«Щодня молила Бога дожити до ранку»: жінка з Маріуполя розповіла про 2 тижні у блокадному місті (ФОТО)

Це неможливо читати без сліз

Майже без їжі і води та під постійними обстрілами з боку російських окупантів – так провела декілька тижнів у блокадному Маріуполі місцева жителька Альона разом зі своєю сім’єю. Свою історію жінка розповіла журналістам «Главреду» після того, як їй з чоловіком, трьома бабусями і кішкою вдалося в буквальному сенсі вирватися з пекла.

Коли росіяни почали обстрілювати Маріуполь, місцеві жителі були впевнені, що це ненадовго і небезпека пройде повз, каже Альона. Проте 2 березня у районі, де проживала жінка з сім’єю, повністю зникли опалення, світло і вода – тоді й прийшло усвідомлення, що це безповоротно.

Оселя, де жила родина, не довго лишалася неушкодженою. Спочатку ворожий снаряд впав біля сусіднього під’їзду – буквально в шести кроках. Ще шість упали за будинком – тоді в триповерховій «хрущовці» повилітали вікна. А 5 березня випущений окупантами снаряд влучив у дах їхнього будинку.

У нас вилетіли вікна в кухні і був зруйнований балкон. Нам ще більш-менш пощастило. А в квартирі на третьому поверсі, куди влучила ця бомба – там взагалі кухні немає.

 

Слава Богу, що люди на той момент уже виїхали, їх там не було, – згадує Альона. Тоді сім’я вирішила, що з міста потрібно тікати. Це була перша спроба покинути Маріуполь, проте, на жаль, невдала…

Місто та околиці нещадно обстрілювали окупанти. На виїзді з Маріуполя українські військові попередили сім’ю, що попереду сильні обстріли. Рухатися далі було неможливо.

Слава Богу, що вони нам сказали. Тому що ми їхали не з білими прапорами – ми просто хотіли вискочити. Однією машиною, колони тоді не було, – розповідає маріупольчанка.

Повертатися додому було страшно. Уся родина – Альона з чоловіком і трьома бабусями – вирішили лишитися на ночівлю у драмтеатрі. Бомбосховище в театрі було повністю зайняте – людей тоді було дуже багато, згадує жінка. Усі, хто не помістився, ночували просто в холі. Для них волонтери приносили стільці, які відкручували від підлоги у залі. У сам зал людей не пускали – в разі бомбардування міг завалитися купол.

Наступного дня сім’я повернулася в розбомблений будинок – їм більше було нікуди йти. Ховатися від обстрілів теж було нікуди – в їхньому будинку і в сусідніх не було укриттів, каже Альона.

Надворі на той час ще було мінус 8 градусів – за відсутності опалення й вікон в приміщенні було не набагато тепліше. Спали одягнені у всьому, що було, і вкриваючись багатьма ковдрами.

Я навіть не роззувалася. Лягала взутою, щоб одразу вискочити кудись в коридор, до несучих стін, якщо почую, що щось летить, – розповідає жінка.

Їсти готували на вулиці, як і весь Маріуполь, каже Альона. Збиралися з сусідами і зносили, що в кого було. А було небагато. У магазинах на той момент не лишилося практично нічого – люди усе порозбирали. Та найгірше було те, що вже й на той час (сім’я перебувала в місті до 17 березня) майже не лишилося води.

По воду потрібно було ходити. Найстрашніше – це себе пересилити і піти під обстрілами, щоб знайти десь їжу і воду.

 

Ми ходили, шукали пожежні резервуари і вичерпували звідти відрами воду. І так робив весь Маріуполь, тому що з перших же ж днів у магазини нічого не поставлялося, – розповідає Альона, не стримуючи сліз.

Приватних будинків з колодязями практично не було. Знайти воду в Маріуполі було важко ще тоді, коли сім’я лишалася там. Тому складно уявити, що зараз відбувається через нестачу води та їжі у місті, каже жінка.

І вони (російські окупанти – ред.), падлюки, ще й обстрілювали, коли люди збиралися великими натовпами, – згадує жителька міста.

До обстрілів люди вже звикли, адже вони були постійно. У моменти тиші місцеві мешканці збиралися разом на вулиці і готували їжу – вкупі було спокійніше, каже Альона. Зв’язку у місті не було ніякого – якісь новини просто переказували один одному.

Якщо хтось гинув від обстрілів, тіла лишалися на вулиці, або ж сусіди чи знайомі ховали загиблих просто у дворах чи парках.

У нас, в нашому під’їзді, нікого не було (загиблих – ред.). А інші люди… Ну, їх накривали. Я бачила, коли ми ішли, просто на вулиці накриті лежали, і все.

 

А потім я не знаю, куди їх. Когось, чула, ховали біля своїх же будинків. Я так Бога молила щодня, щоб хоча б день і ніч прожити, – зазначає Альона.

Жінка згадує, що на вулицях було багато безпритульних тварин – як і люди, вони безпомічно снували містом у пошуках їжі.

Біля дитсадка неподалік жив такий старенький собака. Коли в дитячий садочок прилетіли три снаряди і зруйнували будівлю, він прибився до нас.

 

Ми його поставили на довольство, на сухпайок. Те, що лишалося, йому теж трішки давали, щоб з голоду не помер. Бо жаль, – каже маріупольчанка.

При цьому сім’я доглядала і свою стареньку кішку Боню. Коли покидали місто, її забрали з собою. Перелякана, вона завжди ховалася якнайдалі, коли чула обстріли.

Вдруге сім’я наважилася на спробу виїхати з Маріуполя 17 березня. Їхнє авто було посічене осколками – «прилетіло», коли окупанти обстрілювали будинки з Градів.

Машини ж усі стояли біля будинку. Але нам ще пощастило, що ні мотор, нічого такого не постраждало, тільки осколками посікло.

 

Ось це осколки від Граду, – розповідає Альона і показує, який слід на їхньому авто лишила війна. – В машину впало все, впереміш з камінням. Але головне, що було сильно потріскане лобове скло.

 

Ми так і виїжджали з міста – при кожному горбику воно вгиналося всередину і сипалося. Скло ми поміняли вже у Кривому Розі.

Потріскане скло, вирвані ручки і дзеркала та численні дірки від осколків – такі «відмітки» лишилися на авто маріупольчан після обстрілів.

Бензин, щоб виїхати з міста, для сім’ї дав сусід – його власне авто було знищене під час обстрілів. Альона з чоловіком почепили на свою машину білі простирадла, щоб були за прапори. По дорозі зустріли ще багато машин, які теж рухалися на виїзд, і приєдналися до них. Так утворилася колона з 20-30 автомобілів.

Найстрашніше було пережити, коли колона стала на мосту і почався обстріл. Це таке місце, де в тебе влучити можна просто із заплющеними очима, – згадує жінка.

На всьому шляху до Запоріжжя було багато блокпостів окупантів. Вони зупиняли колону, перевіряли в людей документи.

Записували, документи перевіряли. Зброю веземо – не веземо? Чи є у нас знайомі з Азову? Татуювання? Усе питали вони.

 

Цигарки дуже хотіли собі – у них не було, і це була для них велика проблема. І вони в усіх, хто виїжджав, питали про цигарки.

 

Також бідкалися, що тут немає де поміняти російські гроші на гривні. Ну, чи не сволота?! Ще й поміняти тут зібралися, – каже Альона.

Крім цього, загарбники питали людей, чи збираються вони повертатися назад. Ті без сумніву відповіли, що ні, проте їх, на щастя, пропустили.

З родичів в Альони нікого в Маріуполі не лишилося. Деяких маріупольчан росіяни вивозили в село Безіменне на Донеччині, а потім – в окупований Донецьк. Туди ж забрали і двоюрідну сестру та племінницю жінки, після чого з ними зник зв'язок.

Радіо Трек: НОВИНИ

Радіо ТРЕК у Telegram.
Viber: 063-734-106-4
Діана Білоус

Діана Білоус

Відкрити плей-лист

У Рівному шукають собаку породи естонський гончак

Згубилася собака мисливської породи естонський гончак. Прохання повернути загубленого улюбленця за винагороду.

Знайдена картка Приватбанку

 Знайдена картка Приватбанку, універсальна. Територія газотрону. Поверну власнику який назве останні чотири цифри. +380975244009 [media=267008]

Знайдене пенсійне посвідчення

20.01.2022 на вул.Чорновола у Рівному водій VW Sharan BK2748CH Маркушевський В.О. втратив своє пенсійне посвідчення. Аби забрати документи завертайтесь за номером 0677954878

Більше оголошень