«Переживемо зиму разом»: тільки чому парний бік нашої вулиці переживає її окремо?

субота, 03 грудня 2022 11:15

Щоденник глибокої заморозки

Міста-Герої України у цій війні розташовані переважно Сході та Півдні. У них не тільки немає електроенергії (води та тепла), їх ще й обстрілюють та бомблять. Там гинуть люди, там будинки стоять із вибитими вікнами й невідомо, чим їх закривати.

Як виживають у Харкові ті, хто не покидає рідне місто, описує у своєму щоденнику журналістка Ганна Гін.

Подаємо короткий епізод в перекладі видання «Гордон»:

13 листопада

В ефірі наша постійна рубрика «гуманітарії намагаються зрозуміти».

Десять хвилин тому нам дали електрику, якої не було 16 (шістнадцять) годин. Вгадайте, що я зробила першим ділом?

Правильно, увімкнула обігрівач. Каюсь.

Ми дуже втомились і змерзли.

Так, мені теж подобається слоган «Переживемо зиму разом». Незрозуміло тільки, чому парний бік нашої вулиці переживає її окремо – їхні будинки весь день світяться, як різдвяні ялинки.

Мені здається, справедливо було б поділити переживання порівну, наприклад, кожному по вісім. Але річ навіть не в цьому.

Коли аварія, приліт чи будь-що інше ... «із-за паребрика», то в мене нема запитань. Лише нескінченна подяка людям, які все це ремонтують.

Але цей окремо взятий геноцид непарної сторони вулиці Академіка Павлова, іменований «планове відключення для економії» він мене турбує і гребе.

Батареї у нас такої температури, що якщо їх добре трусити, можна видобути пару кубиків льоду для віскі.

Доберман ходить по квартирі, як салтівський гопник, у моїй старій вовняній кофті. Я, як справжня баба Нюра, загорнута в два картаті пледи, називайте мене «клетчатий». А Кіра, наш африканський папуга, весь цей час прикидається великою сірою повітряною кулею. Вона так розчепірює пір'я, що на шостій годині економії, я злякалася – сова!

Ось ви смієтеся, а у сусіда, між іншим, рибки в акваріумі здохли.

Але, до речі, навіть у такому стані птах кричить матюки про божевільного карлика. Тому, я вважаю, що найвідоміший пункт незламності у мене на 17-му поверсі.

Ні, я не обурююся, не треба мене повчати «не ний, комусь ще гірше». Я знаю. Просто хочу зрозуміти. Як ця «економія» влаштована.

Тому що другим ділом, я включила чайник.

Повторюю, ми замерзли. У нас негазифікований будинок, все на електриці.

Третім – бойлер. Гарячої води немає, і не було з весни.

Четвертим – телевізор. Цікаво ж, що за останні 16 годин сталося у місті, країні, світі. Раптом кремль горить, а я не знаю.

У бік кава-машини рука, звичайно, сіпнулася, але я, прошу внести це до протоколу, стрималася.

А ось у сусідів гуде пральна машина. Не вносьте до протоколу, що я стукач якийсь.

Якщо ж серйозно, то абсолютно незрозуміло, як система витримує такі шалені навантаження одномоментно та відразу. І який боженька береже зараз наш будинок від самозаймання.

А, головне, у чому тоді економія?

13 листопада

Дивлюся відео, як зносять погруддя Пушкіна в Харкові, і не відчуваю нічого. Ні жалю, ні радості, ні ностальгії.

Сама дивуюся, адже мають бути якісь переживання. Це ж такий величезний пласт – від «чего тебе надобно, старче» з дитячого садка, до «меня покинул тайный гений» з улюблених уроків літератури.

Люди обговорюють, сперечаються, сваряться. А в мене нуль емоцій.

Мій терапевт каже: «Шукай будь-які тригери, щоби розморозитися, знову почати відчувати, пережити біль і йти далі».

Я й шукаю. Ось дивлюся відео і копаюся в пам'яті. Намагаюся знайти хоч далекі образи студентських побачень, напевно ж були перші квіти у сквері біля кучерявого погруддя.

Не пам'ятаю. Дивлюся на цю бронзову голову, яку тягне екскаватор, і мені байдуже. Абсолютно.

Перемкнула.

Дівчинка років п'яти танцює з крихітним прапорцем України на центральній площі у щойно звільненому Херсоні. Ридаю весь ранок.