Геройський «Монах» розказав про бої за Часів Яр та свою найзаповітнішу мрію (ФОТО)
«Нас було – двоє проти п’ятьох» (с)
Зараз він у шпиталі, а за плечима в нього – не один подвиг. Неймовірна історія будівельника з Хмельниччини, який кинув роботу в Польщі й прилетів захищати Україну, навряд чи залишить вас байдужими.
Далі текст від Відділу зв’язків ОК «Захід»
У цього солдата кілька позивних: «Шакал», «Чортік» і «Монах». Останній йому присвоїли побратими: боєць лицар ордену Іоанна Павла ІІ, і цією відзнакою від Римо-Католицької Церкви дуже гордиться.
Доля постійно випробовувала його на міцність і стійкість. Наприклад, у дитинстві був сиротою, тому виховувався в одній із місцевих шкіл-інтернатів. Ще тоді звик покладатися в цьому житті тільки на власні сили.
До Великої війни військовослужбовець із Хмельниччини займався будівництвом. Потім більше року в Польщі поміняв роботу на тапіцера, обшивав дивани тканиною.
Коли дізнався про повномасштабне вторгнення російських окупантів, усе покинув та повернувся з-за кордону додому.
Таке рішення не всі зрозуміли: навіть із рідними братами посварився. Вони і зараз у Польщі, хоч мобілізаційного віку. Один навіть усю сім’ю перевіз до себе.
Дружина бійця на той момент перебувала в Італії. Там і народився син Михайло в квітні 2022 року.
А вже в серпні «Монах» повернувся у рідний дім одного з невеликих населених пунктів Хмельницької області.
Першим зустрів кума:
«Ти чого сюди приїхав? Війна почалася, вимітають в армію усіх!».
«Я спеціально сюди приїхав, щоб мобілізували. Перше місце має бути патріотизм до своєї держави, А я патріот України, розумієш?», – відповів.
Наступного дня «Монах» прибув у місцевий РТЦК та СП і був розподілений в один із десантно-штурмових підрозділів. Але там відмовили відмовили через сімейні обставини.
Тоді солдат почав шукати, де його таки візьмуть на військову службу. Так і потрапив у 24 ОМБр імені короля Данила. Пройшов БЗВП, фахову підготовку на гранатометника та вогнеметника.
Але оскільки був професійним будівельником, то довший час перебував на ППД бригади, виконував різні роботи з облаштування підрозділів у польових умовах. Далі працював у складі мобільної вогневої групи засобів ППО.
А потім був направлений у район виконання бойових завдань на Донеччині.
Вже під час першого ворожого обстрілу, коли рашистський снаряд все довкола розвалив і навіть штатну зброю пошкодив, солдат зрозумів: війна на передовій – немилосердна штука. І там часто буває просто страшно… Але страх – не найкращий помічник. Тому про нього треба пам’ятати, але надто не перейматися.
За що ж солдата було нагороджено?
Звичайно, за цілу низку виснажливих боїв. Але особливим виявився мінімум один із них: боєць із побратимом наприкінці грудня минулого року за наказом зайняли у місті Часів Яр покинуту хату, а неподалік, у колишньому дитячому садку, закріпилися окупанти. Малими групами вони часто намагалися просуватися вперед…
«Раптом чуємо, що метал якийсь стукає. Ми знали, що десь там, за нашою хатою, є будівля з підвалом, і, туди заходили чотири російських штурмовики. Може, і більше, але мені потрапило на цей кулемет четверо...
Вони туди зайшли, сиділи тихенько, щоб їх не “спалили, хоча ми командуванню казали, що помітили ворога... Наші дрона підняли, подивилися, там дійсно був рух. Мінометом шмальнули в ту сторону. Були якісь «трьохсоті», бо вони кричали: "У нас ранєнний, у нас ранєнний», – пригадує.
Окупанти були зовсім поруч: метрів за 15, максимум до 20-ти. Така загалом специфіка вуличних боїв у містах на Донеччині.
Росіяни в схованці спочатку дуже тихенько сиділи. А потім вирішили вилізти на поверхню. Мабуть, змерзли або зголодніли.
«І я кажу до напарника: «Ваня, передай по рації, що є рух поблизу хати на першу годину». Наші знову дрона підняли.
Я стояв з кулеметом. Був готовий вийти на будь-яке вікно, бо вони на всі чотири сторони виходили, огляд чудовий. По рації почули від наших: чужі йдуть по дорозі, чотири чоловіки… Повертають до нас на подвір'я…
Що мені робити? Підпустити ближче до хати і там їх рознести? Підпускаю до самих дверей, починаю стріляти. Вони злякалися, почали розбігатися... Докинув гранат… Мінімум двох поранив (один все просив допомогу, ніби нога перебита), третього відмінусував…
Та хтось таки попід нашою хатою причаївся. Знову гранатами відпрацював. Чую голос: «Памагітє, я бєз аружия»…
Але потім загарбник затих навіки, а «Монах» із побратимом знову почали готуватися до ворожого штурму, бо окупанти засікли їхню позицію.
А посеред ночі наші хлопці почули, як неподалік хтось… хропе. Не здичавілий кіт же ж!
Виявилося потім, що чотирьох окупантів вони зафіксували, а ще одного, зв’язківця, який передавав координати азбукою Морзе та причаївся в льосі на обійсті, вчасно не помітили. Тому чатували до світанку, але рашист на поверхню так і не виліз.
Зате ворог почав застосовувати дрони, які здійснювали скиди з отруйними газами… Далі – ударний дрон, вогонь мінометів і артилерії, хата перетворилася на понівечені конструкції… І так тривало фактично цілий день…
В якийсь момент стало ясно: ворог просто повністю розбере залишки хати на запчастини, із нашими хлопцями разом.
Тому, долаючи страх, кинулися в той льох, де міг бути п’ятий російський солдат…
«Забігаємо, а там нікого немає, спальник лежить, автомат стоїть при дверях… Він як тікав, то все покинув, навіть сигарети! Трофейний автомат нам дуже знадобився, бо наша зброя була пошкоджена і залишилася під завалами…
Мені особливо кулемета було шкода: моцний такий, американці свою зброю роблять на совість… Сиділи ми в тому погребі, поки нашу хату зовсім з землею не зрівняли. Навіть двері в нашу схованку від вибуху вирвало…
Тому вирішили відходити до своїх. Напарник забрав мій пошкоджений кулемет, я з російським автоматом. Помолилися. Швидко перемістилися до нашої крайньої позиції, за метрів 50, там переночували. Нас хлопці там кавою відпоїли, бутербродами нагодували…».
А на ранок окупанти і цю позицію почали несамовито обстрілювати… Знову гази… До акубаротравм і уламкових поранень додалося ще й отруєння…
Лише за три доби солдат і його побратим були евакуйовані та потрапили на лікування в шпиталь. Там бійця та інших українських воїнів відвідав Командувач військ Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних Сил України бригадний генерал Володимир Шведюк, який нагородив відважних військовослужбовців.
33-річний кулеметник не захотів фотографуватися, щоб було видно обличчя, а також попросив не називати ні імені, ні прізвища.
Лише сказав, що через два місяці йому буде 34 роки. І додав:
«Мені би сім'ю побачити... Дуже хочеться обняти маму, дитину, жінку, побути з ними…».
Ось такі мужні та самовіддані воїни і захищають від окупантів донецьке місто Часів Яр. Про сувору правду війни треба знати, солдатський подвиг важливо шанувати.
Відділ зв’язків з громадськістю управління комунікацій
Оперативного командування «Захід».
Фото відділу зв’язків з громадськістю управління комунікацій
Оперативного командування «Захід».
Радіо Трек: НОВИНИ
