Приїхав з-за кордону й сам пішов до ЗСУ, а тепер переводиться в штурмовики, аби звільнити рідних
Реальна історія до Дня добровольця
Те, що ви прочитаєте далі – це не сценарій фільму й не вигадана проза. Це реальна історія життя українця, на долю якого випало чимало випробовувань. Випробувань, з якими він справляється гідно, як справжній – Герой.
Прізвище героя не вказується, аби не наражати на небезпеку – рідних патріота і добровольця. Далі текст «Служби звʼязків із громадськістю 23 інженерно-позиційного полку» з Рівненщини.
НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ ДОБРОВОЛЬЦЯ
Андрій понад усе мріє звільнити від окупантів рідну домівку та нарешті обійняти стареньких батьків, котрих давно не бачив й котрі гадки не мають, що їхній син у ЗСУ.
На момент широкомасштабного вторгнення росії в Україну він жив і працював закордоном.
Та лиш дізнавшись про те, що орки зайшли в рідне село, чоловік перерахував усі заощадження волонтерам. А далі поїхав в Україну, у найближче ТЦК та СП, щоб рятувати свою Батьківщину.
- Андрію, розкажіть, будь ласка, про себе.
- Я родом зі Сходу (авт.прм., - у цілях безпеки Андрія та його рідних не вказуємо області). Дитинство минало, як у всіх. Щоправда, часто хворів. Були проблеми із серцем та суглобами, але на щастя переріс...
У 1991 році, якраз проголосили Незалежність України, я пішов у перший клас. І наша школа «переходила» на українську мову, бо ж радянська влада робила все для того, щоб нашої мови не було.
Знаєте, скільки я себе пам’ятаю, у нас постійно була російська пропаганда. Українську – висміювали. У великих містах було чути російську, а на україномовних казали – селюки. Тому багатьом з мого району чи області досить важко було переходити на українську. Нас реально гнобили за мову. Хоча зараз стараємось розмовляти рідною, українською мовою.
Просто в школах теж була своя пропаганда. Навіть бувши дитиною я розумів, що щось тут не те. Історія, література… Нам нав'язували не нашу історію. Була сильна пропаганда радянської влади, а потім тих, хто тягнув за росією.
І я це зрозумів лиш у 2019 році, коли сам почав читати й аналізувати все. Не слухати, що кажуть довкола, а дивитися на факти й на міжнародні дані.
- Ви кажете про 2019 рік, а у 2014 році не було подібних думок?
- Ми жили майже в прикордонній зоні, де була пропаганда про те, що «ми же братья». Я деякий час був в росії. Але коли у Криму і східних обласних центрах над військкоматами та адміністративними будівлями почали з'являтися російські прапори, то до людей прийшло прозріння. Й до мене теж. Я не міг дивитися на ці триколорні ганчірки. Рускі називали нас нацистати. Казали, що я їм брат і одночасно хотіли знищити мене й мою країну. Це був для мене переломний момент. І я зрозумів, що ніякі ми не брати. А нас просто хочуть захопити й зробити з нас колонію, як це завжди було. Особливо у 30-тих. Хоча це інша історія. Тому я нічого спільного не хотів і не хочу мати із цим народом.
По-різному складалось моє життя. В якийсь момент я поїхав за кордон. Там жив і працював. Аж поки не розпочалось широкомасштабне вторгнення росії в Україну.
- Пробачте за допитливість, а у Вас є сім'я?
- Немає. У мене була кохана дівчина, з якою ми довгий час зустрічалися. До 24 лютого 2022. Бо як згодом виявилось - вона підтримувала країну агресора. Я був закордоном і в цей час нічим не міг допомогти. Просив її та рідних покинути село, а тим паче тоді, коли залишалось менш як дві години до окупації. Бо в селі вже знали, що на техніці суне москальська орда. Я просив її, щоб залишала все і рятувалась.
У відповідь почув: «Нехай їдуть». Ці слова мене поранили і вбили. Я не думав, що кілька слів здатні в одній хвилині вимкнути почуття. Вона згодом зв'язалась з орками. Мені навіть знайомі присилали фото, де вона в «пілотках» із літерою «Z». Я не знаю деталей, бо мене це вже не цікавило, але її вже давно немає серед живих.
- А як же Ваші рідні?
- На жаль, мої батьки теж не змогли виїхати. Вони люди похилого віку. З ними залишився брат, у якого серйозні проблеми зі здоров'ям…
ШЛЯХ ДОБРОВОЛЬЦЯ У ЗСУ
- Андрію, коли Ви вирішили повертатись в Україну?
- Щодня я картав себе, що далеко від рідної країни. Спершу думав, що буду працювати та всі кошти відправляти на волонтерські організації. Я й до цього періодично відправляв фінанси волонтерам, щоб хоч якось підтримувати ЗСУ. Але все одно совість гризла мене. Я не знаходив собі місця. Бо виходило, що я грошима відкупляюсь за свою безпеку. І одночасно розумів, що цього не достатньо й самому треба йти у лави ЗСУ.
Переломний момент стався навіть не тоді, коли орки зайшли в моє село. Знаю, що люди вийшли їм на зустріч з українськими прапорами в руках. Просили не окуповувати. А наступного дня знову взяли українські прапори в руки та зібрались на мирний протест. Тоді рускі відкрили вогонь. Стріляли по ногах. Люди отримали важкі поранення… Цього дня я остаточно втратив спокій. І прийняв рішення їхати в Україну.
- Розпочався новий етап у Вашому житті. Зовсім інша реальність…
- В кінці березня я приїхав до Львова. Вечір. Стою на вокзалі. В руках рюкзак та пару гривень, яких мені вистачило б лише на кілька днів існування.
На щастя цієї ночі я був у знайомих. І це була перша ніч протягом усього місяця, коли я нарешті спокійно спав. Я був вдома – в рідній Україні. Може це дивно звучить, але мені так добре було. Бо я був вдома! Розумієте!?
- А що було далі?
- Далі я у Львові шукав військкомати, а там - величезні черги з добровольців. В одному із них було понад 11 тисяч хлопців і мені сказали, що можу записатись, але моя черга прийде не скоріше, аніж через місяць, тим паче, що у мене не місцева прописка.
Й мене це засмутило, бо я не міг чекати. Та й не мав засобів для проживання. Знайомий порекомендував їхати у Краматорськ. Мовляв, там черг взагалі немає. То ж я його послухав. Поїхав, із пересадкою у Харкові.
Там одразу ж на вокзалі мене зустріли спецслужби. Усе через мою прописку. Вони перевіряли всі речі, телефон. Аж поки не побачили листування із другом, який і рекомендував мені їхати у цей військкомат.
Якщо чесно, то я був тільки радий, що така перевірка. Бо на той момент, люди, які сиділи з нами за одним столом і «підтакували» нам 8 років – просто зрадили й пішли на бік окупантів.
В Краматорську я знайшов військкомат. Даних по нашому району не було ніяких. Тож зібравши потрібну інформацію, мене таки мобілізували. І далі направили в навчальний центр, а через деякий час - у 23 інженерно-позиційних полк Командування Сил підтримки Збройних Сил України на посаду механіка-водія.
ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ
- Мої рідні й досі не знають, що я в ЗСУ. Задля їхньої безпеки. Я розумію, що Україну рятувати мають всі, але окуповані області, в першу чергу, мають визволяти місцеві. Це наш обов'язок і якоюсь мірою – розплата. Ми роками були толерантними із країною-агресоркою. Нам нав'язували чужу культуру, історію, мову, а ми, як раби – мирились з цим.
Тому ми, місцеві, найперші там маємо бути, а не хлопці зі Львова, Франківська, Рівного чи Тернополя… Особливо серед «штурмових».
- Чому Ви так думаєте?
- Бо хто краще місцевих знає нашу місцевість? Ми знаємо усі стежки, поля, ліси, річки. І найголовніше, ми знаємо людей, які нас зрадили і які можуть перевзутися знову. І щоб такого не було, то в першу чергу мають заходити місцеві хлопці. Щоб від заслуженого покарання ніхто не втік, - тремтливим голосом сказав Андрій й після паузи продовжив говорити.
- Навіть ті люди, котрі не брали до рук зброю, але підтримували окупантів, повинні всі без виключення покинути Україну. Ми навіть допоможемо зібрати речі.
Знаєте, у мене є друг до якого в дім зайшли орки й нецензурною лайкою сказали, що він з рідними має 5 хвилин для того, щоб зібратися і піти геть. І він це добре запам'ятав. Якось друг сказав мені, що він буде робити теж саме з тими, хто підтримує ворожу армію й країну-агресорку. Бо виправдання їхнім діям – немає ніякого. Якщо до 24 лютого ми намагались, хоч якось їм донести, що це не є правильно, то зараз – це вже точка неповернення...
ЦЕ РІШЕННЯ НЕ ОДНОГО ДНЯ
- Андрію, Ви пам'ятаєте свої перші ротації?
- Ми поїхали із технікою на один із напрямків фронту. Будували лінії оборони. Також працювали групами, де по кілька людей разом із піхотою, копали окопи та траншеї «на нулі». Жили з ними у посадках…
- Чи не шкодували Ви тоді про те, що могли бути закордоном й у безпеці?
- Ні, я не шкодував про своє рішення. Навпаки. Мені тут стало легше жити та дихати.
- Минає два роки у ЗСУ. Багато прийшлось пережити протягом цього часу, а зараз прийняли рішення про перевід у «штурмову бригаду», де все частіше будете бачити не лише свої рідні краї, а й ворога.
- Я знаю. І не лише бачити ворога, а й буду дивитись смерті у очі. Я це усвідомлюю.
Й це рішення не одного дня. Я до цього довго йшов. І намагався перевестися саме в «цю» бригаду, бо я вважаю, що вона одна із кращих на сьогодні.
Там служать вмотивовані хлопці. Вони знають, чому вони туди йдуть. Я чітко усвідомлюю, що якщо ми не виб'ємо окупантів зі Сходу, то вони підуть далі. Вони не зупиняться. Хіба зупиняться для того, щоб поповнити свої сили. І ЦЮ ПУХЛИНУ ПОТРІБНО ВИДАЛЯТИ.
Коли все втрачаєш, то лиш тоді починаєш все цінувати. Через них у мене немає сьогодні змоги поїхати додому, піти на могили до бабусі й дідуся, які поховані на окупованій війні. Я сумую за батьками… Тому зараз не можу по-іншому.
- Чи не відговорюють Вас від цього рішення Ваші побратими?
- Відмовляють. Бо протягом цих двох років ми теж багато разом пережили. Ми були в окопах, під обстрілами… Всяке бувало і за цей час ми дуже зблизились. На жаль, у нас теж є хлопці, яких вбили окупанти. І навіть в пам'ять про них я хочу бути там, де відчуваю, що маю бути.
ЧИМ БЛИЖЧЕ ДОДОМУ – ТИМ БІЛЬШЕ РАДОСТІ
- Чи є у Вас зв'язок із рідним?
- Майже немає, бо хвилююсь за них. Але інколи спілкуємось. І, окрім того, чи живі-здорові, чи є їсти-пити, то більше ні про що ми не говоримо. В орків немає нічого святого. Вони не дивляться, що це старі люди, жінки чи діти.
Знаю, що серед моїх друзів і родичів є ті, котрих закривали у підвалі. Деякі є, що ще досі там сидять. Про деяких взагалі не знаємо, як склалась їхня доля. Вони зниклі безвісти. І невідомо чи живі, чи в тюрмах. Я боюсь за батьків і понад усе хочу, щоб швидше закінчився цей жах.
- Чи думали про те, що буде потім? Після звільнення?
- Спочатку я мав плани на майбутнє. Мріяв і уявляв, як ми звільнимо наше село, країну. Як будемо відбудовувати.
Зараз планів на майбутнє навіть не будую, бо ціль лиш одна – звільнити повністю нашу Україну.
Коли все повернеться з Донбасом, з Херсонщиною, з Кримом, тоді лиш можна будувати плани на майбутнє. А зараз… плани одні – винищити ворога з нашої землі. Це перше. А друге - виселити всіх, хто їх підтримував.
За плечима у мене кілька ротацій. З кожною ротацією я був все ближче до рідного дому. Я радів, мов дитина. Мені це подобалось. В якісь моменти мені здавалось, що я їду додому. Я уявляв мамині та батькові обійми. Я згадував запах маминого борщу…
ТЕПЕР ВИ РОЗУМІЄТЕ, ЧОМУ Я ПО-ІНШОМУ НЕ МОЖУ?!
- Хоч там дуже страшно, йдуть бої… , але думки про те, що за полями рідні – морально підтримували. Хлопців тягнуло додому, на Захід. А я не хотів їхати зі Сходу. Можливо тепер Ви мене зрозумієте, чому я прийняв рішення про перевід, - рішуче сказав солдат Андрій, ховаючи в очах скупі, чоловічі сльози.
Й на останок військовослужбовець додав:
«Коли орки заїхали в наше село, то батько мучив себе розчаруваннями, бо був обманутий комуністичними партіями та радянською владою.
Він все життя жив ілюзіями про «братній народ», а мама... навіть на вулицю не хотіла виходити. Не тому, що було страшно, а тому - що їй було огидно бачити «спасатілєй», які прийшли «рятувати» український народ.
Але нічого. Не пробачимо! Вистоїмо! І переможемо!».
За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові і військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання військового обов'язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України, солдат Андрій нагороджений відзнакою військової частини «Надійний захист в бою».
Служба звʼязків із громадськістю 23 інженерно-позиційного полку
Радіо Трек: НОВИНИ
