прав жінок Італія часто виглядає більш захищеною: навіть у цивільному союзі партнери мають юридичні гарантії.
Ще одна несподіванка — ставлення до віку та зовнішності. Тут цінують природність, а жінки у 40+ вважаються молодими та привабливими без жодного тиску стандартів краси.
В Італії не відчувається вік. 40-45 років ти ще вважаєшся молодим. Навіть, коли тобі вже 50-60-70, то ти все одно для них красивий.
Немає цькування через вік, вади зовнішності, зайву вагу, як і ажіотажу довкола індустрії краси — оцих ін’єкцій, надутих губ та ботоксу.
Цінується природна краса. Я часто бачу атлетичних чоловіків у парі з огрядними жінками зі складками, на яких би в Україні навіть не звернули увагу. Для італійців я — красива молода жінка.
І головний висновок: життя в Італії — це не лише про «красиву картинку», а про адаптацію, виклики і водночас нові можливості.
Радіо Трек: НОВИНИ
