Історія просто вражає: правнучка розповіла історію свого предка, який воював в Другій світовій (ФОТО)
«Поранений, він декілька днів пролежав у воронці від вибуху» (с)
Катерина Бльостка проживає в Америці, а родом із Гощі не забуває своєї Батьківщини та народ, який пережив Другу світову війну. Вона розповіла історію про свого прадіда, що воював в 1939-1945 роках. Дівчина поділилась в соціальних мережах, що не розуміє для чого переодягання у фронтову форму й концерти, на яких рвуть горло про перемогу.
Текст подаємо без змін
Сьогодні, 9 травня, я хочу розповісти вам про свого прадіда, Башу Івана Гордійовича. Він воював, захищаючи свою родину, своїх дітей, свою землю. Воював, щоб сьогодні жила я.
В бою йому осколком відірвало коліно. Поранений, він декілька днів пролежав у воронці від вибуху, у лісі, доки його не знайшли наші солдати. Він, власне, не знав, чи взагалі його хтось знайде. Згадував, як минали години, а він нерухомий просто лежав і дивився вгору. Поміж гілок дерев було видно шматочок неба. Це все, на що молодий Іван був здатний в той момент - вдивлятися в шматочок блакиті і просити те небо, щоб не забирало його сьогодні. Не зараз, не тут.
Він повернувся з війни інвалідом. Травмована нога ніколи не згиналась. Його дочекалися дружина і двоє діток. Бабуся розказувала, що він приніс їм в той день велику грудку цукру, яка переливалась на сонці блакитними відтінками. Як же вони раділи такому подарунку! Діти тішились цукру.
Вже подальше життя прадід не міг дивитися на кров. Йому ставало зле. Бабуся розповідала, що щоразу, коли телилась корова, його з хліва ледь не виносили. Прадідова дружина, баба Салька, усміхаючись запитувала його: «Як же ж ти на війні стріляв, якщо так крові боїшся?». Іван Гордійович відповідав: «Всі стріляли і я стріляв...»
Я не застала свого прадіда. Він помер за два роки до мого народження. Але розповідають люди, що він був добрим чоловіком, по-справжньому добрим. І сьогоднішній день для мене, в першу чергу, це День пам’яті. Пам’яті про Башу Івана Гордійовича та всіх тих, хто розділив з ним фронтовий шлях.
Чомусь не хочеться святкувати, танцюючи під «Смуглянку». Хочеться мовчати і слухати розповіді про прадідуся. Хочеться гортати старі фото і показувати їх дітям.
Я не розумію переодягання у фронтову форму і концерти, на яких рвуть горло псевдопатріоти. Я не розділяю відчуття гордості за виграну війну, бо перемога була не результатом вдалої військової стратегії, тактики чи маневрів. Війна виграна, бо німці втопились в крові наших солдат. Саме так, їх просто залили кров’ю. Держава не рахувала жертв, ми задушили їх числом. «Солдат не жалеть. Бабы ещё нарожают» - ось вся суть перемоги.
А солдати кидались в бій, ловили кули, гинули... Ці солдати - це чиїсь сини і доньки, брати і сестри, батьки... Ці люди жили, любили, сподівались... Їх чекали, за них молились, їх оплакували... Ці люди гинули за майбутнє своїх дітей в державі, для якої людське життя не представляло жодної цінності. В державі, яка «чистила» вулиці, систематично ізольовуючи ветеранів-інвалідів в «санаторії», подалі від очей, щоб ті не паплюжили своїм зовнішнім виглядом образ радянського солдата-переможця.
Сьогодні мій дядя поїде на могилу Івана Гордійовича в Гощі, запалить там цигарку, покладе її на надгробок і буде дивитись, як вона повільно тліє. Прадід просив внуків, щоб так і робили після його смерті. Казав, що таким чином він тягнутиме ту папіросу і сигналізуватиме, що він тут. Прийшов до нас. Слухає.
Я не знаю, що сказав би він, якби дядя розповів йому про ситуацію в Україні сьогодні, про війну з Росією, про те, що до сакральної фрази «Ніколи знову» ми змушені додавати знак питання... Але поки жевріє той вогник цигарки, поки прадід палить і тихенько слухає, дядя скаже йому лиш одне: «Дякую тобі від всіх Башуків, які жили, живуть і будуть жити...», - розповіла Катерина.
Радіо ТРЕК у Telegram і Viber: 063-73-4-106-4
Радіо Трек: НОВИНИ
