Журналістка з Криму: «Жодного разу не мала я таких переживань щодо – наступного Нового Року»
«Ніч перед Світанком – завжди найтемніша» (с)
Цей Новий Рік ми зустрічаємо не в надто піднесеному настрої і, можливо, це навіть на краще: Нація переживає етап дорослішання. Ломки. Нам важко. Ми наче в гарячці і відчуваємо страх, але…
Ми знали відчуття перемоги у цій Війні і знаємо, що шлях до нього – короткий. Буквально на відстані прямої руки і братерства, про яке писав Шевченко, звертаючись до українців: «Обнімітеся, брати мої».
Ворог, натомість, хотів би, щоби ми сповзали в розбрат, захоплювали храми та зносили пам’ятники, дотинали одне одному та сварилися: за мову, за віру, за голосування на виборах і все, що тільки можна собі придумати.
Ідеально для ворога, щоби ми тут повністю занурилися в гризоту, мучили одне одного і вбивали. Деколи здається, що ми як зачаровані робимо тут все наче на радість Ворогу, але…
Перемога – близько. Пам’ятаймо про це. А Бог з великою вірогідністю буде із нами, якщо ми знову просто захочемо бути – із Ним.
На ці думки нас надихнув текст Ольги Духніч – журналістки з Криму, яка любить Україну як далеко не всі, хто народилися в Києві чи Львові.
Ольга – кандидат психологічних наук, політичний психолог, вона переважно російськомовна і в Криму вона мала все, але… Кинула там усе і вибрала – Україну.
От її думки напередодні цього Нового Року.
Щодо жодного року в своєму житті я не переживала так, як щодо наступного.
Я боюся його подій і своїх рішень ньому. Я боюся за свою країну, як не боялася до того, бо найгірше, що може з нами статися, це втрата відчуття нації та віри в те, що ми варті своєї країни.
Це навіть страшніше за дефіцит порохів для мене. Бо саме так падають держави.
Але за собою я помічаю два, можливо, парадоксальні процеси.
Кожен новий день наближає для мене визначеність і кожен день адаптує.
Попри всі жахи 24.02.2022 я в цей день відчула певне полегшення. Для мене настала визначеність.
З кожним новим днем війни вона зростає. Ця визначеність проста:
Я свідомо вибрала жити в Україні, робила це двічі, і як та, яка свідомо вибрала жити в Україні маю свій калькулятор ймовірностей.
Пам’ятаєте, був такий дискурс під час коронавірусу, про шанси загинути?
Так ось, з кожним новим днем мої шанси загинути, якщо переможе РФ зростають, як зростають шанси моєї дитини загинути теж, або отримати насильницьку зміну ідентичності.
Мій калькулятор доволі точно говорить мені що зі мною станеться, якщо Росія переможе.
Таких як я будуть вбивати. Моя країна перестане існувати на певний період часу. Майбутнє моєї дитини жахливе.
Чи є більша визначеність? Ні.
Є люди, яким їх калькулятор дає інше рішення, але серед них є доволі велика частина, яка насправді помиляється, бо їх рішення не краще за моє, але вони все ще малюють собі інше, думають, що проскочать, але є адаптація.
А тепер про адаптацію.
Наша довга війна дала шанс підготовити свою психіку, якщо вона не була зав’язана на умовного Арестовича.
Війна почалася і триває у відносних рамках нормальності для більшості населення – нема карток на продукти, є нові гаджети, лавандовий раф і час обирати новорічні подарунки.
Але адаптація вона й про те,
- Що ця війна то надовго, що вона про наше, у тому числі, фізичне виживання, що допомога ззовні бажана, але не обов’язкова, що це ми ті самі дорослі.
- Що довга війна – про злети і падіння і що і перше, і друге треба сприймати з розумінням,
- Що наша владна система доволі філігранно відображає наше суспільство і це гарне дзеркало...вона теж з’являється.
2024 дає нам шанс підготуватися до 2025 як до гіршого, щоб отримати краще.
Мій розрахунок простий. Якщо дядечко не дає гроші на життя, зароби сам. Наступного року маю заробляти та віддавати більше.
А з мріями – як зможемо за рік побудувати власне виробництво порохів, то мені іншого й не треба.
Усіх з наступаючим новим роком. Ви допомогли мені прожити 2023, навіть якщо не здогадувалися.
Ваші квадратики світлих вікон для мене про те, що я не самотня і мій вибір має сенс.
І дякую тим, хто зараз воює за моє життя.
Радіо Трек: НОВИНИ
